У кожної людини своя правда і своя пам’ять про війну. У багатьох читачів відомих книг Віктора Суворова його аргументи викликають внутрішню й рішучу незгоду. Напередодні чергової річниці Великої Перемоги над фашизмом «День» публікує статтю серйозного опонента В.Суворова, з думками якого, важко не погодитися.
Загальновживана історія міфологізована. Очевидна невідповідність міфів з погляду фактів — як би широко ці факти не були доступні — анітрохи не підриває ані їхню міцність, ані популярність. Більше того, кілька «канонізованих» образів однієї й тієї ж самої події мирно співіснують у свідомості, незважаючи на їхній взаємовиключний характер.
Але іноді міфи не те щоб змінюються, а доповнюються новими. Це відбувається тоді, коли старі образи набридають, «приїдаються» чи різко змінюється суспільна психологія. Чим сильніша втома, або чим різкіше зміни, тим швидше і надійніше укорінюється в суспільній свідомості новий міф. Отже боротися за «деміфологізацію» історії взагалі і військової зокрема — справа безнадійна. Напевно це навіть і непогано. Адже якщо зірки загоряються, значить, це кому-небудь потрібно... Але все ж таки бувають виняткові випадки. Міф безпечний, а іноді й корисний лише у тому разі, коли його шанувальники в глибині душі знають — це лише красива казка, у яку просто дуже хочеться вірити. Якщо ж суспільна думка, і що ще гірше — багато фахівців — переконані, буцімто чергова красива або навпаки — страшна — казка і не казка зовсім, а об’єктивна реальність — тоді справи кепські.
Ось вже років із десять така картина склалася навколо «праць» колишнього підполковника Головного розвідувального управління Генерального штабу Радянської Армії Володимира Резуна, більш відомого під своїм літературним псевдонімом Віктор Суворов. розпочата в «Ледоколе» і чотирьох наступних книгах («День М», «Последняя республика», «Очищение» і «Самоубийство») спроба майже повної переоцінки подій Другої світової, а почасти — попереднього їй десятиліття і навіть 20-х років (!) стала настільки популярною, що в ряді випадків сприймається вже як офіційна точка зору. У той же час численні, але слабкі і розрізнені спроби представників «ортодоксальної» історичної науки щось заперечити вже і не сприймаються всерйоз.
Втім, те, що відбувається, легко пояснюється не тільки з соціально-психологічної, але і з професійної точки зору. Критикувати за принципом «указівки на помилки» — справа явно програшна. Наприклад, автор цієї замітки, маючи середній рівень підготовки, нарахував у п’ятьох книгах Резуна близько 1400 (!) фактичних і змістовних помилок, перекручувань і прямих фальсифікацій (включаючи численні повтори відвертої брехні і просто неосвічених тверджень). Ну й що з того? Адже друкована версія такої «рецензії» була б ще нуднішою, ніж останні книги «найпопулярнішого зрадника в історії російської розвідки».
Тому потрібно не критикувати «руйнівників», а намагатися дати самостійну відповідь на ключові питання. У даному разі вони такі: 1) хто несе головну відповідальність за розв’язання Другої світової війни; 2) чому Червона Армія, незважаючи на величезну кількісну перевагу в силі, піддалася нищівному розгрому в кампанії не тільки 1941, але і 1942 р.р. і продовжувала час від часу зазнавати важкі поразки навіть пізніше — аж до Курської битви; і 3) чи можна вважати Радянський Союз країною, котра програла Другу світову війну (не в юридичному й військовому, а в політичному й історичному розумінні)?
З першим питанням, мабуть, найбільш ясно. Зважаючи на все, радянські збройні сили готувалися до того, щоб десь між 10 і 18 липня завдати превентивного удару по Німеччині і, можливо, її східноєвропейських союзниках (до речі, ця операція називалася як завгодно, тільки не «Гроза» — це слово було одним із кодових позначень мобілізаційного плану на 1941 рік; втім не виключено, що план наступальних операцій проти Німеччини взагалі не мав умовного найменування), це анічогісінько не змінює в політичній, правовій і навіть моральній оцінці подій 1939 — 1941 років.
