Нещодавно, 26 травня 2005 року, біля Успенської церкви в містечку Заблудів (Білостоцький повіт Підляського воєводства у Польщі) відбулося урочисте освячення каплички, присвяченої творцям і працівникам кириличної друкарні, яка діяла тут у 1568—1579 роках. Її фундатором був руський магнат, великий гетьман литовський Григорій Ходкевич, а майстром, котрий втілив в діло наказ «учинити варстат друкарський», москвитин Іван Федоров. Назагал українській громадськості відомий передусім пізніший, львівсько-острозький період діяльності Івана Федоровича (з таким прізвищем він виступає в тодішніх документах), котрий як і триваліший, так і плідніший, та — за своєю територіальною «адресою» — незаперечно український.
Справді, заблудівська друкарня, яка виникла у невеликому і недавно заснованому провінційному містечку, була починанням у великій мірі ефемерним, яке з моментом втрати зацікавлення Ходкевича видавничою справою позбавлене було й матеріальної основи. Крім цього, Заблудів заснований на пограниччі тодішньої білоруської Гродненщини з українським Підляшшям, але вже на білоруському боці етнографічної межі. Все ж таки прикладання сьогоднішніх, сформованих в епоху романтизму та народництва національних мірок та шаблонів до релігійно-культурного життя українських і білоруських земель, які в XVI сторіччі входили до складу Великого князівства Литовського і Корони Польської, є великою мірою, хибним. Бо хоч зрозумілим є, що існували тут два окремі етноси, з окремими народними мовами та культурами, але тісно пов’язана з Церквою висока культура, в тому числі й письменство, була вже спільним надбанням руської еліти, й етнічне походження та географічна прив’язаність її творців і меценатів відігравали тоді роль у великій мірі другорядну. Адже консументом цих надбань була «вся Русь», територіальні межі якої збігалися з межами Київської митрополії. До митрополичої Київської єпархії, адміністративний центр якої був розташований фактично у Вільні та Новогрудку, належала тоді не лише центральна Україна, але й вся південно-західна Білорусь, зокрема, й Гродненська земля, де у XVI ст., в маєтностях Ходкевичів, виникли два важливі релігійно- культурні осередки — в Заблудові та Супраслі.
Родоначальником Ходкевичів (а власне, Ходковичів, бо так писалося їхнє прізвище в XVI ст.) був боярин із Київської землі Ходко (Федір) Юрієвич. Його син Іван Ходкевич (від 1480 р. київський воє вода) отримав від великого князя литовського Казимира Ягелончика маєтність Городок разом із пущанською територію в Троцькому воєводстві. поміж річкою Супраслю та межею Більської землі. Коли, однак, у 1482 р. Київ захопили татари, Ходкевич разом зі своєю родиною потрапив у полон і був відправлений у Крим, де й помер у 1494 році. Все ж таки його дружині вдалося визволитися з неволі, разом з донькою та сином Олександром, який почав господарювати у згаданих волостях, де подбав і про збагачення духовного життя.
У 1498 році Олександр Ходкевич заснував у Городку, тодішньому центрі своєї маєтності, монастир для монахів, що прибули з Києво- Печерської лаври, до яких приєдналися аскети з-посеред місцевого населення. Після двох років ченці переселилися в більш спокійне місце — до урочища Сухий груд на березі Супраслі (мав його вказати хрест, пущений за течією ріки), де згодом виникла однойменна осада. Коротку історію початків Супраського монастиря знаходимо в монастирському «Суботнику» (Поміннику), який зберігся в копії, зробленій у 1631 році. Читаємо в ньому, що у 7008 році від сотворіння світу, тобто у 1500, з дозволу Олександра Івановича Ходкевича «начася созидати сій монастир у єго отчинной пущі Блудовской на краї ріки Супраслі, вірою і любовію, желанієм і трудом многогрішного священноінока ігумена Пафнотія, родом із Білська». Спочатку побудовано тут церкву в ім’я Івана Богослова, а у 1503 р. почалася побудова великої мурованої церкви в готичному стилі на честь Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Її бічні вівтарі (преділи) присвячені були «благовірним князям руським» Борисові та Глібові та «строітелям печерським і начальникам общему житію Антонію і Феодосію з Богом спасаємого града Києва, в Руській землі». Будову церкви завершено у 1511 році, отже, вже після смерті першого її ігумена, який помер у 1510 році.
