Усі, хто колись вивчав історію КПРС, пам’ятають, що в офіційних виданнях Компартія України називалась бойовим загоном російської більшовицької партії. І така назва відповідала істині, позаяк від часу свого організаційного оформлення на I з’їзді КП(б)У у липні 1918 р. і до заборони діяльності в Україні у серпні 1991 р., КПУ була сліпою виконавицею директив більшовицького партійного центру в Москві, а отже його «бойовим загоном». Єдина спроба продемонструвати свою самостійність навесні 1920 р., коли делегати IV конференції КП(б)У забалотували список членів ЦК, намічений ЦК РКП(б), але зрештою підкорились його волі, лише підтверджує вищесказане.
Такі очевидні факти, як той, що КПУ ніколи не була самостійною у своїй діяльності, а особливо під час узурпації більшовиками влади в Україні в добу Національної революції 1917—1921 рр., здавалось би, не повинні викликати дискусій на сімнадцятому році існування незалежної України — колишньої радянської республіки, що зазнала страшних людських втрат за час панування ленінсько-сталінського комуністичного режиму. Однак мусимо констатувати, що ця тема лишається актуальною, адже у свідомості багатьох мешканців незалежної України досі побутує уявлення про те, що більшовики здобули владу в Україні завдяки «народній підтримці». Як і в радянську добу історії, прихильники такої точки зору заперечують насильницький характер утвердження влади більшовицької партії в Україні й те, що принесена вона в Україну на червоногвардійських багнетах з Росії. Спираючись на значно перебільшені статистичними органами радянської доби відомості про чисельний склад більшовицьких організацій України у 1917 р. і пишучи про значне зростання популярності більшовицьких ідей в Україні, адепти більшовизму впритул не помічають окупаційного характеру влади, накинутої тоді Україні.
Відомо, що встановленню окупаційного політичного режиму зазвичай передує воєнна окупація, що її «Універсальний словник — енциклопедія УСЕ» визначає як «тимчасове збройне захоплення однією державою частини або всієї території іншої держави, переможеної у війні, і встановлення там фактичної влади». Російські більшовики, що прагнули після перевороту 25 жовтня 1917 р. в Петрограді «роздмухати пожежу» світової пролетарської революції, природно, прагнули утримати в орбіті свого впливу Україну, яка в особі Української Центральної Ради (УЦР) — вищого представницького органу українського народу — не визнала влади Ради Народних Комісарів (РНК) Росії. Оскільки збройне повстання у Києві, що його в кінці жовтня намагався підняти створений київським комітетом РСДРП(б) революційний комітет, не здобуло підтримки населення, а більшовицькі популістські гасла знаходили відгук лише в люмпенізованій частині українського суспільства, усі сили київських більшовиків, якi 3 листопада фактично визнали крайовою владою в Україні Центральну Раду, було кинуто на дискредитацію її діяльності. Додатковим подразником, що активізував більшовицький спротив Центральній Раді, стали результати голосування до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р., згідно з якими за українські політичні партії, чиї представники складали абсолютну більшість в УЦР, проголосувало 75 % українських виборців, тоді як за кандидатів РСДРП(б) — лише 10 %.
Така ситуація жодним чином не влаштовувала російських більшовиків, що побачили в Центральній Раді, яка своїм III універсалом висловила «тверду волю... рятувати цілісність і єдність Федеративної Росії», одного з реальних суперників у боротьбі за владу. Тому в кінці листопада — на початку грудня 1917 р. проти УЦР було здійснено низку політичних ударів. Насамперед, розгорнулася ідеологічна війна, метою якої було довести масам «контрреволюційність» і «буржуазний» характер української влади. 23 листопада Раднарком Росії опублікував звернення до населення, в якому повідомляв про допомогу Центральної Ради «контрреволюційному заколоту», що його підняли проти більшовиків генерали Каледін, Дутов і Корнілов. Ще більшу розкладницьку роль відіграла агітаційна робота більшовиків серед населення і одягнених у солдатські шинелі селян, лейтмотивом якої, як згадував відомий український більшовицький діяч В. Затонський, було демагогічне гасло «Геть війну! Йди додому! Негайно забирай землю!»
В останній декаді листопада більшовики взялися активно проштовхувати відкинену майже місяць тому через її недоцільність ідею скликання Всеукраїнського з’їзду Рад для переобрання Центральної Ради. Сигналом до цього стали телеграфні переговори члена київського більшовицького комітету С. Бакинського з Й. Сталіним. 24 листопада Сталін дав інтерв’ю петроградській газеті «Известия ВЦИК», в якому висунув вимогу проведення в Україні референдуму з питання самовизначення. РНК визнає лише уряд, створений на підставі результатів референдуму, підкреслив нарком у справах національностей Росії, наголосивши при цьому, що влада в Україні повинна належати Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Без цього Раднарком відмовлявся визнати владу УЦР законною. Того ж дня збільшовизована Харківська Рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила резолюцію, в якій оголосила, що «теперішня Центральна Рада не заслуговує довіри робітничих і селянських мас», і вимагала скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. Аналогічну резолюцію 30 листопада ухвалили контрольовані більшовиками загальні збори Київської об’єднаної Ради робітничих і солдатських депутатів.
