Про отамана Володимира Оскілка (1892—1926) в нас знають не дуже багато. Чимало українців взагалі не знають, хто це такий. Фахівці-історики можуть пригадати, що це один із далеко не найгірших полководців армії Української Народної Республіки (УНР), генерал-хорунжий, командувач Північної групи військ Директорії на початку 1919 р., один із керівників Української партії соціалістів-самостійників, який зважився організувати державний переворот, аби усунути від влади Симона Петлюру.
Взагалі Оскілко — людина цікава. Народився він у селі Городок, що неподалік від Рівного. Закінчив гімназію, вчительську семінарію. Працював учителем у селі Золоте біля Дубровиці (нині це північ Рівненської області). Під час Першої світової війни був у російській армії, де дослужився до чину офіцера. Наприкінці 1917 року повернувся в Україну, на свою Волинь, де займався українізацією військових частин. Здобув серед солдатів чималу популярність. На початку 1918 р. став комісаром Української Центральної Ради у Рівненському повіті. За часів гетьманату Павла Скоропадського був начальником охорони стратегічно важливого Коростенського залізничного вузла.
Після повалення гетьманату й встановлення влади Директорії Оскілко в грудні 1918 року стає полковником, а вже у січні 1919 року — генерал-хорунжим і командувачем Північної групи військ Директорії, загальна чисельність якої наближалася до 40 тисяч бійців. Ці війська доволі успішно діяли на Волині й Поліссі, стримуючи наступ більшовиків та поляків. Саме Північна група військ залишалася чи не найдисциплінованішим та найбоєздатнішим з’єднанням УНР. Тому на Волинь у кінці березня — на початку квітня 1919 року відступили рештки сил Директорії, а тимчасовою столицею УНР стало місто Рівне.
На жаль, Директорія, яка прийшла до влади після усунення Скоропадського, спричинила руйнацію державних інститутів, котрі відносно непогано діяли за часів гетьмана. І в цьому, безперечно, основна вина була нового керівництва УНР, зокрема головного отамана Петлюри. З цим не хотів миритися Оскілко. Тому він 29 квітня 1919 р., спираючись на підтримку правих партій (соціалістів-самостійників та народних республіканців), а також військ, він спробував здійснити переворот й усунути від влади Петлюру. Однак зробити це йому не вдалося. При всіх своїх недоліках Петлюра мав один серйозний талант — він умів утримувати владу.
Оскілко після невдалого перевороту здався полякам. Перебував певний час у польському таборі для інтернованих. Потім жив у Відні, де на еміграції перебувало чимало українських діячів. Зрештою, в 1921 році повернувся до себе на батьківщину — в село Городок. Тут він не полишав політичної діяльності, видавав газету «Дзвін».
19 червня 1926 р., невдовзі після вбивства Петлюри, Оскілка вбив найманий вбивця в Городку. Польська поліція вважала, що вбивство здійснено було радянським агентом. Таким чином радянські спецслужби «зачищали» впливових діячів українського руху. Не випадково, що Петлюра і його колишній суперник Оскілко були вбиті майже одночасно.
У останні роки свого життя Оскілко написав і надрукував у 1924 р. мемуари про свою участь у визвольних змаганнях під назвою «Між двома світами». Нещодавно мемуари Оскілка були передруковані в літературно-краєзнавчому журналі Рівненщини «Погорина». Шкода, але наклад цього часопису невеликий. Тому не так багато читачів зможуть познайомитися з ними. А вони варті уваги.
Звісно, в будь-яких мемуарах автор намагається представити себе в кращому світлі. Не є винятком і Оскілко. Є в творі чимало оцінок, до яких можна (й варто!) підійти критично. Однак автор цих мемуарів опинився на певний час у епіцентрі визвольних змагань. І його спогади, безперечно, заслуговують на увагу.
Оскілко справедливо зазначає, що після усунення гетьмана Скоропадського відновлена УНР опинилася в надзвичайно складній ситуації. «...вороги зі всіх сторін оточують Україну — з заходу поляки, що хочуть загарбати наші волинські і галицькі землі; з полудневого заходу — румуни, що окупували Бесарабію; на полудні стоять війська Антанти, котрі за намовою московських реакціонерів мають окупувати Україну; на східному полудні стоїть московська добровольчеська армія ген. Краснова, що так само очікує менту, щоб вдертися на наші землі; на сході і півночі — большевики, що вже розпочали війну з Україною...» Полковник Петро Болбачан, один із найталановитіших українських полководців часів визвольних змагань, і Оскілко вважали, що треба зосередитися на східному фронті для боротьби з більшовиками, а також шукати порозуміння з іншими супротивниками, щоб УНР не опинилася в кільці фронтів. На цьому також наполягав Генеральний штаб. Однак Петлюра прийняв рішення: «провадить війну на всіх фронтах». Українська армія не була настільки сильною, щоб справитися з цим завданням. А це рано чи пізно мало привести армію й державу до краху.
