...Коли в передреволюційній абсолютистській Франції заборонили твори Вольтера, Мармонтеля, Руссо, Монтескйо, Гельвеція, останній писав: «Ухвала цензора майже завжди буває для автора свідоцтвом дурості», і навпаки — «добра книжка, то майже завжди книжка заборонена». Так, переслідування, яких зазнали твори Монтескйо, були найвищою похвалою авторові «Перських листів», «Міркувань про причини величі римлян та їхнього занепаду», «Діалогу між Суллою і Євкратом», «Тіберія і Людовіка ХI», а пізніше — «Духу законів».
Свою літературну й наукову працю Монтескйо розпочав у другому десятилітті ХVII ст. на півдні Франції, в місті Бордо. Бувши членом Бордоської академії, він виконав низку природничих досліджень: «Про морський прилив та відплив», «Про вагу», «Про прозорість тіл»,«Про відносний рух», «Проект фізичної історії Землі в минулому і тепер». Працював і в гуманітарних науках («Політика римлян у релігійних справах», «Про систему ідей» та ін.), що й підготувало його пізніші класичні твори.
Заняття молодого Монтескйо природничими науками відповідало духові тієї доби. ХVII століття, бувши часом загострення соціальних суперечностей у феодальній Європі, зміцнення буржуазії та розору селянства й ремісництва, грабунку колоній та інших «благ» первісного капіталістичного нагромадження, було і часом докорінного зламу в розвиткові природознавства. Не в останню чергу тут промовляли нові потреби життя. За надзвичайно короткий історичний період відбувається по всьому широкому фронту науки перехід — підготовлений вченими-практиками і філософськи-методологічно обгрунований Френсісом Беконом — від схоластичного марнослів’я та алхімічних прожектів, висміяних ще Беном Джонсоном, до уважного експериментального дослідження природи.
І якщо Джон Локк ще про час свого навчання в Оксфорді говорить розчаровано: «Світ наповнений книгами й диспутами; книги намножуються без збільшення знання», — то в кінці свого життя він уже не називає свою добу інакше, як «освічений вік», «вчений вік», який «нелегко задовольнити» і в який ще важче відзначитися.
Але вже пролунав заклик «звільнення від книг» (Везалій). Уже Гарвей міг сказати: «Не за допомогою книг, іншими написаних, а за допомогою численних вівісекцій, спираючися на факти, відкрив я відправи серця та його роль у тілі тварин».
Бекон обіцяє перетворити життя силою науки, збагатити й піднести суспільство. Наука набирає фаустівського характеру. Майже одночасно працюють Ньютон, Локк, Лейбніц, Спіноза, Декарт, Мальбранш, Ян Амос Коменський, Гук, Гільберт, Гарвей, Бойль та ін. Засновуються все нові й нові академії, університети, наукові осередки: «Академія рисячооких» у Римі (1609), «Академія дослідів» у Флоренції (1657), Лондонське королівське товариство (1663), Грінвічська обсерваторія (1675). Ставляться досліди, назбируються факти, робляться важливі відкриття, що становлять епоху в розвиткові людської думки. Наука вже забезпечила людству великий прогрес, а надії на неї покладаються ще більші. Таким увіходить світ у ХVIII сторіччя.
Але невдовзі прозвучить пристрасний голос Руссо: «Народи, взнайте, нарешті, що природа хотіла убезпечити вас від наук, як мати, котра вириває небезпечну зброю з рук своєї дитини». Цивілізація принесла людству нові нещастя, погіршила життя і зіпсувала звичаї, пристрасно запевняв Руссо. Пролунали слова, які по-новому відгукнулися в ХIХ столітті, в «антицивілізаційних» — по-різному — проповідях Джона Раскіна, Томаса Карляйля, Льва Толстого, Федора Достоєвського, засвідчуючи ненормальність, неприродність наявних суспільств.
Руссо бив на сполох, але початок цієї тривоги знайдемо ще в Монтескйо, в його «Перських листах» (1721). Але, на відміну від Руссо, Монтескйо вади цивілізації сподівається лікувати саме за допомогою наук і мистецтв. Той тверезий дослідницький дух, що утверджувався протягом ХVII століття в природничих науках, він хоче перенести в науки політичні, в літературу, поборюючи соціально-політичне ворожбитство, шарлатанство казенних лікувальників французької економіки та дріб’язковість і безплідність гуманітаріїв Французької академії.