Вінцем сценарію, написаного у Смольному палаці Петрограда (резиденції ЦК РСДРП(б)), став ультиматум Раднаркому Росії до Української Центральної Ради 3 грудня, в якому українську владу було звинувачено в дезорганізації фронту і небажанні скликати Всеукраїнський з’їзд Рад (намічений, між іншим, на 4 грудня). Це було брутальне втручання у внутрішні справи України, тому Центральна Рада відхилила його. В ультиматумі було визнано право українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, але це не завадило Раднаркому направити в Україну свої військові формування (перші ешелони під командуванням М. Ховріна і Р. Сіверса прибули до Харкова 9 грудня).
Наступні події добре відомі: демарш більшовицької меншості на відкритому 4 грудня 1917 р. з’їзді представників робітникiв, вiйськових та селян України (Всеукраїнському з’їзді Рад) у Києві; оголошення російським Раднаркомом війни Українській Народній Республіці; переїзд більшовицьких депутатів Всеукраїнського з’їзду Рад з Києва до Харкова, де під охороною військ радянської Росії 11—13 грудня був інсценізований альтернативний з’їзд Рад, що проголосив встановлення Радянської влади в УНР. Сформований з’їздом вищий представницький орган — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад України, 17 грудня 1917 р. утворив перший український радянський уряд — Народний секретаріат у складі 13 секретарів, 12 з яких були більшовиками. Уряд став своєрідним прикриттям, за допомогою якого Раднарком Росії дістав можливість анонімно «воювати» з Центральною Радою. Оскільки на той час в Україні місцевого більшовицького партійного центру не існувало, наглядати над харківським урядом В. Ленін доручив тимчасовому надзвичайному комісару району півдня Росії Г. Орджонікідзе, який фактично виконував обов’язки його керівника.
Лише у березні 1918 р., коли більшовики втратили реальну владу в Україні, Народний секретаріат отримав керівника. Ним став професійний революціонер Микола Скрипник. Про ступінь самостійності та якісний склад так званого українського радянського уряду найвлучніше висловився його «військовий міністр» Василь Шахрай: «Що це за уряд український, — скаржився він своєму колезі Г. Лапчинському, — що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Вони не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але вони навіть ніколи й не чули раніше їхніх прізвищ».
Навіть харківський комітет РСДРП(б) та Харківська Рада робітничих і солдатських депутатів не поспішали визнавати правочинність Народного секретаріату, натомість у Петрограді його вітали як «достеменний уряд Української Народної Республіки», а російські радянські війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка допомогли реквізувати приміщення газети «Южный край», в якому розташувалися «уряд» і ЦВК радянської УНР. Раднарком обіцяв «новому уряду братської республіки повну, всіляку підтримку у справі боротьби за мир, а також у справі передачі всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народу України». Щоправда, жодної з цих обіцянок не виконав.
Адже, попри укладення делегацією УНР Брестського мирного договору з державами Четверного союзу 27 січня 1918 р., мир в Україні, як відомо, не настав через її окупацію радянськими військами. Саме ця обставина змусила керівництво УНР просити австро-німецької військової допомоги для звільнення України від більшовицьких орд. Поразки Червоної армії у протистоянні з австро-німецькими військами змусили Раднарком укласти 3 березня 1918 р. Брестський мирний договір з державами Четверного союзу, згідно з яким РСФРР зобов’язувалась підтвердити право українського народу на самовизначення, визнати законність влади Центральної Ради в Україні і мирний договір УНР з державами австро-німецького блоку, укласти з нею мир, негайно вивести з території УНР формування червоної гвардії, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти її уряду та громадських установ.
