Таке явище, як Переяславська рада 1654 р., що започаткувала процес приєднання українських земель до Росії, оцінювалося й буде оцінюватиметься неоднозначно. Багато що тут залежить від політичних симпатій чи антипатій авторів. Одні це явище будуть сприймати зі знаком плюс, інші — зі знаком мінус.
Проте як одні, так і інші мусять визнати, що Переяслав 1654, як і будь-яка знаковаісторична подія, був далеко не випадковим явищем. Випадковість тут могла стосуватися хіба що форми. Ця подія могла відбутися не обов’язково в 1654 р., не обов’язково в Переяславі, не обов’язково у формі Ради й укладення відповідного договору з Московією. Взагалі вона могла б не відбутися, якби конфігурація політичних сил склалася дещо інакше.
Переяславська рада 1654 р. — передусім символічна подія, яка відобразила реальну тенденцію до возз’єднання (саме так — возз’єднання) українських земель з тогочасною Московією. До речі, в трактуванні істориками цієї події є чимало міфологізації. Але якщо навіть ця Рада була б чистим міфом, це не дуже міняє суті речей. Цей міф був потрібен, він сприймався, а отже, за ним стояли певні реалії.
Тенденція до возз’єднання українських та російських земель визначалася багатьма факторами — як геополітичними, так і культурними. Вона давала знати про себе протягом першої половини ХVII ст. і знайшла своє вираження на релігійно-ідеологічному рівні. Цілий ряд відомих діячів української культури вказаного періоду готували в ідейному плані Переяслав-1654.
Світоглядна позиція, характерна для багатьох православних традиціоналістів, вела до ігнорування ними етнічних інтересів й водночас відстоювання інтересів конфесійних. У контексті такого розуміння природним виглядало звернення їх до ворожої Речі Посполитій Московії, яка на той час залишалася єдиною потужною державою, де домінувало православ’я. Відносно поширеним явищем серед православних традиціоналістів були поїздки в Москву «за милостинею», тобто грошовою допомогою для потреб православних України та Білорусі. Робили це братчики, настоятелі монастирів. Подальшим кроком у цьому плані мало б стати визрівання ідеї «возз’єднання» з єдиновірними православними московитами й відповідні дії в цьому напрямі.
Симптоматичною в цьому плані є життя й творчість видатного білоруського письменника-полеміста Афанасія Филиповича. Восени 1636 р. А.Филипович вирушив у далеку подорож до Москви, яка тривала близько чотирьох місяців. У Москві, щоб добитися аудієнції в царя Михайла Федоровича, він написав спеціальний твір, у якому розтлумачив мету свого приїзду — «Історію подорожі до Москви». Там він малює картину важкого життя православного населення Речі Посполитої. Звісно, це досить суб’єктивний погляд православного традиціоналіста. Щоправда, А.Филипович наводить ряд конкретних фактів й, зокрема, підкреслює, що на південному кордоні Московії скупчилося багато козаків, які, зазнавши поразки в повстанні, шукають притулку в московського царя. При цьому письменник підкреслює, що збір милостині — це не єдина мета його поїздки до Москви. Ніби під час подорожі йому знов з’явилася Богородиця й сказала: «О, Афанасій! Йди до царя Михайла та скажи йому: перемагай неприятелів наших, бо вже час прийшов». Тим самим А.Филипович намагався переконати московського царя в необхідності воєнного втручання у військові справи Речі Посполитої, вважаючи його єдиною опорою православного населення, яке зазнає переслідувань з боку католиків.
Автор «Історії подорожі до Москви» виступає переконаним борцем єдності православних, задля якої можна терпіти будь- які труднощі.
Саме подорож до Москви підняла авторитет А.Филиповича в очах православних традиціоналістів. У 1640 р. він був обраний брестськими братчиками ігуменом Семенівського монастиря, де розгорнув бурхливу антиуніатську діяльність. Тоді ж з-під його пера вийшло ряд полемічних творів. Він навіть був ув’язнений за такі діяння.
Однак показово, що вищі православні ієрархи, зокрема київський митрополит Петро Могила, які в той час загалом стояли на поміркованих позиціях, не виявляли особливих старань для звільнення А.Филиповича. Вони розуміли, що цей письменник-полеміст і активний діяч братського руху не є «їхньою людиною».