«Перські листи» написані в традиціях інтимно-філософських бесід Монтеня і водночас є попередниками за своєю манерою «Жака-фаталіста» Дідро. Це суто «французький» стиль політично-філософської белетристики, в якій цнотлива ідея охоче послуговується пікантними анекдотами, ваговита теорія може вбиратися в прозорі шати легковажних дотепів, а соціальна сатира не зупиняється перед сороміцькими вихватками, в якій письменник вільно використовує всі здібності своєї фантазії, гумору й красного слова, не боячись претензій задубілого смаку, «здорового глузду» й безглуздо-здорових канонів. Монтескйо проклав дорогу пізнішій французькій філософській повісті, вирішивши в «Перських листах» назрілі художні завдання і подолавши труднощі жанрового й стилістичного характеру, пов’язані з новаторским уведенням в белетристичний жанр філософського й соціально-аналітичного матеріалу, а ще, сказати б, інтриги ідей.
Приватне листування персонажів — освічених і доброзичливих персів, які вперше потрапили до Європи і загострено сприймають чужий їм світ, — дало Монтескйо можливість показати життя європейських народів ніби збоку, в несподіваному ракурсі, на стороннє й помічальне око, вільне від рутини «самозрозумілості» й здатне бачити дивне в узвичаєному і ненормальне в «нормальному». Такий погляд розхитує самовдоволений європоцентризм і зрештою постачає небуденний матеріал для гумору й сатиричного темпераменту автора. Водночас таке дружнє листовне конферування давало можливість зачепити безліч питань і висловити безліч міркувань неоднакової якості й ваги, зокрема — викладати (вустами опонуючих персонажів) суперечні й протилежні думки — там, де проблема потребує різних підходів, де можливі амбівалентні оцінки або де в Монтескйо (чи в сучасної йому науки) не було певних рішень, а тільки гіпотетичні варіанти, попередні підстави для майбутніх рішень. Наприклад, в одному з листів зустрінемо нарікання на розкоші аристократії, в іншому ж ці розкоші трактуються як необхідний стимул економічного розвитку: мовляв, суспільство, яке задовольняється тільки необхідним, неминуче зупиняється і вироджується (близький в економічних поглядах до меркантилізму, Монтескйо заперечував натуральне господарство й застій).
Але найголовніший, здається, момент такий. Листування різних осіб, їхні спостереження в різних країнах, рефлексії, породжені в розрахованому зіткненні двох світів — Європи і Азії, двох духовних типів — «західного» та «східного», поступово створюють широку й строкату картину націй, держав, релігій, звичаїв, устроїв, законів — картину невичерпності форм людського життя і нетотожності людського духу, яка спростовує панівний тоді європоцентризм і відкидає всі довільні претензії та надії політичних, філософських, релігійних та будь-яких інших прокрустів, котрі щоразу з новими сокирами пориваються обітнути людство за своєю міркою, не раз відрубуючи — мудріші за легендарного Прокруста! — голови замість ніг. Тут уже крізь поверхню сатиричної розповіді чується глибоке дихання могутньої підводної патетичної течії. Тут — а потім ще більше в «Духові законів» — Монтескйо попереджає величну гегелівську панораму історичного розгортання людського духу та форм суспільності і хоча й не підноситься до її діалектики, але ж і вільний значною мірою від погірдливості до «другорядних» націй та германоцентризму Гегеля. Тут він на голову вищий від тих філософів, соціологів, релігійних фанатиків, які плідну розмаїтість і суверенність безлічі форм життя, принцип його самоцінності приносили в жертву намисленій одності, принципові умертвлення — і яких Монтескйо в’їдливо висміював. Це начало одноманітності Монтескйо картав як вороже духові розвитку, картав усяку рутину, однобічність, зарозумілість і тупе ігнорування іншого, замкненість, деспотичне нормування, ворожість чи настороженість до інших народів та інакшого характеру життя. Показове його міркування про допетровську Росію: «Московитам заборонено виїздити зі своєї держави, хоч би навіть і для мандрів. Таким чином, бувши відділені від інших народів законами своєї країни, вони зберегли давні звичаї і прихильні до них тим більше, що й не гадають, що можуть бути інакші». Натомість радів Монтескйо взаємному оцінюванню народів, взаємній критиці як першому крокові до усвідомлення їхньої рівноправності й рівновартності. Так, навівши саркастичний і дотепний лист француза про Іспанію, персонаж-оповідач додає, що хотів почитати листа іспанця про Францію: «...Гадаю, що він би з лишком відплатив за свій народ. Яке широке поле для флегматичної і вдумливої людини!».
