Безперечно, те, що ми називаємо нині модним словом PR, «зв’язками з громадськістю», є передусім новочасним явищем, викликаним ускладненням суспільних зв’язків, розвитком засобів масової комунікації і т. ін. Однак можемо говорити, що елементи PR були відомі в давніші часи. Не є винятком у цьому плані й Україна. Окремі елементи PR простежуються тут ще з часів Київської Русі, і знайти їх ми можемо в писемних пам’ятках, літописних творах, житіях святих, різноманітних повчальних словах тощо. Так чи інакше автори цих творів репрезентували інституції, що встигли відокремитися від суспільства і вже в силу цього мали потребу в «зв’язках із громадськістю». До таких інституцій варто віднести в першу чергу владу київських князів, а також християнську церкву, зокрема монастирі, які в певному сенсі виявилися новими, а отже, й чужими, для давньоруського суспільства. Щоправда, варто враховувати, що писемні джерела часів Київської Русі були розраховані на досить вузьке коло «громадськості». Ці джерела були орієнтовані на писемних людей, своєрідну інтелектуальну еліту, переважно духовних осіб, які становили мізерний відсоток давньоруського суспільства. Інша річ, що цей відсоток через таку своєрідну комунікаційну мережу, як християнські храми, де щотижня збиралася «широка громадськість», мав вплив на значну частину людей. Звичайно, «зв’язки з громадськістю» в давньоруський період не обмежувалися лише писемними джерелами. У більшості випадків вони здійснювалися через усне слово. Своєрідними піарниками тоді виступали співці, скоморохи, ченці, священнослужителі, іноді навіть князі, бояри тощо. Однак щось сказати про цей «усний PR» дуже проблематично. Він не зберігся, на відміну від писемних джерел. Про останні ми й вестимемо мову. І серед цих джерел, певно, на найбільшу увагу заслуговує «Повість минулих літ».
«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ» З ПОГЛЯДУ PR
«Повість минулих літ» стала не лише символом давньоруської культури, але й джерелом інформації про події в Київській Русі. Якщо ми візьмемо будь-який підручник з історії східнослов’янських народів і почитаємо, що там говориться про Київську Русь, то побачимо, що помітно домінує інформація саме з цього джерела.
І при цьому «забувається» кілька моментів. «Повість минулих літ» дійшла до нас у складі Іпатівського списку, який з’явився орієнтовно на початку ХV століття. Автентичних же списків літопису початку ХII ст. (гіпотичної дати створення цього писемного джерела) немає. Це дає певні підстави сумніватися в справжності літопису.
Цілком можна припустити, що він був створений постфактум, уже після розпаду й загибелі Київської Русі, для якихось піарівських, ідеологічних цілей. Які ж могли бути ті цілі? Треба враховувати, що в ХV ст. відбувається певне піднесення Києва. Тут встановлюється князівська династія Олельковичів, які претендували на статус суверенних правителів. У Києві спостерігалося пожвавлення культурно-духовного життя. Активізується діяльність Києво-Печерського монастиря, реставрується монастирський соборний храм Успіння Богородиці. До речі, в «Повісті минулих літ» всіляко звеличується цей монастир. Також тоді в Києві виник науковий гурток книжників, які перекладали твори візантійських та арабських авторів, зокрема й твори історичного характеру.
Олельковичам важливо було показати й підняти на вищий щабель значення Києва. І тому вони могли дати замовлення на написання літопису, який прославляв би їхнє місто. «Повість минулих літ» саме й прославляє Київ, всіляко вивищує його над іншими містами й землями Давньої Русі. Така гіпотеза аж ніяк не є фантастичною. При бажанні на її користь можна знайти чимало аргументів, принаймні не менше, ніж на користь гіпотези про походження «Повісті минулих літ» саме з початку ХII ст., яка на даний час ніби стала офіційною. Питання датування «Повісті…», яке для нас має принципово важливе значення, на жаль, є скоріше предметом віри, наукової інтуїції, а не наслідком логічного доведення.
