Місія реформатора не лише гранично невдячна і важка (набагато легше бути лютим «руйнівником основ»!). Ця місія вимагає від політиків величезної терплячості, широти кругозору, крицевої волі, виключно високої культури. Тому можна сказати, що для лідера держави бути успішним реформатором — значить володіти дуже рідкісним і цінним даром, подібним до дару видатного художника, композитора чи актора (і не варто, не маючи цього таланту, сподіватися на «щасливий збіг обставин» — це ілюзія).
Приклади дійсно великих реформ ХХ сторіччя переконують у правильності саме такої постановки питання. Пригадаймо, якими унікальними якостями — при всій відмінності цих харизматичних лідерів — були наділені Франклін Рузвельт, Джон Кеннеді, Махатма Ганді, Шарль Де Голль, Конрад Аденауер, Мустафа Кемаль...
2 березня виповнилося 75 років людині, яка далеко не всіма буде визнана гідною ввійти до щойно наведеного (і, звичайно, не повного) почесного списку. Але час вгамовує пристрасті; і поступово стає все ясніше, що перший і єдиний Президент СРСР, останній Генсек ЦК КПРС Михайло Сергійович Горбачов посідає особливе місце серед державних керівників, які докорінним чином змінили вигляд нашого світу. Горбачовські «перебудовні» реформи можна уподібнити до знаменитого плавання Колумба, що плив, як відомо, до казково багатої Індії (чи не нагадує це мрію про «комуністичний рай»?), а реально відкрив Америку. Іншими словами, Горбачов, який ставив за мету «облагородити», «олюднити» соціалізм радянського зразка (вже спочатку, «за визначенням» нездійсненне завдання, і про це потрібно пам’ятати, якщо ми хочемо об’єктивно оцінити спадщину Горбачова!), який щиро вірив у «колосальні невикористані ресурси нашого суспільства», обрав курс, окрім волі лідера перебудови, який привів тогочасну державу до закономірного фіналу — краху радянської імперії, розвалу СРСР і переходу до якісно нового стану суспільства (що, власне, було справжньою революцією — без «кольорових» епітетів, але найглибшою революцією цивілізаційного масштабу). До речі, ще 1986 року Михайло Сергійович указав на революційний характер перебудови — це не було сприйнято багатьма всерйоз («слова!»; вже тоді відчувалася схильність Генсека до багатослівності, характерна риса його політичного стилю), але ці слова виявилися пророчими...
Довгий час мало не правилом доброго тону вважалося говорити про «непродуманість» реформ Горбачова, про його непослідовність, дефіцит рішучості і подібне. Можливо, частка істини в цьому є, однак заради справедливості і для розуміння реальної ситуації, що склалася в СРСР до моменту приходу Михайла Сергійовича до влади, незайвим було б пригадати про те, яка ж спадщина дісталася останньому Генсекові ЦК КПРС у момент його обрання на цей пост у березні 1985 року. Ідеологічний маразм, що благословляється державою (коли, як саркастично зазначав свого часу один із помічників Горбачова Анатолій Черняєв «уявні достоїнства лідера — скромність, мудрість, принциповість і под. — це атрибут посади, а не людини, що її посідає. Належить бути Генсекові більшовицької партії скромним — значить, так воно і є, незалежно від того, який він насправді і яким його бачить народ»); шалені перегони озброєнь, що поставили людство на грань ядерної катастрофи (про це ґрунтовно підзабуто, але ось красномовний факт: у червні 1984 року на лекції для працівників апарату ЦК КПРС заст. начальника Генштабу маршал Ахромєєв обурювався, що «не всі ще в республіках, в обкомах роблять все необхідне для перетворення країни на військовий табір»...); злочинна, авантюрна війна в Афганістані; поки що прихована економічна «злоякісна пухлина» системи, яка невблаганно розвивається (ось лише деякі показники 1985 року «з блокнота Горбачова»: втрати сільськогосподарської продукції — до 30%; продуктивність праці в багатьох галузях в 2,5—3 рази нижча, ніж у західних країнах; майже половина вулиць і проїздів в РРФСР не мали твердого покриття і под.). І заяви людей, що вважають, що 1985 року «все було добре», а Горбачов усе зруйнував і занапастив — це самообман чи свідомий обман. Політична, економічна і духовна конфігурація суспільства, яка склалася, вичерпала свій ресурс.
Михайло Сергійович почав із простих, здавалося б, елементарних речей. Всім пам’ятна «боротьба» з алкоголізмом навесні 1985 року — це безперечна помилка Горбачова (хоча, до речі, основні заходи цієї кампанії були намічені ще до його приходу до влади). Але цей же рік було ознаменовано і такими заявами нового Генсека, що прозвучали в той момент мало не як прозріння: «Потрібні прямі контакти радянських людей з іноземцями. Не треба боятися: нехай їздять і ті, й інші. Нехай дивляться і бачать: одні — що світ великий і різний, а інші — що ніякої «радянської загрози» немає». З інтерв’ю американцям для часопису «Тайм» (серпень 1985 року): «Принцип наших стосунків має бути таким: живи і давай жити іншим». З виступу на жовтневому (1985 р.) Пленумі ЦК (вже через півроку після приходу до влади, при брежнєвському складі Політбюро!): «Мирне співіснування для нас — закон розвитку (а не наша тактика), якому ми повинні відтепер безперечно підкорятися в своїй політиці. Це філософськи обґрунтовується єдністю і різноманітністю світу, в якому ми живемо, єдністю і різноманітністю людства».