В особі А.Филиповича маємо одного із найяскравіших ідеологів возз’єднання православних українських і білоруських земель із Московією. Він акцентував увагу на тому, що православні Речі Посполитої зазнають жорстоких переслідувань. Однією з найбільших бід для православних вважав унію. З уніатами ні на які угоди не хотів йти. Реальний вихід А.Филипович вбачав у підпорядкуванні православних України й Білорусі московському цареві.
Подібні погляди аж ніяк не були винятковими. А.Филипович лише виразив (можливо, в досить відвертій формі) настрої, що панували в середовищі православних традиціоналістів.
Далеко не випадковим було те, що посередником у налагодженні відносин між православними ієрархами й московським царем Михайлом Федоровичем виступив один із найбільш дієвих та авторитетних православних традиціоналістів Ісакій Борискович.
У його особі маємо типового православного традиціоналіста, тісно пов’язаного з йому подібними діячами типу І.Вишенського, І.Княгиницького, Іова Борецького та інших. Саме за завданням І.Борецького, висвяченого патріархом Теофаном на київського митрополита, Ісакій в сані православного єпископа Луцького й Острозького їздив у 1624 р. до московського царя Михайла Федоровича та патріарха Філарета, де пропонував прийняти Україну й Білорусь до складу Московської держави. Варто зазначити, що в той час православні традиціоналісти шукали зовнішньої підтримки. Паралельно із місією Ісакія до Москви був відправлений до східних патріархів архієпископ полоцький Мелетій Смотрицький.
Варто відзначити промосковську орієнтацію ще одного ієрарха — Ісайї Копинського. Він був одним із організаторів Київського братського монастиря, ігуменом Межигірського монастиря, що перебував, як уже зазначалося, під патронатом козаків. Ісайя зумів зорганізувати ряд монастирів на задніпровських землях, які були пов’язані із Межигірським монастирем. Не дивно, що саме він при підтримці запорізьких козаків був у 1631 р. обраний митрополитом Київським.
Однак при підтримці урядових кіл це місце в 1632 р. обійняв Петро Могила. Не будучи згодним із таким станом речей, «козацький митрополит» починає шукати підтримку в московського царя й патріарха. У 1632 р. він пише їм листа, де висловлює намір «приклонити свою голову» у «благочестивій східній державі», коли не стане сил далі протистояти «гонінням супостатів».
Після козацького повстання 1637 р. І.Копинський розгорнув широку агітацію, закликаючи православних покидати українські землі й емігрувати. При цьому нерідко вдавався до відвертої дезінформації, пишучи, наприклад, що на сеймі вирішено скасувати православну віру, православні церкви знищити, книги руські вивезти, і, мовляв, цей план доручено здійснити Петру Могилі, який від папи дістав титул патріарха й який тепер перенесе свою резиденцію до Вільна тощо. Під впливом такої агітації чимало православних на чолі з І.Копинським вирішили емігрувати до Московії. Однак дорогою «козацького митрополита» затримали посланці П.Могили, які доставили його до Києва, де той і помер.
І хоча еміграційна місія І.Копинського закінчилася безрезультатно, однак вона не могла не викликати певного резонансу на Подніпров’ї, зокрема, в козацькому середовищі. Не без впливу цього «козацького митрополита» українці Подніпров’я почали дивитися на московського царя як на свого захисника, під руку якого варто було б перейти.
Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні в першій половині ХVII ст. існувала відносно потужна течія православних традиціоналістів, зорієнтована на союз із Москвою. Інспірувала зародження й розвитку цієї течії Берестейська церковна унія 1596 р. Біля її витоків стояв видатний український полеміст І.Вишенський, для якого важливою була орієнтація не на національну спільноту, а на спільноту загальноправославну. Не маючи змоги стати домінуючою силою на українських та білоруських землях, православні традиціоналісти почали шукати підтримку ззовні, зокрема в Московії. Саме учень І.Вишенського І.Борискович вперше офіційно запропонував царю Михайлу Федоровичу приєднати українські й білоруські православні землі до Московської держави. Подібні погляди поділяли також І.Копинський, А.Филипович та інші православні діячі, які ідейно й готували Переяслав-1654.