І все ж ми будемо виходити з традиційного погляду, що «Повість минулих літ» з’являється в блискучі часи існування Київської Русі, часи Володимира Мономаха. Тоді Київська Русь досягла зеніту своєї могутності, але це вже була могутність держави, що поступово занепадала. У таких умовах цілком можливою була поява синтетичної праці, в якій би, з одного боку, осмислювався шлях Давньоруської держави, а з другого — відбувалося вивищення Києва як «матері городів руських», що могло б бути «інтелектуальною реакцією» на зростання могутності інших центрів. Хоча ми не виключаємо, що в ХV столітті, в часи князів Олельковичів, могла з’явитися нова редакція «Повісті минулих літ», в якій моменти києвоцентризму могли би бути посилені.
Загалом можна сказати, що «Повість минулих літ» — це далеко не безсторонній твір, в якому об’єктивно відображується минуле. Це своєрідна PR-акція, здійснена в інтересах київських князів, а також частково ченців Києво-Печерського монастиря. Саме з такого погляду варто оцінювати цей літопис, особливо його легендарну частину, яка, на нашу думку, має відверто PR-івське спрямування. Далі ми, власне, й поговоримо про всі ці моменти.
ЛЕГЕНДА ПРО АНДРІЯ ПЕРВОЗВАННОГО
Цікаво спостерігати, як відбулося становлення відомої легенди про подорож Андрія Первозванного «із варяг у греки» та її подальша трансформація та інтерпретації. У «Повісті минулих літ» говориться, що апостол Андрій, проповідуючи в Синопі, прибув із місією до Курсуня і там дізнався, що недалеко від цього місця знаходиться гирло Дніпра. Він вирішив поплисти цією рікою. Прибувши на місце, де зараз міститься Київ, цей апостол побачив гори й прорік учням, що тут буде велике місто і воздвигне Бог багато церков. Потім зійшов на гори і благословив їх. Далі він прибув до словен, де зараз стоїть Новгород. Там він побачив людей, які миються в бані, шмагають молодим гіллям своє тіло аж до смерті, а потім обливаються холодною водою й оживають. Якщо виходити строго із контексту «Повісті минулих літ», то ця легенда цілком вписується в коло етнографічних оповідей цього літописного твору.
Місія ж Андрія Первозванного, якщо йти за «Повістю минулих літ», мала зовсім не «учительну» мету. Перед легендою про Андрія Первозванного дуже детально описується шлях «із варяг у греки», який був своєрідною геополітичною віссю Київської Русі. Логічним продовженням цього опису є й розповідь про Андрія Первозванного, власне, про його поїздку цим шляхом. Фактично ця розповідь мала на меті освячення вказаного шляху, точніше, одного із центральних його місць — Києва.
Із літопису випливає, що апостол Андрій на місці теперішнього Києва застає безлюдну місцину. Тут немає ні кого хрестити, ні кого учити. Важливим у цьому випадку виступає пророцтво Андрія: мовляв, тут возсіяє благодать Божа і буде город великий. Симптоматично, що відразу після розповіді про Андрія Первозванного йде оповідь про заснування Києва. На перший погляд, ці оповіді зовсім не пов’язані. У першому випадку йдеться про християнського апостола, у другому — про язичницьких князів Кия та його братів. Та все ж між цими оповідями є своєрідний логічний зв’язок, можливо, навіть малопримітний для ока сучасного читача. І заснування Києва, і його подальший розквіт, описані в «Повісті минулих літ», — це ніби реалізація пророцтва Андрія Первозванного.
Творячи міф про подорож Андрія Первозванного, автор літопису мав на меті не відображення якихось історичних реалій, а утвердження певних ідей. Якби Андрій застав людей на Київських горах (а за міфологічною логікою літопису це мали бути слов’яни-русичі), то він мусив би їх охрестити. Проте в часи написання літопису побутувала думка, що християнство до слов’ян прийшло з Моравії, і апостолом-хрестителем цього народу був не Андрій, а Павло.
До того ж уже витворився міф про хрещення киян князем Володимиром, що теж знайшло своє відображення в «Повісті минулих літ». У такому випадку «хрещення киян» апостолом Андрієм виглядало нелогічним у контексті існуючих тоді міфів. Треба також враховувати той момент, що в пам’яті киян у часи написання «Повісті минулих літ» збереглося чимало дохристиянських легенд. Дещо зберігала їхня пам’ять і про непросту боротьбу між язичниками й християнами в Києві. І коли припустити, що охрещення киян відбулося в апостольські часи, то як тоді пояснити цю боротьбу?
