Найбільший російський історичний романіст ХХ століття Марк Алданов, розмірковуючи про об’єктивні закономірності розвитку людства, сказав таку фразу: «Історія державної влади — це зміна одних видів сарани на інші». Тут є, на превеликий жаль, чимала доля істини. Навіть «проста» людина, «звичайний» обиватель інтуїтивно відчуває це, міркуючи про себе приблизно таким чином («здоровий консерватизм»?): «Цю владу, з усіма її очевидними недоліками, ми вже знаємо; та коли змінимо її — як би наступна не була ще гіршою». Мабуть, саме в цих словах закладена вся суть патріархального політичного мислення, пануючого й донині в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні.
З подібним «здоровим глуздом» простих людей можна було б без сумніву погодитися. Якби не одне «але» — пам’ять все ж підказує нам імена унікальних політичних лідерів, філософсько-етичні принципи і, головне, практична діяльність яких виходить далеко за рамки «патріархального підходу», більш того, є прямим його спростуванням. Ці лідери (в кожному столітті їх можна перелічити на пальцях) шукали і знаходили для свого народу і людства гордий, морально бездоганний та найнадійніший шлях до свободи та процвітання. У ХХ столітті особливо цікавою є ідейна спадщина та політична практика Мохандаса Карамчанда («Махатми») Ганді (1869—1948), який пробудив традиційне, колоніальне індійське суспільство і очолив його боротьбу за незалежність.
Як гній проникає в необроблену рану, спричиняючи небезпечне запалення, так і брехливі слова, непідкріплені справами, отруюють душу людей і всю країну.
Про життя Ганді та його вчення існує величезна література. Писала про нього коротко і наша газета (див. «День», №210, 13.11.99). Ми зараз не будемо зупинятися детально на його біографії, а спробуємо висвітлити ті аспекти доктрини М.Ганді (і етичні, і філософські, і політичні), які, на наш погляд, досить актуальні для сучасного людства.
1. Багато в чому і народи колоніальної Індії, і народи Російської імперії до революції стояли перед необхідністю вирішувати ряд подібних проблем, обумовлених патріархальним типом суспільства (і там, і тут основою соціальної структури було багатомільйонне селянство, привчене коритися англійській або російській імперській владі; і там, і тут — глухі кути соціальної нерівності, міжнаціональна ворожнеча, придушення волі народів до незалежності, гостра необхідність модернізації суспільства...). А ось вирішували ці проблеми більшовики та прихильники Ганді зовсім по-різному.
Основою основ політичної філософії гандизму було вчення про красу компромісу, про моральну неприйнятність і огидливість будь-якого насильства над людьми («справедливого» насильства, на його думку, не існує — вірний учень Льва Толстого!). Ці істини, проповідувані «Великою душею» (саме так перекладається дане Ганді Рабіндранатом Тагором ім’я «Махатма»), багато з його сучасників, особливо західних, відкидали із зневажливою усмішкою. Мовляв, все це нам давно знайоме, але в практичній політиці абсолютно неприйнятне. Адже від цього істини не перестають бути істинами, і чи немає у відторгненні їх з нашого боку чогось дитячого (схожого на досаду на вчителя, який наполегливо втлумачує дитині азбучні істини...). Більш того, відомо, що фашисти «звільняли» своїх послідовників від «химери совісті». А хто відкидає совість у політиці чи зберігає її у повсякденному житті? І чи не тут криються причини того, що наше політичне життя все виразніше нагадує родоплемінні, первісно-печерні стосунки: добити політичного противника, «зняти з нього скальп»... Ось де немає місця жодному компромісу! Але ж так нам ніколи не виплутатися із дрімучої патріархальності.
Ганді ж залишався до кінця на платформі прадавнього індійського вчення про «ахімсу» (триєдина формула: правда; любов; ненасильство). При цьому було б великою помилкою надавати цьому вченню відтінків такої собі солодкої «благісності», аж ніяк йому невластивої. Тому що Ганді відкидав не лише насильство, але і безсилля народу перед свавіллям влади. Ось його слова (1918 р.): «Я твердо переконаний, що якби залишався лише один вибір — між боягузтвом і насильством, я рекомендував би насильство. Я швидше б погодився, щоб Індія вдалася до зброї для захисту своєї честі, ніж щоби вона через своє боягузтво... залишилася безпорадною жертвою свого власного безчестя». Але це було перш за все повстання совісті народів Індії.