Це потім Горбачов висуне критично важливу тезу про «соціалістичний плюралізм думок» (липень 1987 року; тепер-то ми, навчені досвідом, знаємо, що плюралізм і соціалізм радянського зразка — дві несумісні речі). Це потім були виведення радянських військ з Афганістану (результат найважчих переговорів і тривалої боротьби в керівництві КПРС), повернення з заслання академіка Сахарова й інших політв’язнів, падіння Берлінської стіни і крах Варшавського договору, багатопартійність у СРСР і розвал «союзу незламного»... А зерно всіх цих історичних змін (хотів того Горбачов чи ні — окреме питання) було закладене вже в його філософії «нового мислення»; не забудемо, що в той час ця ґрунтовно підзабута нині концепція була найважливішим світоглядним кроком уперед, бо означала відхід від перетворення вмираючої, але смертельно небезпечної, як поранений носоріг, імперії — на військовий табір (див. прозріння маршала Ахромєєва, викладені вище!).
Автор цих рядків менш за все схильний «складати оду» на честь Михайла Сергійовича Горбачова — зазначимо, що ця людина завжди різко критично ставилася до подібного жанру. Набагато важливіше проаналізувати, чому «перебудовні» реформи, що до невпізнання змінили життя радянських людей, не досягли декларованого Горбачовим результату (а результат декларувався різний — від розпливчастого «оновлення» суспільства 1985 року до набагато більш конкретної доктрини «демократичного соціалізму», висуненої ні ким іншим, як Генсеком ЦК КПРС (!) 1991 року). Цей короткий аналіз, можливо, виявиться недаремним і при проведенні наших нинішніх реформ.
Головною стратегічною помилкою Михайла Горбачова (знову-таки обмовимося: легко говорити це зараз, через два десятиріччя!) була його щира віра в міцність Радянського Союзу як внутрішньо, органічно здорової єдиної держави, що базується на національно справедливих, неімперських основах. Лише 1989 року (!) Генсек публічно визнав, що проблема міжнаціональних відносин є найсерйознішою проблема самого майбутнього СРСР. Лише 1991 року було розроблено — причому з самого початку безнадійно застарілу — концепцію нового Союзного договору, яка не влаштувала союзні республіки. Горбачов забув, що «коли рушниця висить на сцені протягом усієї вистави, то вона рано чи пізно має вистрілити» (рушниця — це конституційне право республік на вихід із СРСР!).
Ще одна стратегічна помилка — М.С. Горбачов не зміг вірно визначити соціальну базу реформ, визначити, на які конкретно соціальні групи потрібно спиратися при проведенні перебудови. Не випадає говорити, наскільки це важливо для проведення будь-яких реформ (на жаль, у нас в Україні подібне питання ставиться зараз концептуально дуже нечітко: багато загальних розмов про «середній клас», причому останній визначається за сумнівним критерієм «рівня прибутків», а не за соціально- політичними чи духовними установками).
Михайло Сергійович виявився в якійсь мірі заложником своїх уявлень про те, що реформи, які ним проводяться, ‘’автоматично’’ консолідують суспільство (взагалі «консолідація» — його улюблене слово). Тим часом, як показує досвід історії, успіхів домагалися саме ті реформатори, які розуміли, що політика, незалежно від чийогось бажання — це конфлікт інтересів. Чи міг підтримувати «перебудову» в основі своїй старий партійний, державний і «силовий» апарат, у якому було чимало людей зі сталінсько-брежнєвським стилем мислення? (Додамо, однак, що історичною заслугою Горбачова було проведене ним «відокремлення» всевладної тоталітарної партії від держави). У той же час позначилася, ймовірно, ейфорія Генсека — результат солодкавого відчуття: державна машина, ця ваговита корпорація урядовців — все це моє, я це контролюю! Саме з розуміння глибоких внутрішніх вад цієї напівтоталітарної машини, її «іржавості» і починається перехід реформ у новий, уже революційний вимір...
Є давня, глибока істина: про історичних діячів потрібно судити не з того, чого вони не дали під час перебування у владі, а з того, що вони дали нового в порівнянні з попередниками. За всією справедливістю ці слова застосовні до М.С. Горбачова. Він створив необхідні передумови для відходу від тоталітаризму, реалізувати які мало все суспільство загалом (не більше, але й не менше того!). Так можна визначити роль цієї людини в світовій історії кінця ХХ сторіччя.