Зовсім інша ситуація — з майбутніми новгородцями. З ними апостол Андрій має змогу безпосередньо спілкуватися, пізнавати їхні звичаї. При цьому із літописного тексту не видно, що він намагався їх охрестити. Отже, напрошується висновок: словени виявилися недостойними цієї честі. Більше того, приїхавши в Рим, апостол Андрій спеціально акцентував увагу на дивних звичаях словен. Фактично вони постали як варвари.
Візьмемо на себе сміливість твердити, що вміщена в «Повісті минулих літ» легенда про апостола Андрія Первозванного, окрім освячення шляху «із варяг у греки», за мету мала возвеличення Києва і водночас приниження Новгорода — цих двох основних конкурентів на шляху «із варяг у греки». Однак будучи створеною з певною, фактично піарівською метою, легенда про Андрія Первозванного з часом почала жити власним життям. Так, десь у ХII — на початку ХIII ст. з’являється легенда про те, що апостол Андрій, перебуваючи в новгородській землі, залишив тут свій жезл. Це знайшло своє відображення в так званій «Степенній книзі». Саме в цей час Новгород, який стояв дещо осторонь міжусобної боротьби давньоруських князів, набирав сили, отже, новгородська знать потребувала міфів про свою рівність зі знаттю київською.
Ще пізніше, у ХV—ХVI століттях, коли зросла могутність Московії, в цій державі, яка, з одного боку, претендувала на візантійський, а з другого — давньоруський спадок, ця легенда виявилася дуже доречною. Адже вважалося, що апостол Андрій був первосвящеником Константинополя. І якщо він був на Русі, то можна було (хай із натяжкою) утверджувати думку, що християнська традиція тут існувала ще з апостольських часів і що вона з самого початку мала візантійський характер.
ЧИ БУВ АВТОР «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ» НОРМАНІСТОМ?
Чи не найбільшу увагу в «Повісті минулих літ» дослідники звертають на легенду про закликання варягів. Саме вона стала основою для «норманської теорії». Від закликання варяга Рюрика вели та й ведуть історики родовід київських князів й де-факто Київської держави.
На нашу думку, це непорозуміння. Автор-укладач «Повісті минулих літ» не надавав легенді про закликання варягів особливого значення. До речі, текстовий обсяг цієї легенди незначний, що вельми показово. Початок Київської держави він пов’язував з Києм та його братами, а не варягом Рюриком. Так, одразу після легенди про Андрія Первозванного у літописі була вміщена легенда про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом. Її, як і попередню, варто осмислювати в плані протистояння Києва та Новгорода.
Звернімо увагу на кілька моментів. Передусім підкреслюється автохтонність засновників міста. Вони — не прибульці з далеких країв, а поляни, які, мовляв, жили тут здавна. Сам же основний засновник Києва, князь Кий, прославився своїми походами на Дунай і навіть до Цесарограда (Константинополя). Він прийняв «велику честь» від візантійського імператора, імені якого літописець не називає. І нарешті після смерті Кия, Щека й Хорива «почав їх рід княжити в полян». Отже, вони заснували князівську династію в Києві, фактично започаткувавши тут перше державне утворення.
Протилежністю цій легенді виступає легенда про закликання варягів до Новгорода. Автор літопису, на нашу думку, зовсім не був норманістом. Скоріше навпаки — він свідомий антинорманіст. Легенда ж про закликання варягів йому потрібна зовсім не для того, щоб довести норманське походження Давньоруської держави, а для чергового приниження новгородців.
Своєрідною інтродукцією згаданої легенди є такі слова, вміщені під роком 859: «Варяги, приходячи із замор’я, брали данину з чуді, і словен, і з мері, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, із сіверян, і з вятичів…» Тобто вимальовується така картина: північна частина шляху «із варяг у греки» із верхів’ям Волги контролювалася варягами, які збирали з місцевого населення данину. Щодо південної частини цього шляху, то тут господарями були хозари.