Ще з часів Древньої Греції, коли вперше з’явилися прообрази того, що пізніше було названо міжнародним воєнним правом, відповідальним за війну вважався той, хто першим напав. За наступні більш ніж 2,5 тисячі років тільки комуністична і нацистська пропаганда додумалися до розподілу агресій на «нахабні» і «виправдані». Тому питання в тім, хто відповідальний за розв’язання Другої світової війни з погляду міжнародного права 1 вересня 1939 року, і в тім, хто відповідальний за германо-радянську війну, на кордоні цих тоталітарних імперій. Можливо, якби німці загрузли на Балканах і змушені були відкласти початок «Барбаросси» ще на 3 — 4 тижні, ця оцінка і була іншою. Навпаки, питання про причини цієї поразки — мабуть, головна загадка Великої Вітчизняної війни. Адже військова історія не знала таких грандіозних розгромів.
Усі версії, по суті, зводяться до двох. Варіант перший: ми відступали від Бреста до Волги і калмицьких степів, тому що ворог віроломно напав на миролюбну країну, що не встигла (винятково через своє миролюбство) належним чином підготуватися (удосконалений варіант — тому що ворог напав на країну, керівництво якої було паралізовано страхом перед цим ворогом і не вжило належних заходів до оборони). Варіант другий (від Резуна і компанії): ми відступали від того ж Бреста до тієї ж Волги тому, що «миролюбна» країна сама збиралася завдати раптового удару та її армія була готова до наступу, але не до оборони. І в тому і в іншому разі стверджується, що в усьому винна раптовість, тільки в різних її проявах.
Стосовно того, що не встигли підготуватися, бо були миролюбними, все відносно просто — цифри говорять самі за себе. Найбільш показовими вважаються дані по танках та літаках. Сумнівна точка зору, але не будемо сперечатися. Отож, на 22 червня 1941 року у військових частинах РСЧА нараховувалося 23106 танків (плюс не встановлена, але велика кількість в оперативних військах НКВС; відомо тільки, що за штатом в мотострілкових дивізіях цього відомства їх нараховувалося 1644). Весь вермахт мав 5639 танків і штурмових гармат. ВПС РСЧА і радянські ВМФ нараховували 18591 тільки справних бойових літаків (при тому, що прикордонні війська НКВС мали власну розвідувальну авіацію). І це без врахування того, що в льотних школах були і бойові літаки. «Люфтваффе» мали лише 6640 бойових машин, включаючи сюди і справні, і ті, що ремонтувалися, і ті, що знаходилися в навчальних закладах, і навіть 397 літаків, що акуратно лежали в мастилі на центральних складах Міністерства повітряного флоту Третього рейху. Сухопутні війська СРСР (без НКВС) нараховували 303 дивізії, вермахт (разом з СС) — лише 208.
Раптовість (у будь-якій формі) також не підходить в якості пояснення. Психологічний ефект від раптового нападу проходить за дні, у несприятливій обстановці — за тижні. На результатах воєнних дій раптовість нападу може позначатися і довше — 2 — 3 місяці. Якщо ж у ході блискавичного вторгнення в глиб країни ворогу вдалося дезорганізувати її військове виробництво, то наслідки нападу доведеться розхльобувати ще довше — 6 — 8 місяців. Але аж ніяк не майже 1,5 роки (від 22 червня до початку контрнаступу під Сталінградом). У чому ж тоді справа?
А в тому, що воюють не кількістю. Вірніше, не тільки і навіть не стільки кількістю. Воюють умінням, організацією, якістю і тільки потім — кількістю людей і техніки. У Радянського Союзу до початку війни була велика перевага в кількості — з’єднань, гармат, танків, літаків, навіть бойових кораблів. Але не було ані першого, ані другого, ані навіть третього. Радянська військова машина не була готова до війни! І справа зовсім не в тім, що їй на це не вистачило часу. Навіть якби війна вибухнула за графіком, погодженим з Генштабом РСЧА, після того, як «застебнутий останній ґудзик на мундирі останнього солдата» — вона все рівно виявилася б до неї не готова! Тому що готувалася не до тієї війни, яка вибухнула. Причому не в розумінні наступального чи оборонного її характеру. Це була зовсім інша війна, ніж та, на яку чекали, починаючи від ролі авіації в ній і закінчуючи організацією бою звичайної стрілецької роти. Війна, до якої готувалася Червона Армія, так і не почалася ніколи. Майже всі передвоєнні погляди (і організація та бойова підготовка військ, характеристики озброєння і техніки, що випливають з них) виявилися частково застарілими, а частково (що ще гірше) помилковими — плодом необґрунтованих фантазій кабінетних теоретиків на кшталт Тухачевського.