Неможливо тут оглянути все ідейне багатство «Перських листів». Та ,попри всю щедрість і строкатість письма, помічаєш постійну заклопотаність одним центральним питанням, над яким із непомітною цілеспрямованістю працює думка Монтескйо. Це питання про справедливий соціальний устрій, про природну відповідність інтересів людини і справедливо влаштованого суспільства. Використовуючи традицію античних істориків, Монтескйо створює прийом, до якого широко вдавалися пізніші письменники-моралісти й соціальні реформатори: суспільні рецепти й утопії подаються у формі історичних легенд, цивілізоване людство повчають прикладом незіпсутих «диких» народів. Здається, цей останній момент, що випливає з уявлення про моральні переваги природного стану, пов’язаний з ранньохристиянською традицією, однак не зводиться до неї. Навпаки, думка Монтескйо спрямована в майбутнє, хоч і черпає аргументи в минулому. Вона дала початок багатьом соціальним теоріям і відгукнулася в багатьох пізніших доктринах — від Руссо й Мореллі до соціалістів-утопістів ХIХ ст., зазнаючи трансформацій і в ХХ ст. Але, скажімо, Руссо дещо збіднив думку Монтескйо або відвів її вбік, оскільки в нього природний стан, по суті, тотожній патріархальному, тоді як у Монтескйо він не суперечить прогресові й цивілізації, останні ж несумісні з деспотичним суспільним устроєм, який і є протиприродним.
Різні форми та прояви політичного деспотизму знайшли в особі Монтескйо проникливого, темпераментного й дотепного критика з широкою ерудицією і солідними елементами наукової історично-соціологічної підготовки. Його ідеал — політична свобода, яка забезпечує країнам розвиток і багатство, а брак свободи робить їх застиглими та злиденними.
Наступний великий твір Монтескйо — «Міркування про причини величі римлян та їх занепад» (1734). Це історичне дослідження цілком зорієнтоване на політичні потреби свого часу. М.П. Драгоманов у монографії «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит», давши глибокий аналіз цієї праці, поставив її у залежність від ранніх творів Макіавеллі та Готомана (а всіх разом — від Тацита) і так писав про умови її появи: «У ХVIII столітті, перед Французькою революцією, обставини знову підняли питання про кращий устрій держави, і знову мислячі уми взялися відшукувати зразки такого устрою, а також прагнули довести, що свобода є річ стара, а не нова».
1748 року з’явилася капітальна праця Монтескйо «Про дух законів», над якою він працював двадцять років і в якій систематизував свої дослідження звичаїв, моральних засад, форм суспільного життя людей у різні часи та в різних країнах, спробував знайти в них керівний принцип і розглянути історію як закономірний процес, а не хаотичний рух чи збіг випадковостей. (За масштабністю і прагненням до універсальності ця праця випереджає «Філософію історії» Гегеля, тоді як «Дослід про смак у творах природи і мистецтва» того ж Монтескйо випереджає розроблення естетичних категорій Кантом).
У першій книзі праці — «Про закони взагалі» — дається підставове визначення: «Закони в найширшому значенні цього слова є необхідні відносини, що випливають з природи речей». У цьому розумінні «все, що існує, має свої закони». Законам суспільним передують закони природи. Розумні істоти можуть самі створювати закони для себе, але для них чинні й закони, не ними створені, — закони їхньої природи. Перший природний закон людини — мир (ненапад одного на другого). Другий — прагнення здобувати собі їжу. Третій — звернення однієї людини до другої з проханнями, з наміром зближення, пошуком задоволення в спілкуванні. «Бажання жити в суспільстві — четвертий природний закон людини». На цих природних законах повинні базуватися юридичні закони в суспільстві, причому їм мають передувати «відносини справедливості».
Оглядаючи історичний розвиток людства, Монтескйо розрізняє в суспільствах три способи правління: «республіканський, монархічний і деспотичний». В республіці верховна влада може належати всьому народові (демократія) або його частині (аристократія). В монархії верховна влада належить одній особі, яка керує за допомогою «основних законів» і якій підпорядковані влади залежні — дворянство, сеньйори, духовенство, міста. Якщо усунути ці влади-посередники, монархія перетвориться або на республіку, або на деспотію. В деспотичних державах володар неминуче стає лінивим, невігласом, похітливим; деспотичне правління нагадує йому звичай дикунів Луїзіани, які, щоб дістати плід, зрубують дерево. Власне, тут нічого нового Монтескйо ніби й не сказав, але суть цих частин його праці в докладному аналізі (насамперед, на історичних прикладах) цих форм управління та принципів, з яких вони виходять. У республіці, на його думку, панує принцип доброчесності, в монархії — честі, в деспотії — страху. І хоч у цей час (після подорожі до Англії, яку він ідеалізував) Монтескйо схиляється до ідеї монархізму, все-таки головне для нього — політична свобода, законність, правосуддя, які йому уявлялися в межах конституційної монархії англійського зразка.