Із цього повідомлення випливає, ніби і поляни, і словени (пізніші суперники на шляху «із варяг у греки») перебували в однаковому становищі — були данниками чужоземців. Та тут є одне «але». Цьому повідомленню передує легенда про те, як поляни вирішили платити данину хозарам. Наведемо її: «По сих же літах, по смерті братів сих, Кия, Щека і Хорива, утискувалися поляни деревлянами та іншими навколишніми племенами. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіть нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали їм од дому по мечу. І принесли це хозари князеві своєму і старійшинам своїм і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра се данина, княже. Ми здобули її однобічним оружжям, себто шаблями, а в сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати і з нас, і з інших земель». І все це збулося, бо говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням».
Легенда ця, звісно, неправдоподібна. Однак Нестор підводить читачів до думки: данина, яку платили поляни хозарам, не є чимось істотним, це перехідне явище, яке має завершитися зверхністю полян над хозарами та іншими племенами.
Зовсім інша ситуація зі словенами та їхніми сусідами: «І вигнали… варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І вирішили вони закликати самі собі князя, який би володів ними і «радив за угодою, по праву». Пішли вони за море, до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь. …Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». Далі оповідається про трьох братів- варягів — Рюрика, Синеуса, Трувора, які княжили в північноруських землях.
Це теж міф (по-своєму гарний, навіть переконливий), який мав свою «логіку» в автора «Повісті минулих літ». Легенда про закликання варягів фактично протиставлялася міфові про заснування Києва, на що вказують і деякі паралелі між ними: Київ засновують три брати, і в Північну Русь теж приходять правити три брати. Та у першому випадку — це вихідці з місцевого населення, полян. У другому — чужоземці, варяги. Який висновок? Поляни здатні до самоврядування, можуть мати своїх князів-правителів, а народи Північної Русі, передусім словени, такої здатності не мають.
З часом первісний контекст легенди про закликання варягів був утрачений. Цій легенді не надавалося якогось особливого значення в давньоукраїнських історіографічних творах. Закликання варягів просто константувалося як факт. Але у ХVIII ст. в Російській імперії, а пізніше на Заході ця легенда пережила своєрідний ренесанс, набувши нової інтерпретації. Свідчення літописця про закликання варягів почали трактувати як аргумент на користь того, що Давньоруська держава була створена норманами.
Так виникла «норманська теорія». Хоча вона й мала під собою певні підстави, все-таки (принаймні на початку) була не стільки науковою теорією, скільки своєрідною PR-акцією, здійснюваною німецькими емігрантами. Річ у тім, що в кінці ХVII — на початку ХVIII ст. в Росії значну частину інтелектуальної еліти становили вихідці з українських земель. Саме вони помітно відкоректували ідеологію Російської держави. Під їхнім впливом остаточно витворилася ідея (тут помітну роль відіграв київський «Синопсис»), ніби Київська Русь як слов’янська держава була предтечею Московії. Потім ця ідеологема за часів Петра I (як тут не згадати головного «піарника» царя, нашого земляка Феофана Прокоповича!) навіть послужила для виникнення назви Московської держави — Російська імперія. У російській же мові терміни Русь та Росія були та й фактично залишаються синонімами.
Ідея «Київська Русь — предтеча Московії» була потрібна в кінці ХVII — на початку ХVIII ст. передусім українським інтелектуалам, а також деяким «служивим» людям, вихідцям із України, які намагалися робити кар’єру в Російській державі. Їм важливо було показати, що вони «єдинокровні» з росіянами, що вони мали спільний спадок — Київську Русь, а, отже, мають право на рівність із московитами.
Однак на початку ХVIII ст. ситуація починає помітно змінюватися. Петро I через Балтію відкриває для Росії «вікно в Європу», через яке хлинули численні німецькі емігранти, котрі часто претендували на високі державні становища, на привілейоване місце в інтелектуальній сфері тощо. Для них «норманська теорія» виявилася дуже доречною. Адже, відповідно до неї, Київська Русь — це творіння германців (скандинавів).
Отакі дивні метаморфози відбулися з легендою про закликання варягів.
Закінчення читайте на наступній стор. «Історія та «Я»