Прикладів безліч. Так, з 23 тис. танків Червоної Армії не більше 120 машин (0,5%!) могли витримати вогонь стандартної німецької 50-мм протитанкової гармати (у житті, а не в кіно, танк воює головним чином не з тими ж танками, а з протитанковою артилерією і піхотою), яких у кожній дивізії було від 36 до 75. Обізнаний читач одразу згадає, що такого не може бути, бо одних тільки танків КВ у Червоній Армії перед війною було 636. І все ж таки тут немає помилки. Тільки нечисленні КВ-1 зразка 1941 року витримували вогонь легких німецьких протитанкових гармат. Броню інших моделей КВ однотонна гармата пробивала з дуже пристойної для тих років дистанції в 500 метрів. Що ж стосується самохідної 88-мм зенітної гармати (вона з самого початку створювалася для боротьби з танками), то її снаряди просто зривали з 52-тонних танків башту… Легенда про «невразливий КВ» виникла просто. Ті деякі радянські підрозділи, яким пощастило не зустрітися з німецькими танковинищувальними батальйонами, озброєними гарматою Пак-38, дійсно рапортували, як вони виходили з бою з десятками і навіть сотнями влучень, котрі не заподіяли машинам ніякої шкоди. Про долю тих, кому пощастило менше, найчастіше просто не було кому розповідати. А для того, щоб вцілілі не патякали зайвого, існував чудово налагоджений механізм особливих відділів. Так народжувалися міфи. На крові безвісти зниклих і в тиші кабінетів. Через десятки років спростувати їх можуть не живі свідки, а лише сухі і дуже нудні таблиці бронепробивальності. Але кому вони цікаві? А яскравий образ невразливого танка сидить в голові в усіх...
Вище військове керівництво СРСР того часу (Маршали Радянського Союзу Ворошилов, Тимошенко і Будьонний, генерал армії Жуков, адмірали Кузнєцов і Ісаков) відрізнялися прямо таки патологічним нерозумінням потреб військ у сучасній війні. І це при тому, що досвід бойових дій на Заході був, що називається, у всіх перед очима! Зокрема, радянські сухопутні війська були дуже погано оснащені протитанковою і зенітною зброєю. Стандартна німецька піхотна дивізія того часу виставляла для боротьби з танками 496 одиниць протитанкової зброї (гармат, протитанкових рушниць і протитанкових гранатометів, причому останні були в кожному піхотному відділенні). Для боротьби з танками ворога призначалися ще 88 польових гармат і зенітних установок. А в радянській стрілецькій дивізії найбільш розповсюдженої організації малося всього-на-всього 48-м 45-мм протитанкових гармат і 34 польові гармати 76-мм калібру. Повітряний простір над дивізією німецької піхоти прикривали 44 гарматні і 120 кулеметних стволів, над радянською 8 і 48 відповідно. І ось що цікаво, — вермахт до «бліцкригу» готувався, не до оборони. То може уразливість радянських дивізій у 1941-му — це не від агресивних намірів, а від відсутності компетентності в наркома оборони (Тимошенко) і начальника Генштабу (Жуков)?
І радянська зброя була гірша за німецьку. Наприклад, 45-мм радянські і 50-мм німецькі протитанкові гармати майже одного калібру. Можна навіть подумати, що вони рівноцінні. Але це далеко не так. Снаряд радянської гармати пробивав броню завтовшки 40 мм, а снаряд німецької — 115 мм! І якщо перший відскакував від німецьких середніх і навіть від деяких легких танків як «горох від стінки», то другий міг вразити 22980 танків з 23100 наявних у Червоної Армії. Тим більше, що для боротьби з 4 тис. з них протитанкові засоби зовсім не були потрібні — «броня» Т-37 і Т-38 пробивалася бронебійними кулями зі звичайного ручного кулемета...
