У травневому числі журналу «Слово і Час» за 2011 рік була опублікована стаття Петра Білоуса «Читаючи Дмитра Лихачова». В ній ідеться про те, як російські науковці-гуманітарії активно послуговувалися тактикою беззаперечного привласнення собі історії, культури, зокрема літератури, доби Київської Русі. Більше того, «древнерусская история» та «древнерусская литература» в радянському науковому просторі (а відтак це екстраполювалося й на закордонний науковий континуум) найчастіше могли бути початковим етапом тільки російської літератури. Вести свої витоки з доби Київської Русі українське й білоруське красне письменство могли тільки як виняток, для «внутрішнього» користування, тобто на території своїх республік і власними мовами. П. Білоус ілюструє засоби й наслідки такої тактики на прикладі наукової спадщини визначного російського літературознавця й культуролога Дмитра Сергійовича Лихачова. Головна ж думка — необхідно позбавлятися чужих окулярів і неупереджено, з власних національних позицій, подивитися на українську історію й літературу як прямого спадкоємця здобутків Київської Русі.
Тези Петра Білоуса, безперечно, можна доповнювати й розвивати ще довго. Для прикладу можна взяти академічне дев’ятитомне видання «История всемирной литературы» останніх років існування СРСР (заключні томи виходили вже в незалежній Росії). Главу про російську літературу в третьому томі (від межі XIII—XIV до межі XVI—XVII стст.), як і вступ до розділу про східнослов’янські літератури, написав уже згадуваний Д. Лихачов. Можна сказати, що це відносно толерантний до українців та їхньої культури текст. Ідеться про спільні витоки з доби Київської Русі, про формування трьох нових літератур на спільній основі тощо. До аналізу творів російської літератури не залучаються українські автори й тексти (щоправда, в підрозділ про білоруську літературу чомусь потрапила творчість Мелетія Смотрицького й Захарії Копистянського). Свідомо чи несвідомо, науковець називає державу XIV—XVI стст. Росією, а не Московією чи Московським князівством, як вона називалася до межі XVII—XVIII стст. Відповідно, «ненав’язливо» «Россия» лучиться з Руссю, стає її безперервним продовженням (тому й випадає «Московія»), особливо у прикметникових формах понять «русская литература» і «русская история», родовід яких, зрозуміло, тягнеться з Х—ХІ стст., а українська й білоруська історія й література — тільки від межі XIII—XIV стст.
Тому не дивно, що в попередньому, другому, томі академічної історії про українську й білоруську літературу взагалі не йдеться, натомість усі літературно-культурні й історико-політичні надбання Київської Русі належать тільки до «русской истории» та до «русской литературы». Щоправда, автором розділу «Література Давньої Русі» (як зазначає П. Білоус, це теж винахід російсько-радянської словесної еквілібристики — замінювати реальну назву держави Київська Русь вигаданим синонімом Давня Русь, щоби поменше прив’язувати державу до певної території та столиці) був уже не Дмитро Лихачов, а інший відомий російський славіст-медієвіст Андрій Робінсон. Однак від зміни одного російського науковця на іншого російського дослідника підхід не змінюється. Всі здобутки Київської Русі, як уже зазначалося, оголошуються «русскими», навіть мешканці цієї держави — не русичі, а «русские».
Подібна словесна еквілібристика, науково безглузде використання як синонімів русичів і «русских», Русі й Росії, оминання термінів «Московія», «московити», підміна їх при перекладі з інших мов на Русь чи «русских», є характерними і при інтерпретації російськими науковцями радянської та пострадянської доби творів іноземців XVI ст. про Московію, Литву, Польщу, Русь (тобто українців і білорусів у складі Литви). Стосується це і досліджень «Нотаток про Московію» посланця імператора Фердинанда І до московського князя Зигмунда (Сигізмунда) Герберштейна, які видавалися кілька разів у середині XVI століття латинською, а потім і німецькою мовами. Зрозуміло, що в мандрівних нотатках із такою назвою йдеться, насамперед, про Московське князівство. З. Герберштейн, якому дуже не подобається деспотія великого князя, перед яким усі без винятку московити, аж до удільних князів, — раби, відтворює прагнення Василя ІІІ (як і його попередників та наступників) стати царем. Але не оминає у своїй праці посол імператора Священної Римської імперії й українських та білоруських земель й їхніх мешканців.
