Різдвяний вечір 25 грудня 1991 року. Президент США Джордж Буш-старший виголосив емоційне звернення до американського народу щодо розпаду Радянського Союзу та переможне для Заходу завершення холодної війни.
Протягом семи хвилин тріумфальної промови Буш не скупився на похвалу демократичному устрою, непримиренній позиції США та цінностям свободи, не знаним в «імперії зла». «Східна Європа вільна. Радянський Союз припиняє існування. Це перемога демократії та свободи. Це перемога моральної сили наших переконань», — наголосив президент.
Аналітики та журналісти поспіхом кинулися звеличувати перемогу сил добра. Однак для деяких спостерігачів така інтерпретація «кінця історії» віддавала цинізмом, адже американський політичний та інтелектуальний істеблішмент не був таким категоричним буквально кілька років тому.
USEFUL IDIOTS
Традиція поступок західних інтелектуалів щодо Росії — зовсім не вигадка сучасності. Достатньо згадати «феномен» Волтера Дюранті, так влучно описаний Джеймсом Мейсом у «Повісті про двох журналістів» (стаття, що вперше вийшла у «Дні» 2003 року, №120, а згодом у серії «Підривна література», розповідає про двох журналістів —Гарета Джонса і Волтера Дюранті. У час коли перший насмілився говорити правду про страшний Голодомор в Україні 1932—1933 років, другий переступив через моральні принципи і всупереч журналістській етиці заперечував факт голоду). Їх — сліпих поборників ленінської моделі на Заході — жартівливо (а часом цілком серйозно) називали «корисними ідіотами» (useful idiots).
І справді — тотальна брехня та ілюзії, масово розтиражовані комуністичною пропагандою, заразили не одного західного інтелектуала. Не залишилися осторонь навіть американські дослідники СРСР (совєтологи), тісно пов’язані з державними структурами — ЦРУ та Держдепартаментом.
Сформувавшись як напрям після завершення Другої світової, совєтологія (sovietology) стала важливим знаряддям ведення холодної війни. Буквально за кілька десятиліть в американському академічному середовищі з’явилася ціла низка дослідницьких установ, університетських кафедр, щедро спонсорованих із бюджету. Все з однією метою — дізнатися більше про ворога, розпізнати його сильні та слабкі сторони.
З огляду на обставини появи совєтології їй традиційно приписують неприховану ворожість щодо комунізму і СРСР. Реальність, однак, була дещо інакшою. Більшість американських інтелектуалів часів холодної війни у своїх оцінках радянської держави виходили з кількох основних припущень: 1) Радянський Союз має потужну «життєву силу», і не можна сподіватися на зміну його системи ззовні; 2) тільки шляхом взаємних поступок можна досягнути «мирного співіснування» (конвергенції) двох систем — комуністичної та капіталістичної. Відтак, за переконанням совєтологів, США і СРСР є радше конкурентами у великій грі за світове панування, ніж непримиренними суперниками. Звідси з’явилося твердження про взаємне визнання сфер впливу кожної з супердержав, порушувати які не можна за будь-яких умов. Визнання за СРСР «особливих інтересів» у Східній Європі (так зв. «ялтинський синдром») абсолютно відповідало цим політичним настроям.
На середину 1960-х від часів «маккартизму» (коли комунізм оголосили ворогом №1 США) не залишилося і сліду. На зміну твердій лінії у відносинах із «червоною чумою» прийшов незамаскований цинізм. У самому серці американської науки — Гарвардському центрі дослідження Росії — практично до розпаду СРСР висів портрет Маркса, а співробітники центру з неабияким ентузіазмом відзначали століття від дня народження Леніна. Ці символічні моменти відображали загальну атмосферу, що панувала у середовищі американського істеблішменту 1960—1980-х років. Атмосферу страху перед радянською державою і прагнення домовитися за будь-яку ціну. В чому ж причина такої політичної недалекоглядності та ілюзій совєтологічного мейнстриму, який так і не зміг передбачити краху СРСР — цього колоса на глиняних ногах?
КОРЕНІ ІЛЮЗІЙ
Хоч як це парадоксально, «батьками-засновниками» американської совєтології були російські емігранти. Михайло Карпович — між іншим, учень Василя Ключевського — стояв у витоків кафедри російської історії у Гарварді; Георгій Вернадський очолив кафедру у Єльському університеті, а екс-глава Тимчасового уряду Олександр Керенський викладав у Каліфорнійському університеті. Всі вони виховали цілу плеяду американських інтелектуалів і, ясна річ, вплинули на їхнє сприйняття Росії (не забуваймо, що совєтологи переважно дивилися на СРСР як на «російську» мононаціональну державу). Російський «інтелектуальний десант» переконував американців, що «ненависний комунізм» не слід ототожнювати з державою Пушкіна і Достоєвського. Зовсім навпаки — більшовицький епізод це лише викривлення російської історії, випадковість, злощасний збіг обставин. Іншими словами — немає «вічної Росії», яку, за словами класика, складно зрозуміти розумом і яка безапеляційно протиставляється Заходу. А значить — є перспективи американсько-російського діалогу.