2. Ганді, на відміну від більшовиків, добре розумів: «Хто йде до «благородної» мети морально нечистими методами — той знищує саму мету». У його душі не було ненависті до Англії та англійців — більш того, він твердо обіцяв своїм прихильникам піти з політики, якщо відчує таку ненависть. Бо «треба відділяти людину від її вчинків», «найкоротший шлях досягти справедливості — бути справедливим і до протилежної сторони» (Ганді). Ще Махатма говорив: «Якщо мене і можна назвати політиком, то моє головне правило — передусім зрозуміти точку зору інших». Саме ця постійна готовність до діалогу (але не поступаючись головним: Індія повинна бути незалежною!) і робила Ганді унікальним та незамінним лідером визвольного руху своєї країни. Він міг зайти в хатину до бідного селянина і говорити з ним його мовою (і багато разів обходив пішки всю Індію!); міг вести ввічливу і тверду політичну розмову з віце-королем Індії, будь-яким міністром і навіть самим королем (до всіх звертався однаково: «Мій дорогий друже»), причому так, що будь-хто з них одразу відчував: перед ним людина знатного походження, син головного міністра князівства Порбандар, вихідець із шанованої купецької касти «банія». І головне: у нього немає згубного розриву між словом і справою, що і дозволило Ганді сколихнути патріархальну країну.
3. Складніше за все для Махатми, за його власним визнанням, було знайти морально бездоганні засоби досягнення свободи. Комплексом таких засобів стала «сатьяграха» (дослівно: впертість у істині) — ретельно продумана кампанія громадянської непокори і ненасильницького опору (іноді Ганді формулював жорсткіше: ненасильницького повстання проти колонізаторів). Вона містила відмову від посад, почесних звань і відставку з постів у місцевих органах усіх представників заможної індійської еліти, «підгодованої» англійцями; бойкот англійських шкіл, коледжів (у них вчилися діти заможних індусів), бойкот усіх англійських судових установ та їх рішень; відмову від сплати податків у англійську скарбницю; відмову від запису в рекрути військовослужбовців, чиновників і селян; бойкот виборів будь-яких органів влади в Індії, що проводяться англійцями; бойкот усіх англійських товарів (мабуть, найдієвіший спосіб!) і, нарешті, масові ненасильницькі демонстрації протесту.
Свої заклики Ганді адресував передусім освіченій та соціально розвинутій еліті суспільства. Бо, по-перше, для пробудження патріархальної країни потрібно було перш за все встановити зв’язок індійської національно мислячої еліти з народом — і в цьому заслуга Махатми величезна. Допомагати йому вважали за честь перші індійські мільярдери, підприємці Тата і Бірла. А по-друге, саме еліта, як вважав Ганді, несе величезну відповідальність за колоніальний статус Індії і повинна зараз «спокутувати свій гріх». Адже «англійці не заволоділи Індією — ми їм віддали її. Вони знаходяться в Індії не завдяки своїй силі, а тому що ми тримаємо їх тут. Хто зробив такою могутньою англійську Ост-Індську компанію? Хто допомагав англійським купцям?.. Ми самі створили умови, які забезпечили Компанії контроль над Індією» (Ганді).
Здається, тут є над чим подумати нашим націонал-патріотам, які часто звинувачують у всіх бідах України кого завгодно (часто справедливо), але тільки не себе...
