Тема Голодомору 1932 — 1933 років ніколи не перестане вражати свідомість українців. Ця катастрофа не піддається забуттю. Але важливо те, що осмислити ії, збагнути причини й наслідки легше в контексті загальносвітового досвіду, досвіду тих країн, де свого часу неподільно панувала тоталітарна комуністична ідеологія. Важливим прикладом у цьому зв’язку був і залишається Китай доби Мао Цзедуна. Саме цю проблему досліджує вже багато років китайський історик Ян Цзішен; розповідь про результати його наукових пошуків ми пропонуємо читачам «Дня».
Нова книга, заборонена в КНР, стає вирішальною історичною оцінкою Великого голоду 1959 — 1961 рр. в Китаї. «Я назвав свою книжку «Могильний камінь». Ця книжка є своєрідним могильним каменем для мого батька, який помер від голоду в 1959 році, для 36-ти мільйонів китайців, що також загинули від голоду, і системі, яка спричинила їхню загибель, а може, й для мене самого за те, що я написав її».
Цим драматичним абзацом розпочинається книжка Mubei («Могильний камінь»), найбільш авторитетна розповідь дослідника із КНР про Великий голод 1959 — 1961 рр., через який померло втричі більше людей, ніж під час Першої світової війни. Двотомна книга на 1100 сторінок є детальною розповіддю про цю трагедію, викладеною тим, хто якнайкраще міг це зробити. Ян Цзішен, якому зараз 67 років, вступив до лав Комуністичної партії Китаю у 1964 р., закінчив елітний університет Цінхуа в 1966 р. і пропрацював в агентстві Сіньхуа 35 років до виходу на пенсію у 2001 році. Зараз він — заступник редактора одного з пекінських журналів. Його книжка була опублікована у травні гонконгським видавництвом Cosmos Books.
На початку 90-х років Ян Цзішен об’їздив Китай уздовж і поперек, розпитуючи свідків тих подій і записавши понад 10 мільйонів слів цих свідчень. Його статус репортера-ветерана головного агентства новин КНР давав йому доступ до людей, звітів, статистичних даних та історичних документів, у якому пересічним людям було б відмовлено.
Кожен розділ книжки підкріплюється посиланнями на десятки джерел та свідчень: метою Ян Цзішена було дати авторитетний виклад подій, який би не змогла заперечувати офіційна влада. Голод 1959 — 1961 років ось уже протягом 47 років залишається в КНР табу. Цю тему й сьогодні заборонено обговорювати публічно на сторінках книжок, журналів, газет, на радіо та телебаченні, або у школах та університетах. Офіційна версія полягає в тому, що було «три роки лихоліття», під час яких загинуло багато людей з природніх причин. Деталі цього лиха та кількість загиблих не роз’яснюються.
Книжка Ян Цзішена заборонена в континентальному Китаї.
Про голод 1959 — 1961 років писали іноземні автори, китайці, що проживають за кордоном, та фахівці з КНР, були й публікації в іноземних наукових журналах. Однак жоден із цих дослідників не мав такого привілейованого доступу до матеріалів та зв’язків, як Ян Цзішен.
«Коли мій батько помер від голоду, я вважав, що це був поодинокий випадок», — розповідає Ян Цзішен. «Під час культурної революції губернатор провінції Хубей розповів мені, що в цій провінції протягом тих трьох років загинуло 300 тис. людей».
«Тоді я зрозумів, що трагедія в моїй родині не була поодиноким випадком. Перепис населення показав, що між 1959 та 1960 роками населення КНР зменшилось на 10 млн. чоловік».
«Я відчував відповідальність: якщо я не напишу цю книгу, зробити це наступним авторам буде ще важче. Це величезний історичний тягар, який рано чи пізно необхідно було зрушити», — сказав Ян Цзішен.
Книжка описує події, які призвели до голоду в КНР. У червні 1959 року Радянський Союз в односторонньому порядку розірвав зв’язки з КНР, припинивши постачання матеріалів та технологій, які були так потрібні Китаю. В той же час Мао Цзедун вирішив достроково повернути борги Радянському Союзу в сумі 1 млрд. 973 млн. юанів з 1960 по 1962 роки, що дорівнювало 12 відсоткам військового бюджету країни на той час. Більша частина боргу була виплачена продовольчими товарами. Ще більше грошей було витрачено на допомогу «братнім» комуністичним партіям в інших країнах.
Жорстока кампанія проти «правих уклоністів» у 1957 році, під час якої через чистки пройшло близько 500 тис. чоловік, створила відчуття страху серед населення, так що критикувати офіційну політику уряду ніхто не насмілювався.
У серпні 1958 року Мао Цзедун розпочав політику Великого стрибка, метою якого були подвоєння виробництва сталі протягом одного року та колективізація сільського господарства. Мільйони селян примусили виливати сталь у маленьких печах і ця продукція ні на що не годилась.
Під інтенсивним тиском місцеві чиновники відчули, що від них очікують рапортів про рекордні врожаї, та змагалися між собою, хто прозвітує про більші результати. На підставі цих завищених цифр визначалась кількість зерна, яку держава могла забрати у селян для населення міст і на експорт.
Протягом 1958 — 1960 рр. Китай був чистим експортером зерна. Через це у багатьох місцях населення залишилось зовсім чи майже зовсім без зерна.
Ян Цзішен наводить результати такої політики в районі Сіньян провінції Хенань. У 1958 році 1 млн. 200 тис. чоловік, тобто одна третина робочої сили району, займались виплавкою сталі.