Перший супрасльський ігумен Пафнутій належав до найбагатшого роду більських міщан Сегенів. Імовірно, що до Городка та Супрасля потрапив він через Печерську лавру, адже важко сподіватися, що ігуменом нового монастиря могла стати особа, яка щойно приєдналася до спільноти, котра прибула з Києва. В цитованому «Суботнику», списування якого особисто започаткував ігумен Пафнутій, вписані були, окрім київських митрополитів, смоленських, володимирсько-берестейських і луцьких єпископів і фундаторів монастиря, найвідоміші руські магнатські роди — Сангушки, Вишневецькі, Корецькі, Масальські, Полубенські, Загоровські, Боговитини, Горностаї, Сопіги, Тишкевичі, Кмити, а також підляська шляхта, міщани (зокрема з Більська), і навіть селяни.
Супрасльський монастир швидко став одним із найбільш активних осередків інтелектуального життя православної Церкви, доказом чого є монастирська бібліотека, яка в XVI ст. нараховувала близько 200 книг, переважно рукописів, а століттям пізніше — майже 600. Перші книги потрапили сюди з Києва та інших осередків, як, наприклад, і «Київський літопис», який охоплював історію Русі до 1515 р., та загальновідомий славістам «Супрасльський кодекс», списаний у XI ст. у південнослов’янських землях та подарований монастирю в 1582 році. Згодом і в Супрасльському монастирі почали виникати копії церковних книг та самостійні твори, зокрема полемічного характеру, як «Списаніє против лютров» (1578 р.), та «Посланіє до латинян» і «Сказаніє на богомерзкую, на поганую латину...». Ці два останні твори, написані у 1580-х роках як відповідь на антиправославні трактати єзуїта Петра Скарги, разом із іншими творами супрасльських монахів увійшли до рукописного збірника, який потрапив до Києва, до бібліотеки Золотоверхого Михайлівського монастиря. Рукопис цей зберігається зараз у Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського, разом із іншим раритетом — «Супрасльським ірмологіоном», збірником церковних музичних творів, списаним у Супраслі в 1596—1601 роках. Цей, за оцінкою працюючого в Москві українського музиколога Анатолія Конотопа, найдавніший зразок українського нотного запису, вийшов з- під руки майстра церковного співу Богдана Онисимовича та зберігався в одній із підземних церков Києво- Печерської лаври.
Виникнення монастиря з численною братією та величною, яка не мала рівних собі в цій околиці, церквою, піднесло Супрасль до ролі визначного осередка релігійно- культурного життя на цій північно- західній окраїні руських земель, значення якого виходило далеко за вузько-регіональні межі. Отже, важко переоцінити заслуги Олександра Ходкевича, котрий, переселившися з Києва у віддалену периферію, подбав водночас про перенесення в недавню пустелю духа з наддніпрянської столиці «руської віри». Доказом визнання заслуг перед Церквою було найменування у 1530 р. О. Ходкевича константинопольським патріархом (разом з князем Юрієм Слуцьким та Іваном Горностаєм) опікуном київської митрополії.
Олександр Ходкевич помер у 1549 р. і похоронений був у заснованому ним Супрасльському монастирі. Заслугою Олександра було також створення осади Заблудів, у якій поселився його син Григорій, один з найвизначніших сановників Великого князівства Литовського (зокрема київський воєвода, віленський каштелян та великий гетьман литовський — від 1566 р.), найбільше, однак, відомий як фундатор друкарні церковних книг.
В освітленні документів культурного життя своєї доби Григорій Ходкевич та його дружина, Катерина з князів Вишневецьких, постають як дуже активні постаті. Ще у 1561 р. Ходкевич належав до групи осіб, які довірили Ісаї Кам’янчанинові, який від’їжджав до Москви, відшукати там повний список Біблії, який можна було б використати для випущення її друком «для користування народові нашому християнському руському». Отже, коли до Великого князівства Литовського прибули втікачі з Москви, друкарі Іван Федоров та Петро Мстиславець, гетьман запросив їх до Заблудова, який раніше зробив центром своїх маєтностей та у 1563 році дав йому німецьке міське право і заснував церкву зі шпиталем (будинком для вбогих).