Ідеться у фоліанті Герберштейна, зокрема, і про те, що Московія й Русь, московити й мешканці Русі, — це зовсім різні у сприйнятті європейців поняття. Для українців це чи не вперше сконстатував Володимир Січинський: «С. Герберштайн, визначний дипломат, що двічі (1517 р. і 1526 р. — М.В.) їздив на Московщину і Литву, а можливо був також на Україні, у своїх «Записках» [...] теж називає Московщину не інакше як «Moscovia», а їх мешканців «московитами»». Слово «теж» указує, що й до цього європейці вже розрізняли в XV—XVI століттях Русь, із якою вони асоціювали частину теперішніх України й Білорусі, та Московію, яка обіймала теперішню європейську частину Росії, насамперед її нечорноземні території та північну частину. В. Січинський згадує папського легата Альберта Кампанезе, який у листі, написаному між 1523 та 1534 роками, перераховує жителів Московії: югрів, карелів, печорців, вогуличів, черемисів. Київ же називається столицею stato de Rossi, тобто держави росів, котрі мешкають у складі Литовського князівства.
2010 року в Санкт-Петербурзі спільними російсько-словенськими зусиллями виходить друком розкішне видання, з ѓрунтовним примітковим апаратом, насичене чудовими чорно-білими й кольоровими ілюстраціями, на прекрасному крейдяному папері, — «Герберштейн и его «Записки о Московии». На сторінках книжки паралельно йдуть тексти словенською та російською мовами, тобто здійснено професійний переклад російськомовних статей — словенською, а словенськомовних — російською. «Російську» текстову частину в цьому виданні представляли дві статті Анни Хорошкевич — «Герберштейниана сегодня» та «Герберштейн о России». Незважаючи на назву твору імператорського посла, А. Хорошкевич старанно оминає вживання слів «Московія» (вживає його винятково у назві праці З. Герберштейна) й «московити», вкрай нечасто називає державу Московським князівством, переважно — Великим Московським князівством, проте не забуває зазначити, що з 1547 р. князівство (без указівки, яке саме) перетворилося на царство.
Зате тексти обох статей російської дослідниці рясніють словами «Русь», якої вже на Московщині не було, «русские» й «Россия», якої ще на цих територіях не було. Так само часто А. Хорошкевич вживає титул московських правителів «князь всея Руси». Щоправда, сама дослідниця зазначає: «Ледве звільнившись від принизливої іноземної залежності в 1480 р., князь володимирський і московський Іван ІІІ, котрий успадкував від своїх предків XIV ст. титул князя «всія Русі», почав боротьбу за ці землі», тобто за прикордонні з Литвою білоруські території, які князь тепер «всія Русі» вважав повноправно власними. З наведеної вище цитати зрозуміло, що ні про яку тяглість цього титулу говорити не доводиться, його московські князі привласнюють виключно з імперіалістичних прагнень, для отримання підстав завойовувати білоруські й українські землі, помінявши, умовно кажучи, колишній імперський центр — Київ — та пізню й віддалену колонію-периферію — Москву — місцями.
Про це відверто пише й А. Хорошкевич: «[...] на території Північно-Східної Русі утворилося князівство всія Русі, котре голосно і чітко проголосило свою політичну програму — росту до меж домонгольської Давньої (знову ця прикметна підміна понять. — М.В.) або Київської Русі, верховенство царя, а не князя». З цієї та попередньої цитат можна переконатися, що імперське мислення було само собою зрозумілим не тільки для московських князів і царів, їхніх підданих, але залишилося невід’ємним і так само безсумнівним для російських науковців-гуманітаріїв (часто і «природничників», які мали би бути віддаленими від історіософських і політологічних проблем), зрештою, на рівні підсвідомості стало «загальним місцем» російської ментальності.
Відмінність між російським науковцем-гуманітарієм (чи Д. Лихачовим, чи А. Робінсоном, чи А. Хорошкевич, чи іншим — і несть їм числа) та рештою суспільності полягає в тому, що науковці за страх і за совість докладають чимало зусиль для утвердження імперських стереотипів у національній свідомості й підсвідомості. Як це робиться, можна було побачити на прикладі праць Дмитра Лихачова й Андрія Робінсона, добре видно й на прикладі статей Анни Хорошкевич.