І такий діалог став реальністю наприкінці 1960-х. Радник президента Ніксона і надзвичайно впливовий дипломат Генрі Кіссинджер став «архітектором» detente — «розрядки» у відносинах із СРСР. Згодом нобелівський лауреат миру став уособленням тенденції до «умиротворення» комунізму, з огляду на спроби радянських еліт реформувати систему у формі «відлиги» та часткової десталінізації. Кіссинджер, як і інший відомий геополітик Самуель Хантінгтон, мислив у категоріях «теорії конвергенції», яка стверджувала, що на шляху модернізації різні політичні та ідеологічні системи уподібнюються. А оскільки немає структурних суперечностей між комунізмом і капіталізмом, то і компроміс є лише питанням часу. Врешті ціла когорта західних інтелектуалів, політиків і дипломатів, часом лівого штибу, закоханих у російську «душу нараспашку», ні на крок не відходили від цієї тези.
Одна з причин сліпої віри у потребу компромісу з радянською системою носить психологічний та ментальний характер. Совєтологи виходили з припущення, що всі народи більш-менш однакові, а значить, росіяни у глибині душі такі самі, як і американці. Їм тільки потрібно дати шанс, і вони обов’язково переймуть демократичні цінності й ліберальну модель. Як показав час, у США дещо наївно вірили у вроджену доброту людини і в те, що світ прагне наслідувати американський спосіб життя.
Нова генерація політиків та науковців, що прийшла на зміну переконаним антикомуністам перших повоєнних років, помилково вважала, що тільки через союз із Москвою можна уникнути загрози ядерної війни. Американці у своїй більшості не розуміли ні марксизму, ні історії Росії та СРСР, відтак, розглядали проблему комунізму винятково у категоріях закордонної політики — їх цікавило те, як запобігти загостренню у відносинах між двома таборами, що могло спровокувати ядерну катастрофу. З цієї причини совєтологи займали конформістську позицію, підкреслюючи позитивні події у комуністичному блоці та мінімізовуючи відмінності двох політичних систем. Культовий американський історик Річард Пайпс (nota bene один з опонентів Кіссинджера, а згодом радник президента Рональда Рейгана) навіть порівнював ситуацію у Вашингтоні 1970-х рр. з політикою умиротворення гітлерівської Німеччини Чемберленом та Деладьє: «Настрої, що панували у Держдепартаменті щодо Москви, не дуже відрізнялися від тих, які були у британському Форейн Офіс у 1930-х роках».
Часом навіть самі американські аналітики вірили у радянську легенду про те, що «дядько Джо» хоче завоювати світ. А тих, хто попереджав про небезпеку необдуманих поступок комуністам — так званих cold warriors («воїнів холодної війни»), вважали небезпечними шаленцями, які можуть розгорнути маховик третьої світової. Їх намагалися ізолювати від прийняття найважливіших рішень, натомість підтримку отримували так звані голуби зовнішньої політики — активні поборники співпраці й «недоторканних» сфер впливу.
Особистості відіграють виняткову роль в історії. Однією з таких став Рональд Рейган — президент, який закликав викинути СРСР на «смітник історії» і шляхом послідовних непримиренних кроків поховати «імперію зла». Саме Рейганові Америка завдячує перемозі у холодній війні. Саме він, а не Джордж Буш-старший, найбільше спричинився до падіння радянської імперії. Проте, за іронією долі, саме Бушу (одному зі згаданих «голубів»-конформістів американської політики) випала нагода на увесь світ проголосити розпад СРСР і привітати появу нових незалежних держав на його уламках. Держав, самостійне існування яких і досі ставлять під сумнів нащадки «корисних ідіотів»...
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Великі ілюзії щодо мирного характеру московського експансіонізму залишилися й нині. Усі заклики до умиротворення Путіна — політика, що намагається повернути колишню радянську велич, погрожуючи всьому цивілізованому світу, — мають безпосередні корені у традиційному підході мейнстриму західних еліт щодо відносин із Росією. Зовсім не випадково саме архітектор «розрядки» Кіссинджер зараз закликає «зрозуміти Путіна», називаючи політику російського президента «політикою здорового глузду». У такий спосіб він повертає до життя привиди геополітики холодної війни. Під час останнього візиту 92-річного дипломата в Москву (у лютому 2016 р.) неодноразово лунали заклики до нової «розрядки», хай навіть коштом України та інших держав регіону. Попри це, Захід залишається вірним абсолютному неприйняттю російської агресії. Хочеться вірити, що так триватиме і надалі. Адже у словах «патріарха світової політики» не більше здорового глузду, ніж у вчинках його маніакального кадебістського друга.