Новостворена друкарня почала, однак, працю не над друком Біблії, на що фактично не було тут фахових сил, які б змогли зредагувати її до друку, але над «Євангелієм учительним» — популярною тоді збіркою повчань на теми євангельських текстів, які читалися по неділях і святах. Заблудівське «Євангеліє», яке друкувалося від 8 липня 1568 р. до 17 березня 1569 р., було перекладом із грецького оригіналу на церковнослов’янську мову, зробленим, ймовірно, у 1407 році особою з оточення київського митрополита Кипріяна, який доповнено «Словом на Вознесеніє Господнє» Кирила Турівського, одного з найвизначніших письменників періоду Київської Русі (отже, це була перша літературна пам’ятка цієї доби, яку видано друком). Як писав у передмові до «Євангелія» сам Г. Ходкевич, його первісним наміром було, «іжеби сію книгу, виразумінія ради простих людей, преложити на простую молву», тобто на використовуване тоді в літературній творчості українсько-білоруське «койне», у великій мірі архаїчне, бо сперте на руській літературній мові минулих віків, але набагато зрозуміліше для загалу, аніж церковнослов’янщина. Все ж таки «люди мудріє», до яких Ходкевич звернувся за порадою, відвели його від цього наміру, аргументуючи, що «прекладанієм з давних пословиц на новиє помилка чинится немалая, якоже і нині обрітаєтся в книгах новаго переводу». Тому заблудівське «Євангеліє» з’явилося церковнослов’янською, а на друковану версію «простою мовою» прийшлося чекати аж до 1616 року.
Після завершення праці над «Євангелієм» Петро Мстиславець полишив Заблудів і переселився до Вільна, де заснував окрему друкарню. Натомість Іван Федоров продовжував свою працю в Заблудові, де від 26 вересня 1569 р. до 23 березня 1570 року надрукував «Псалтир з Часословцем», тобто Псалтир, доповнений календарною частиною з таблицями для обрахування дати Великодних свят. Але хоч в передмові до «Псалтиря» Г. Ходкевич декларував, що «і вперед праці і накладу моєго жаловати не буду і другія книги... друковати дам», саме ця книга замкнула короткий епізод заблудівського книгодрукування, а сам його фундатор помер у листопаді 1572 року. Натомість «Іван Федорович Москвитин», як назвав він себе на сторінках «Псалтиря», попрямував до Львова, де з допомогою українських міщан заснував чергову друкарню.
Від описаних тут подій минуло вже понад чотири сторіччя, протягом яких відбувся процес національного визрівання, отже, й культурної та політичної диференціації українців та білорусів, які більш чи менш успішно поділили й давню культурну спадщину. Не можна, однак, забувати, що простір духа і культури завжди набагато ширший від державних та навіть етнографічних меж. Тому, хоч Супрасль та Заблудів розташовані на білоруській етнографічній території, але не було це, як бачимо, перепоною для контактів цих культурних осередків з «єдиновірними» українськими сусідами як з близького Підляшшя, так і більш віддаленого Києва. Так само є і зараз, коли вся ця погранична територія перебуває в Підляському воєводстві Республіки Польща. Українську мову мешканців Більська можна почути під час релігійних святкувань у Супраслі, зокрема 10 серпня, в день прославлення Смоленської Ікони Богородиці (у 1503 році смоленський єпископ, згодом митрополит, Йосиф Солтан пожертвував вірну копію чудотворної Смоленської Ікони Богородиці, яка в Супрасльському монастирі зберігалася до 1915 року і також прославилася чудами). У свою чергу, білоруськомовні прочани кожного року в переддень свята Спаса (Преображення Господнього) прямують на заселений українцями південь воєводства, до Святої Горі Грабарки, в історію якої вписані перекази про перебування там монахів з Києво-Печерської лаври, що тікають від нашестя татаро-монгольських орд хана Батия.