4. Чималий інтерес викликає й соціальна доктрина гандизму (так звана «сарводайя»), триєдина формула якої — гармонія, відповідальність, прогрес. «Патріотизм — це благоденство цілого народу» — вірив Махатма. Вирішенню проблем соціальної справедливості він приділяв виняткову увагу; кастовість, рабство, бідність, хвороби та інші виразки суспільства були його головними ворогами. «Рабовласник не може тримати раба, не входячи сам або не посилаючи свого помічника в клітку, де сидить раб. І тому проказа рабства рано чи пізно передається кожному рабовласникові» — писав Ганді. Він вірив, що соціальна помста, ненависть бідних до багатих не може бути шляхом розв’язання проблеми: «Неважко зрозуміти, що якщо жити, керуючись лише словами: «Око за око!» — всі люди стануть сліпими!». Ганді хотів «дозувати» енергію мас, не допускаючи її переростання у насильницьку стихію («Мій обов’язок — указати народу всі законні засоби боротьби з кривдниками») . Він вірив, що якщо в Європі суспільство роздирається конфліктом між працею і капіталом, то «в Індії повинна бути налагоджена їх мирна взаємодія». При цьому Ганді, наділений гострою політичною інтуїцією, вважав, що для майбутньої незалежної Індії особливо важливою є тісна співпраця трьох соціальних груп: патріотично мислячих підприємців, інтелігенції та селянства на основі взаємної відповідальності один перед одним і перед суспільством. «Навіть один крок у правильному напрямку краще стрімкого руху не в той бік» — учив він. Неважко помітити, що ідеї Ганді, як і реформи Рузвельта в США, вказали шлях до ненасильницької соціальної справедливості (до якої, однак, ще досить далеко на його батьківщині, як, між іншим, і в більшості країн світу) і можуть служити одним з ідейних джерел вітчизняної соціал-демократії.
5. Ми вже торкалися здатності Ганді більш ніж жорстко, тверезо і самокритично оцінювати історію своєї Батьківщини і свої власні політичні кроки (так, він не раз визнавав, що припускався політичних помилок «величиною з Гімалаї»). Умів він і відступати від колишніх лозунгів, але дуже своєрідно. Приміром, коли в лютому 1922 року, в розпал організованої ним кампанії «громадянської непокори», що потрясла всю Індію, селяни з глухого села Чаури-Чаура допустили акти насильства, вбили кілька англійців, Ганді негайно розпорядився припинити всю кампанію (але ж успіх, здавалося, був близький; як багато сучасних політиків вважали б людські жертви «неминучими витратами» і вели б далі свою боротьбу, пройшовши повз них!).
Але саме ця здатність Ганді говорити правду своєму народові була благотворною для Індії. Він писав: «У тому, що в суспільстві панує несправедливість, винні не тільки наші «можновладці», але й весь народ, який страждає від гордині вищості одних людей над іншими». І саме ця його здатність давала Махатмі право безсторонньо відгукуватися й про недоліки західної цивілізації. Ось написана Ганді в 1945 р., після Хіросими, резолюція Індійського національного конгресу: «Поява атомної бомби як зброї війни з її жахливою руйнівною силою вже виявила кризові явища, що проявилися в аморальних, самогубних сторонах сучасної політичної, економічної та духовної структури світу. Цивілізація, імовірно, знищить себе, якщо вона не відмовиться від імперських, користолюбних тенденцій і не буде грунтуватися на мирній співпраці вільних націй і на підтримці гідності людини». У світлі загрозливого воєнного конфлікту між ядерними Індією та Пакистаном чи треба говорити про актуальність цих слів?
Він ніколи не займав ніяких офіційних посад, ненавидів політичні інтриги та будь- яку брехню. Народ знав це і тому йшов за ним. Бо люди Індії знали: Махатма готовий віддати життя за свої ідеї. 30 січня 1948 року, коли 79-річний Ганді тільки закінчив безстрокове голодування, яке оголосив, вимагаючи негайно припинити міжконфесійну ворожнечу між індусами та мусульманами, його застрелив релігійний фанатик (свій єдиновірець!) Натурам Готсе. Вбивця стріляв впритул, у живіт. Охорони, зрозуміло, не було. Ганді, більше ніж формальний глава держави — політико-духовний лідер нації — залишив після себе таке майно: дві пари сандалів, палиця, окуляри, постіль на підлозі та стос книг...