Літаки «сталінських соколів» — окрема велика тема. Скажу тільки, що твердження про маленьку кількість машин нових типів цілком неспроможні. До початку війни тільки винищувачів нових типів (І-180, І-28, ЛаГГ-1 і МіГ-3, МіГ-1 і —3, Як-1) ВПС РСЧА одержали 2245. Це вдвічі більше, ніж загальна кількість винищувальної авіації, яку мали «Люфтваффе» для дій проти СРСР (1118 машин)! Але ж ці літаки дійсно складали незначну частину парку винищувальної авіації РСЧА — трохи більше за чверть. Але правда полягає в тому, що не тільки літаки старих марок, але й нові радянські машини були набагато гірші за сучасні їм німецькі. Наприклад, знаменитий радянський Як-1 поступався своєму основному супернику в 1941 році — німецькому Ме-109Ф в швидкості — майже на 50 км/год, скоропідйомності — на 15%. Майже в усьому, аж до якості радіостанції і навіть матеріалів, з яких був виготовлений. Літаки Лавочкіна, Горбунова і Гудкова (ЛаГГі) були ще гіршими. Єдиними радянськими винищувачами, що могли б потягатися на рівних з німецькими, могли б стати МіГі, але їхні непогані літні якості геть знецінювалися великими технічними дефектами.
Що ж стосується інших радянських нових літаків, то прекрасний літаючий танк Іл-2 без винищувального прикриття ніякої цінності не мав. Не менш знаменитий пікіруючий бомбардувальник Пе-2… Цей літак був прийнятий на озброєння наприкінці 1940 р. Однак тільки в середині 1942 р. вдалося усунути недоліки, які перешкоджали використанню пікіруючого бомбардувальника Пе-2, у якості… пікіруючого бомбардувальника(!!!).
Якщо важкі танки, знищувані легкими пушками, і легкі, виведені з ладу вогнем ручних кулеметів, нові винищувачі, котрі поступалися за льотними та бойовими якостями своїм суперникам, які здійснили перший політ на кілька років раніше, пікіруючі бомбардувальники, що не можуть пікірувати (а ще протитанкові пушки, що не пробивають танкову броню, і дивізіонні — без тягачів, відсутність нормальних засобів зв’язку і навіть гарного станкового кулемета і багато, багато чого іншого) можна назвати готовністю до агресивної війни, то що ж тоді є НЕготовністю?
Можливо, радянське військово-політичне керівництво перед початком війни і вірило у перевагу Червоної Армії над ворогом. Думки давно померлих людей мені читати не дано, тому не буду навіть і намагатися розглядати це питання. Знаю тільки — те, що люди думають, і те, що є насправді, часто є, як кажуть у моєму улюбленому місті Одесі, двома «великими різницями». Факти — річ вперта, і вони свідчать — Радянський Союз до успішної війни з таким супротивником як нацистська Німеччина в середині 1941 року готовий не був. За будь-якого сценарію.
І проте СРСР все ж таки виграв цю війну. Чому, і всупереч чому (включаючи режим, що існував у країні) — теж розмова особлива. Проте потрібно бути або дуже великим ідіотом, або підполковником-перебіжчиком, щоб сумніватися, що перемога, котра дала СРСР панування над половиною Європи майже на півстоліття і перетворила його на ці півстоліття на одну з двох наддержав (до Другої світової навіть поняття такого в політичному лексиконі не було) є не тільки найбільшим військовим, але й величезним політичним успіхом. Дійсно, німців задавили масою і завдяки матеріальній підтримці союзників. І все ж таки Перемога залишається такою, якою вона є — з великої букви. Втім, розвідник (навіть колишній) навчений мислити самостійно. Тому нехай автор «Ледокола» та інші з ним вважають як хочуть...