З цим пов’язаний і найбільший його внесок у політичну теорію — принцип поділу властей. Знайдемо його й у Локка, але в Монтескйо він розроблений докладніше і здобув більше визнання в його інтерпретації. «У кожній державі є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча з предметів, що входять у галузь права міжнародного, і влада виконавча з предметів, що належать до галузі права цивільного», — писав він. (Під третьою владою малося на увазі здійснення правосуддя — влада судова). Кожну з трьох влад здійснює інший орган; влади повинні стримувати одна одну, забезпечуючи управлінську рівновагу в суспільстві. Це не була абстрактна схема — кожна із влад пов’язувалася з суспільними станами, що протистояли один одному (насамперед дворянство і буржуазія). Але в майбутньому ця конкретизація втратила свою актуальність, і принцип поділу влад та їхніх противаг дістав загальне визнання, хоч зазнавав і критики, і модифікацій, і розвитку, не кажучи вже про те, що навіть за декларативного визнання його — в багатьох суспільствах, що вважають себе демократичними, його реальне здійснення наражається на труднощі. Одні суспільства до нього ще не дійшли, інші ж уважають, що перевищили його.
Треба сказати, що зміст монументальної праці Монтескйо зовсім не зводиться до тих політичних теорій, яким вона в першу чергу зобов’язана своїй популярності, та до конкретизації їхнього прикладання до різних сторін політичного, економічного, релігійного життя, судочинства, торгівлі тощо. В ній, крім того, маса надзвичайно цікавих і на сьогодні (але часто й анахронічних) міркувань про психологію і побут різних народів, їхню, як тепер ми кажемо, «ментальність», про відносини між різними державами і способи гарантування безпеки, про вплив державного ладу на моральний стан суспільства, залежність звичаїв від природних умов і клімату, навіть від кількості населення, про злочини проти моралі тощо. Один із розділів присвячений тому, «яким чином характер і ступінь строгості покарань сприяє свободі». Тут розглядаються чотири види злочинів: проти релігії (їх Монтескйо обмежує блюзнірством, що ,вочевидь , спрямоване проти претензій клерикалів на всевладдя); проти моралі; проти спокою громадян; проти безпеки громадян (у цьому випадку він уважає за виправдані найсуворіші покарання аж до страти). Дуже цікаві його міркування про злочини проти моралі. Це — «образи публічної і приватної добропорядності, тобто встановлених способів користування чуттєвими задоволеннями і статевими зносинами». Розділ «Про публічну пристойність» присвячений поведінці жінок — тут Монтескйо доволі суворий: «Втрата жінками доброчесності пов’язана з такою численністю пороків, уся душа їх так глибоко спотворюється, зникнення цієї головної опори моральності тягне за собою втрату стількох інших чеснот, що публічну непристойність слід розглядати як найбільше з нещасть народної держави і найпевнішу ознаку швидкої зміни її ладу». Покарання за злочини проти моралі «повинні полягати в позбавленні вигод, які суспільство пов’язує з чистотою звичаїв, у штрафах, ганьбі, необхідності критися, публічному осоромленні, у вигнанні з міста й суспільства, нарешті, всі покарання, які належать до галузі виправної юстиції, достатні для боротьби з розпущеністю обох статей». Як бачимо, мудрість мислителя не виключає його наївності, а прогрес — безпорадності суспільств. Усі, навіть безумовно великі, моралісти в історії людства зазнавали фіаско.
Але, попри це, попри суперечності й ілюзії в політичних концепціях, Монтескйо виявився провісником перемоги духу свободи, парламентаризму та демократії у Франції й усій «континентальній» Європі. Під його впливом склалося вчення Руссо про суспільний договір, хоч Руссо пішов набагато далі, виражаючи інтереси революційних шарів суспільства, — як далі пішли й «енциклопедисти» та просвітителі ХVIII століття. Він був серед тих, ким надихалися творці Великої Французької революції, і не його вина в тому, що ця революція набрала характеру, навряд чи прийнятного для ліберала-гуманіста Монтескйо. Він «пережив» і цю революцію, і багато інших, «переживе» й наш час.