За таких обставин голова Раднаркому В. Ленін, який наполегливо переконував своїх соратників у тимчасовому характері Брестського миру, сформулював розгорнуту програму дій більшовиків в Україні, що передбачала: негайну евакуацію промислових і продовольчих товарів до Росії, організацію підривних груп, створення «єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії». У березні 1918 р. при наркоматі національностей РСФРР було створено Український відділ, головним завданням якого було відправлення в Україну своїх емісарів, партійних працівників і організаторів партизанських загонів. Отже, Раднарком порушував Брестські мирні угоди і чинив організований опір австро-німецьким військам. Уникаючи звинувачень у порушенні умов миру, більшовики заявляли про свою непричетність до організації й підтримки антиукраїнських заходів і зображували справу так, ніби німецьким військам, що наступають, чинять опір українські радянські військові формування. Для цього радянські військові частини було закамуфльовано під «українські», а на чолі їх поставлено командирів з українськими прізвищами. Всупереч Брестським угодам, з території РСФРР в Україну для здійснення військових акцій надсилались зброя, боєприпаси, військові інструктори і кошти, в тому числі й для ведення більшовицької агітації серед німецько-австрійських військ. Всього російський Раднарком виділив на потреби головнокомандувача радянськими окупаційними військами в Україні В. Овсієнка, який «в інтересах справи» за порадою Леніна від кинув першу частину свого прізвища, 22596 тис. руб., що перевищувало суму, передбачену декретом Раднаркому РСФРР від 28 січня 1918 р. на організацію Червоної армії в Росії, яка становила 20 млн. руб.
Про намір російських більшовиків повернути владу в Україні промовляють численні факти надання радянською Росією нелегальної допомоги більшовикам України у створенні мережі підпілля, широкої підтримки страйкового руху в Україні, зосередження у нейтральній зоні радянських військових частин, готових у будь-який час повести боротьбу за відновлення більшовицької влади в Україні. Порушенням Брестських угод і прямим втручанням у внутрішні справи України стало й створення у липні 1918 р. на з’їзді в Москві Комуністичної партії (більшовиків) України — підпільної філії РКП(б) в Україні. Оцінюючи тогочасну політичну лінію російських більшовиків в Україні, міністр закордонних справ Української держави Д. Дорошенко писав, що «більшовизм в Росії — явище, що виросло органічно з природи російського духу і... відповідає глибоким імперіалістичним, державницьким устремлінням російського народу». Тому не дивно, що, вважаючи Україну тимчасово окупованою територією неподільної російської держави, Раднарком РСФРР виношував плани її збройного захоплення.
Реалізація цих планів стала можливою після того, як 13 листопада 1918 р. радянська Росія анулювала Брестський договір й одразу ж почала відкриті воєнні дії проти Української держави, влада в якій 14 грудня в результаті збройного повстання проти гетьмана П. Скоропадського опинилася в руках Директорії — вищого органу влади відновленої УНР. «Друге пришестя» російських більшовиків в Україну відбулося за апробованим в грудні 1917 р. сценарієм. Інспіроване більшовицьким Кремлем повстання в Харкові розпочалося 1 січня 1919 р. саме тоді, коли до міста підійшли радянські військові частини. Очолювало повстання виконавче бюро ЦК РКП(б) на чолі з Я. Яковлєвим, себто поновлення в Україні радянської влади на початку 1919 р. знову було справою рук більшовиків Росії, а не самостійною дією їх українських соратників. Тож чи могла бути відповідною українським національним інтересам відновлена у такий спосіб радянська влада в УНР?
Про неукраїнський характер радянської влади та справжні наміри більшовиків в Україні написано чимало, зокрема, голова Директорії УНР В. Винниченко зазначав: «Ніякої радянської (совітської) влади на Україні не було заведено... Владу всю захопила... купка людей з Російської Комуністичної партії. Ця влада спиралась на військову збройну силу навезених з Росії... полків Червоної армії». Для більшовицького керівництва, що лише декларувало право націй на самовизначення, було краще, продовжував В. Винниченко, «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму, не зв’язаних з українським народом ніякими традиціями й емоціями». В цілому ж, підсумовував Винниченко, «революція на Україні проводиться головним чином військом і тими партійними силами, які присилаються з Росії...»
Апробований в Україні у грудні 1917 р. сценарій, згідно з яким проголошенню радянської влади неодмінно передує захоплення більшовицькими військами території незалежного державного утворення (або її частини), неодноразово використовувався для накинення більшовицької диктатури народам національних окраїн колишньої Російської імперії. Про це свідчить, зокрема, телеграма В. Леніна головнокомандувачу військ Радянської Росії І. Вацетісу від 29 листопада 1918 р. Телеграфуючи головкому, Ленін зазначав, що створення на звільнених територіях обласних тимчасових урядів «віднімає можливість у шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ» (Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т.37. — С.234). «Шовіністів» (у ленінському розумінні цього терміну) вождь світового пролетаріату, можливо, й увів в оману, а для неупередженого дослідника зміст ленінської телеграми означає одне: фактичне визнання засновником більшовизму окупаційного характеру влади, що насаджувалася Російською більшовицькою партією і її місцевими філіями в нових незалежних державах на теренах колишньої Російської імперії. Першою жертвою більшовицької агресії стала Українська Народна Республіка, проголошена III універсалом Центральної Ради 7 (20) листопада 1917 р.