По-перше, складається враження, що українцям і білорусам місця у статтях дослідниці немає, бо є тільки князівство «всія Русі» (воно ж Русь, воно ж і Росія в один часовий відрізок) і Литовське князівство. Тому з’ясовується, що литовські державні правителі українського походження є нібито литовцями, бо ставляться з ними в один ряд: «Велике князівство Литовське було добре знайоме для Герберштейна, він [...] підтримував добрі стосунки з віленським воєводою Ольбрахтом Мартиновичем Гаштольдом, був знайомий зі знаменитими воєводами Остафієм Дашковичем, Костянтином Острозьким і Михайлом Глинським». На тій самій сторінці констатується, що Герберштейн описує Київ, Полоцьк, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Холм, Перемишль — тобто міста колишньої Давньої Русі, що цікаво для російського читача, бо ж давало право Московії, тобто псевдо-Русі, претендувати на них. Відповідно, зрозуміло, чому про українців і білорусів жодним чином не згадується у статтях А. Хорошкевич.
У виданні 2010 року Анна Хорошкевич повністю повторює тези передмови до видання «Записок о Московии» 1988 року. Так, у цій передмові дослідниця без жодних докорів сумління стверджує, що «майже всю Східно-Європейську рівнину і простори Півночі Європи займала Росія, або Російське царство (за офіційною термінологією, прийнятою до 1547 р., — Русь, або «Руссия»)». Тобто заперечується факт, що Руссю якраз називали тоді в Європі українсько-білоруські землі у складі Литви та Польщі. Анна ж Хорошкевич якраз ці землі, хоча б у формі поступки, до Русі не зараховує, підмінивши цим поняттям прийняте серед європейців державно-територіальне означення «Московія». І її зовсім не зупиняє навіть те, що перекладачі «Записок о Московии» подають основні поняття в російсько-латинському перекладі, й серед них такі: «московит — Mosc(h)us, Moscoviter», «Руссия — Russia, Reissen», «русский — Russus/Rutenus, Reisse». Не зупиняє російську дослідницю й сам текст «Записок...» у російськомовному перекладі: «Живущие по Борисфену черкассы (Circassi) — русские [...] Киев, древня столица Руссии» й те, що З. Герберштейн чітко розмежовує Москву й Русь: «[...] он (Батый. — М.В.) выжег и разграбил Владимир, Москву и добрую часть Руссии». Як на це відреагувала А. Хорошкевич?
Цілком у традиційному дусі російських науковців наполягає на своєму за принципом «вірую, бо безглуздо»: «Довгий час створення книги Герберштейн визначив появу певних неточностей в історико-географічних термінах. Якщо у початкових розділах автор правильно називає описану ним країну «Русією» і всупереч польсько-литовській концепції наполягає на єдності Русі незалежно від політичної приналежності її частин у XVI ст., то в пізніших доповненнях, так само як і в заголовку, він приймає термін, що бере початок у польській традиції — Московія. Цей термін підкреслює обмеженість влади глави держави межами Московського князівства і ставить під питання правомірність боротьби за возз’єднання давньоруських земель в «Русском государстве». Як бачимо, З. Герберштейн просто «заплутався у термінах». Такий підхід до очевидних речей був не дивним ще в 1988 році, але через 20 років після розвалу імперії й надалі проповідувати імперсько-антиісторичні погляди виглядає дещо дивно. Тому варто повернутися до характеристики видання і статті 2010 року.
По-друге, заперечується належність до Русі й руської культурної спадщини населення, яке перебуває за межами Московії, — теза, яка не визнає навіть твердження про «спільну колиску трьох братніх народів». І це попри те, що спадкоємцями Русі називає українців і білорусів сам автор «Нотаток про Московію» Зигмунд Герберштейн. Цікаво, як це твердження посланника й історичну реальність констатує й коментує сама Анна Хорошкевич. Вона говорить про прагнення Герберштейна нібито виправдатися у своєму творі перед Короною Польською, тому він «робить останню поступку, він, на відміну від Фабрі, підкреслив, що Руссю управляють три владарі: великий князь московський, литовський і король польський, а не тільки перший із них. Тим не менше промах Герберштейна 1517 р. став, очевидно, причиною припинення його дипломатичної діяльності [...]». Як бачимо, історично незаперечні факти називаються промахом («оплошностью»).