У 1959 році виробництво зерна в районі склало 1 млн. 629 тис. тонн (на 46,1% менше, ніж 1958 року), але місцевий уряд звітував про збір 3 млн. 210 тис. тонн зерна.
На основі цих показників місцевий уряд Сіньяну вилучив 525 тис. тонн зерна, залишивши в середньому 82 кг зерна на одну людину на цілий рік. Враховуючи, що середньомісячне споживання зерна складало 17,5 кг на одну людину, його вистачило тільки на чотири місяці.
Коли люди почали вмирати, ті, хто залишався живим, їли все, що прийдеться — мишей, горобців, траву, кукурудзяні стебла, кору дерев, тканину з бавовни, мушлі мідій і навіть послід лелек.
Лю Баого, репортер агентства Сіньхуа, що працював у Сіньяні в ті часи, розповів Ян Цзішеню про те, що він запам’ятав.
«У другій половині 1959 року я їхав автобусом із Сіньяну до Луошаня й Гуши», — розповідає Лю Баого. «З вікна автобуса я бачив багато тіл померлих від голоду людей, що лежали у канавах біля дороги. Ніхто з пасажирів автобусу не насмілювався згадувати про мертвих, яких вони бачили скрізь. В одному з повітів Гуаншані — померла третина всього населення. Хоча повсюду лежали трупи, місцеві лідери отримували гарні пайки та вишукані напої».
Ян Цзішен запитав пана Лю, чому той не розповів про побачене у внутрішніх газетах, про публікації в яких зазвичай доповідалося партійним керівникам у Пекіні. «Я бачив, як знищували людей, які казали правду», — відповів пан Лю. «Як я міг наважитися написати про це?»
Ю Дехун, який працював секретарем партійного функціонера в Сіньяні у 1959 —1960 рр., розповів Ян Цзішену про те, що кількість смертей збільшилась 1959 року після 10-го місяця за місячним календарем. «Я вирушив до одного села і побачив 100 трупів, ще одне село — і ще 100 тіл. Ніхто не звертав на них уваги. Подейкували, що собаки їли тіла загиблих. Неправда, сказав я. Усіх собак уже давно з’їли люди».
Ю Дехун втратив шістьох членів своєї родини, серед них батька, двох дядьків і двох тіток. Із 75 робітників його виробничої бригади 38 чоловік загинули від голоду протягом трьох місяців зими 1959 року. «Партійний комітет Сіньяну інформував Пекін про 1,05 млн. загиблих. Я не вважаю, що це завищена цифра», — каже Ю Дехун. Він розповів, що в той період були поширені випадки канібалізму, іноді, щоб залишитись живими, люди їли навіть членів своєї родини. «В багатьох селах ця трагедія була звичайним явищем. Я не можу примусити себе говорити про це», — каже Ю Дехун.
Ян Цзішен пише, що в Сіньяні померло більше 1 млн. людей, незважаючи на те, що у зерносховищах району зберігалось 1,25 млн. тонн зерна, а в сусідній провінції Хебей — щонайменше 650 тис. тонн зерна. «В Сіньяні люди вмирали з голоду біля дверей зерносховищ», — каже він. — Люди помираючи кричали «Комуністична партіє, товаришу Мао, врятуйте нас». Якщо б зерносховища провінцій Хенань і Хебей відкрили, ніхто б не помер. Коли люди у великій кількості почали вмирати з голоду, місцева влада навіть і не думала їх рятувати. Вона дбала тільки про те, як зібрати зерно та виконати завдання керівництва країни щодо хлібозаготівлі».
Ян Цзішен каже, що кількість загиблих від неприродніх причин в провінції Хенань з 1959 по 1961 роки склала 2,93 млн. чоловік. Згідно зі статистичним щорічником провінції Хенань за 2000 рік, тобто офіційним китайським виданням, чисельність населення провінції впала з 49 мільйонів 610 тис. чоловік в 1959 році до 48 млн. 980 тис. чоловік в 1960 році, і до 48 млн. 110 тис. чоловік у 1961 році.
Ян Цзішен наводить такі ж детальні свідчення про голод і в інших провінціях КНР, а саме: провінціях Сичуань, Ганьсу, Аньхой, Цзілінь, Цзянсу, Гуандун, Шаньдун, Чжецзян, Юннань, Гуйчжоу, Хебей.
Ян Цзішен пише, що голод був штучним. «Були дрібні випадки насильницьких дій, пов’язаних з браком продовольства, та зростання кількості злочинів, вчинених голодними людьми, але великомасштабного й організованого спротиву не було. Люди були залякані й не сміли чинити опір уряду та армії».
Дін Шу, історик з КНР, який певний час працював у Китайському університеті Гонконгу і книжка якого про голод «Штучна катастрофа» була опублікована в 1993 році, каже, що книжка Ян Цзішена є найбільш детальним і вичерпним дослідженням цієї теми. «Моя книга побудована на матеріалах, доступних для широкого загалу. Книжка ж Ян Цзішена містить в собі додаткові матеріали. Вона дуже цінна», — каже Дін Шу.
«Одного разу я запитав старшого партійного функціонера в провінції Аньхой щодо кількості загиблих в цій провінції. Він відповів, що думки серед партійних діячів різнились щодо цифри загиблих в провінції Аньхой — від 4 до 6 млн. людей. Ніхто з китайських учених не вважає нереальною цифру в 30 млн. померлих від голоду. У своїй книзі я писав про щонайменше 35 млн. чоловік, і причому ці дані грунтуються виключно на опублікованих матеріалах. Деякі вчені вважають, що й така цифра є заниженою».