Але проблема була не лише в цьому. Вкрай погано діяли урядові структури УНР. Високі становища в цій державі поосідали люди, які не мали належного досвіду й часто діяли непрофесійно. Оскілко з іронією пише про евакуацію українського уряду з Києва, на який наступали більшовики: «Було до болю сумно і разом з тим комічно. Так, першими утікали, прилетівши на кілька годин до Житомира, міністр праці п. Й. Безпалко (буковинець) і міністр скарбу п. Б. Мартос (той «знаменитий» фінансист, що без сорому здіймав каракулєві пальто з дам на Хрещатику і обібрав ювелірні магазини в Київі). П. Міністр скарбу «забув» з переляку евакуювати державну скарбницю, котра складалася з 35 вагонів грошей і тільки у Винниці довідалися, що скарбниця стоїть десь у тупику на ст. Київ І (товарному) без жодного вартового(!). Тільки потім удалось урятувати потяг зі скарбницею. Щодо решти уряду, то їхня діяльність відноситься до найганебніших сторінок нікчемности, так що соромно тут пригадувати». Не кращим був і головний отаман Петлюра, який, фактично, опинився на чолі УНР. «Врешті я довідався, — писав Оскілко, — що уряд постановив С. Петлюру, як Головного Отамана, цілковито усунути від військових справ, бо ні його політика в армії, ні тим більше організаційна система не відповідали самому поняттю армія. С. Петлюра був профан у військовому ділі і уряд постановив з цим покінчити». Та сталося не так, як гадалося. Петлюра позиції не здав. Він і далі керував військовими справами.
В урядових же структурах УНР не було єдності. Ось як про це говорить Оскілко: «В уряді замість праці і вироблення пляну боротьби йшла сварка, партії говорили, засідали без кінця; перетрактації з французами, впроваджені в Одесі талановитим вояком і не менш зручним дипломатом — ген. О. Грековим, вносили ще більшу колотнечу в партіях, бо одні стояли за переговори з Антантою, другі — відкидали якеб-то не було порозуміння і потихеньку мріяли про порозуміння з ворогом — большевиками».
Пробільшовицько налаштовані сили, зокрема соціалісти-революціонери, 22 березня 1919 р. спробували влаштувати переворот. У Кам’янці-Подільському, де в той час перебували керівні структури УНР, вони навіть заарештували уряд і почали вести переговори з більшовиками. Однак цей переворот не вдався. Та все ж серед впливових осіб УНР були не лише симпатики більшовиків, а й їхні агенти.
Оскілко пише, що українська влада мала можливість знайти спільну мову з французами. Однак останні, розуміючи дилетантизм Петлюри у військових справах, вимагали усунення його від цих справ. Також вони поставили вимогу здійснювати операції української армії під доглядом офіцерів французького генерального штабу. Зрозуміло, Петлюра на це не погодився й угода з французами так і не була досягнута. З приводу цього Оскілко зазначає наступне: «...Петлюра во ім’я свойого власного егоїзму відкинув від себе могутню Францію, котра дала б велику допомогу і у нас на Україні, і на міжнародному форумі могла і вплинула б на признання України суверенною державою». На жаль, цей шанс був втрачений. Тут виграв Петлюра, але втратила Україна.
Вкінці березня 1919 р. військові частини під командуванням Оскілка досягли непоганих успіхів. Вони звільнили від більшовиків Житомир, Макарів, Брусилів, Фастів, Бердичів та інші населені пункти Волині й Київщини Тоді, власне, керівництво УНР й вирішило перебратися до Рівного, зробивши це місто тимчасовою столицею.
Оскілко малює невтішну картину: «...коли уряд і Директорія переїхали до Рівного, я побачив, що властиво всі невдачі, евакуації і т. д. нічого їх не навчили і наш державний центр, котрий далі котився по похилій площі, не міг витворити якого-небудь позитивного та реального програму для порятунку Батьківщини. Знаходячись в боротьбі поміж двох ворожих сил (малися на увазі московські більшовики й поляки. — П. К.), жив якимись мріями про визнання України побідною Антантою, і, не маючи жадних даних до цього, потішав себе цим з дня на день, евакуюючись з одного місця постою на друге, неначе це було його нормальною функцією...» Оскілко також відзначав, що провідні діячі УНР погано розуміли міжнародне становище, «яке для України з кожним днем ставало все складнішим і складнішим».