Більше того, Зигмунд Герберштейн у своїй праці розмежовує як різні поняття «Московію» та «Русь», зараховуючи до останньої українсько-білоруські землі, котрі входили до складу Литовської та Польської держав у XV—XVI століттях. «Знаменитий мандрівник і вчений чітко розрізняв власне Литву, «яка врізається в руські землі й має власну мову та римську віру», і «руські землі», тобто Україну та Білорусь [...]». З. Герберштейн не був новатором у такому поділі й іменуванні колишньої метрополії та колоній Київської Русі. Амброзіо Контаріні після мандрівки 1477 р. через Польське королівство у «Подорожі до Персії» чітко відокремлює польські й українські землі, котрі входили до однієї держави, називаючи Україну «нижньою Руссю», а Московію — «верхньою Руссю». «Для нього (Контаріні. — М.В.) Русь аж ніяк не була етноісторичним цілим, хоч і поділеним державно-політичними кордонами, як традиційно тлумачилося це питання в російській науці, в тому числі й радянського періоду. Так, цей погляд послідовно проводить Г. Н. Скржинська у вступній статті та коментарях до останнього російського видання творів Барбаро й Контаріні, причому цю проблематичну етноісторичну єдність вона називає «Росією», а про Україну навіть не згадує». Хто би дивувався? Цілком традиційна антиісторична й антинаукова позиція, з якою не раз зустрічалися в російських працях, про що йшлося і в цій статті. Зате надзвичайно «патріотична» позиція. Тому поділ Русі на «нижню» й «верхню», який не викинеш із праці італійського мандрівника, Скржинська пояснює на зразок «оплошности» А. Хорошкевич: «Дослідниця трактує цей факт як щось випадкове, позбавлене істотного етноісторичного змісту». На думку члена-кореспондента НАН України Д. Наливайка, поділ на дві Русі не був випадковим у А. Контаріні, вказуючи, що на «верхню» і «нижню» ділили Русь також італійці П. Джовіо й Фоскаріні.
Такий поділ тривав, вважає Д. Наливайко, до середини XVI ст., коли в «західноєвропейських джерелах за Україною закріплюється назва «Русь», а за Росією — «Московія»». Значною мірою до цього був причетний якраз і З. Герберштейн та його попередники, серед яких варто виокремити Матвія Меховіту (Мєховського, як називає його А. Хорошкевич) з його «Трактатом про дві Сарматії». Анна Хорошкевич указує, що Меховіту в числі багатьох інших попередників згадує сам Герберштейн, але більше до нього не повертається. Дмитро ж Наливайко стверджує, що «трактат польського вченого послужив йому не тільки одним із важливих джерел, а й неабияким стимулом до написання його «Нотаток про Московію». Авторитет М. Меховіти в Західній Європі був дуже високим, його вважають справжнім першовідкривачем Східної Європи для цивілізованого світу. Імператора Максиміліана дуже цікавило, наскільки правдивими є відомості польського дослідника, тому З. Герберштейн у числі інших дослідників міг їх або підтвердити, або спростувати. Саме імператорський посол, зрештою, переконав у правдивості польського науковця (Меховіти) Ульріха фон Гуттена під час особистої зустрічі останнього в Аугсбурзі з Герберштейном після повернення з Московії.
Що ж повідомив про етноісторичну єдність чи відмінність колишньої Русі Меховіта? «Чітко визначена у Меховіти внутрішня диференційованість тогочасного східнослов’янського світу. Він поділив європейську Сарматію на «Русію» й «Московію», включивши до «Русії» українські й білоруські землі, які тоді входили до Польсько-Литовської держави. Відповідно, «русами», або «рутенцями», він називає лише населення України й Білорусі, а щодо населення Московської держави, то воно виступає в нього під назвою «москів» або «московітів»». Більше того, трактат М. Меховіти руйнує не тільки спробу (дуже вдалу) росіян привласнити собі спадщину Київської Русі, але також заперечує відносно ліберальну тезу про Русь як «колиску трьох братніх народів», які всі три стають спадкоємцями (Росія, зрозуміло, перша поміж «братами» чи «сестрами»). «У «Трактаті про дві Сарматії» Меховіта дав лише загальний і схематичний начерк історії Київської Русі, до того ж не вільний від неточностей і перекручень. Та при всьому тому цей начерк став примітною віхою в процесі ознайомлення Західної Європи з історією Київської Русі, несучи певну її концепцію. Суть її передусім у тому, що історія Київської Русі пов’язується з «Русією», тобто з Україною, й виступає як її безпосередня складова. І слід сказати, що цієї ж історичної моделі дотримувалися численні автори західноєвропейських пам’яток XVI—XVII стст., які писали про східнослов’янський світ: екскурси в історію Київської Русі з’являлися в них здебільшого не в розділах про «Московію», а в розділах про «Русь», тобто про Україну. Це дозволяє внести істотні корективи в схему ознайомлення Західної Європи з Київською Руссю, яка була вироблена російською офіційно-імперською історіографією й перенесена в радянську історичну науку.