Справді, в той час Україна опинилася між двома значними силами — більшовиками на Сході й поляками на Заході. У цій ситуації, справедливо відзначає Оскілко, французи й загалом Антанта, які прагнули не допустити походу більшовиків у країни Європи, втратили надії на українське військо. Керівництво УНР так і не порозумілося з ними. До того ж український уряд почали сприймати як пробільшовицький. У цій ситуації Антанта, зокрема французи, робили ставку на Польщу як на антибільшовицьку силу. Але Польща воювала з українцями. Оскілко, а також деякі впливові особи УНР вважали, що треба укласти мир з поляками й спрямувати свої сили на війну проти більшовиків. Але проти цього був Петлюра, галичани й пробільшовицькі сили. Договір з Польщею, який би, в принципі, на той час міг би врятувати УНР та її військо, так і не був укладений. Хоча через рік Петлюра все ж укладе договір з поляками, пішовши на значні поступки. Але тоді вже було пізно.
«...трагічність ситуації ускладнювалася тим, — зазначав Оскілко, — що Петлюру, на котрого зверталися очі українського народу, ми, свідомі своєї національної мети, власними руками висунули на чоло визвольного руху і вірили майже безкритично в його витривалість і розумну лінію в боротьбі за незалежну Україну».
У цій ситуації урядові кола УНР, перебуваючи в «столичному» Рівному, замість того, щоб сконсолідуватися, опинилися в стані моральної деградації. Оскілко малює таку картину: «Тут був повний кошмар. Розташований державний центр з безліччю урядовців ріжних міністерств, маючи величезні штати, з жінками, з дітьми, що заповнювали безконечно — довгі потяги, а в сумі по кількости душ складали число приблизно у військовий корпус піхоти з артилєрією, кіннотою і инш. технічними частинами — буквально переповнив місто, зробив не столицю, а ярмарок, переповнив всі місця й містечка розваг і... публічних сходин. Гульня, кидання направо і наліво державного гроша йшло без перерви день і ніч... Ресторани, кав’ярні, їдальні, паштетні бели переповнені по береги, не могли прогодувати всієї орави. Рівне було правдивим Содомом!... Не було дня, щоб не відбувалося не менш десятка вистав з алкогольними напоями обов’язково, не було дня, щоб не сталося пари десятків скандалів у місті, не було ночі, щоб не то урядовці, але деректора департаментів, а то й віц-міністр не заночував п’яний у комендатурі міста, аби не оскандалився ще в більш непристойний спосіб!...» На жаль, такою виглядала демократична влада УНР, яка прийшла на зміну «диктатурі» гетьмана Скоропадського.
Описуючи всі ці неподобства, Оскілко зазначав, що, поряд з цим деградованим світом «демократичних урядовців», існував інший світ, «коли тут-же, в відлеглости якоїсь сотні верств, йшла боротьба з ворогом, який ішов знищити навіть ім’я України, де річкою лилася кров, де конали й умирали люде, звідки привозили до Рівного ранених лицарів сотнями, а щодня вулицями столиці тягнулися довгі похоронні процесії». Таку ситуацію інакше, ніж трагічною не назвеш. З одного боку, воїни б’ються на фронтах, відстоюючи незалежність України, а, з другого боку, керівництво держави просто паразитує на незалежності. «Хіба це не був баль під час чуми?! Хіба не цей Содом деморалізував військо? — запитував Оскілко. — Як міг стояти міцно фронт, маючи за стіною такий державний центр?! Чи міг цей центр дати імпульс арміям до активного чину?!»
А хіба зараз маємо не те саме? Країна знаходиться в складному економічному й соціальному становищі, до того ж воює, а столиця (і не тільки столиця!) живуть у світі розваг. На День Незалежності в Києві на Хрещатику йдуть велелюдною колоною люди, серед яких багато тих, кому доводилося воювати, а на Софійській площі організовують пісенне (фактично, розважальне) шоу. Шкода, але історія мало чого навчила українців.
Саме цей безлад, непрофесіоналізм урядовців УНР і підштовхнув Оскілка до державного перевороту, який виявився невдалим. Можна, звісно, гадати, а що було б, коли б Оскілку вдалося успішно здійснити задумане. Ймовірно, до влади б тоді прийшли військові й представники правих партій, котрі б порозумілися з Антантою, отримали б від неї допомогу й зберегли Українську державу. Але це вже питання альтернативної історії.
І все ж Оскілко залишив нам мемуари, які багато чого вчать. Вони показують, що саме непрофесіоналізм і популізм зруйнували Українську державу під час визвольних змагань. Поваливши гетьманат Скоропадського, українці привели до влади людей, які виявилися гірше попередників. Про це прямо не говорить Оскілко, який сам брав участь у антигетьманському повстанні. Але це випливає із його спогадів.
Демократія, звісно, річ хороша. Однак коли вона межує з анархією й приводить до влади непрофесіоналів й моральних нікчем, то це веде до державної руїни. Про це варто пам’ятати українцям.
