710 років тому, 18 травня 1291 року, упав останній бастіон християнства на Святій Землі — квітуче і багате сирійське місто Акра (Аккон). Симптоматично те, що Папа Римський Іван Павло II саме на початку травня 2001 року вшанував своєю присутністю землі Сирії, де на знак примирення між християнами і мусульманами провів у мечеті богослужіння згоди і прощення. Навряд чи цей вояж римського первосвященика (людини винятково освіченої, яка добре знає історію) не був пов’язаний iз такою епохальною датою, як кінець ери Хрестових походів.
На хвилі Хрестових походів з’являється ціла група держав, що оперізують східний берег Середземного моря від Єгипту до Малої Вірменії (південь сучасної Туреччини). Крім Єрусалимського королівства, найбільшими володіннями хрестоносців були графства Едеське і Тріполітанське, князівство Антіохійське. Боротьба між християнами і мусульманами проходила з перемінним успіхом. Тільки Єрусалим чотири рази переходив з рук у руки. У 1244 році місто Месії остаточно опинилося в руках воїнів Ісламу; під ударами арабів Єгипту, турок-сельджуків і хорезмійців знаходилася Антіохія, а великі міста-фортеці в Середземному морі (Акра, Тріполі, Бейрут, Сідон, Тiр, Яффа, Цезарея, Аскалон) були приречені, оскільки була відсутня дієва допомога європейських держав.
Боротьба за верховенство між найбільшими феодалами Європи (серед них відзначимо найяскравіші легендарні особистості — імператора Фрідріха II Барбароссу та англійського короля Рiчарда Левине Серце), що відправлялися в XI— XIII століттях до берегів Палестини і Сирії, щоб відвоювати у мусульман «Гроб Господень», значною мірою відображала протиріччя різних за ментальністю народів й етносів — французів, німців, провансальців, італійців, норманів, англійців... Поразка самої ідеї Хрестових походів була таким чином запрограмована.
До середини XIII століття головним оплотом християнства на Близькому Сході стала Акра. Це було одне з найпрекрасніших і найквітучiших міст у світі. Розвивалося воно завдяки жвавій торгівлі і з Заходом, і зі Сходом. «Нахабна пристрасть до насолод перемішувалася тут із благочестивою ментальністю, високий героїзм із боягузливим торгашеством, і ця суміш добра і зла, шляхетності і низькості зробила те, що останній акт великої трагедії священної війни ще раз цілком виразив усі чесноти, як і всі помилки і недоліки, що коли-небудь виявлялися у хрестоносців» (Бернгард Куглер. «Історія Хрестових походів»).
Незважаючи на небезпеку, що насувається (у 1271 році єгиптяни захопили Антіохію), останні нащадки хрестоносців дозволяли собі бути легковажними — вони загрузли у потворних вадах, що підігрівалися мусульманами, і проводили дні в чаду насолод. А зупинити єгиптян-мамлюків було вже неможливо. У 1287 році султан Кілавун захопив Ліодікію, у 1289 році — Тріполі. Його син і спадкоємець Альмелік Ель-Ашраф на чолі величезної армії (до 150 тисяч піхотинців і 60 тисяч вершників) у березні 1291 року вирішив атакувати Акру. Захищали місто-фортецю лицарі-хрестоносці — тамплієри, госпітальєри; а також провансальці, венеціанці, генуезці. Тільки гарнізон Акри нараховував майже 20 тисяч чоловік, стільки ж озброєних воїнів могли виставити і городяни. Але все ж таки військо султана мало величезну перевагу, і головне, у його арсеналі було 92 машини для облоги. Квітень 1291 року пройшов у дрібних сутичках біля стін міста; переговори, що вели тамплієри, закінчилися крахом через небажання городян йти на компроміс iз мусульманами.
4 травня для захисників Акри блиснув був промінь надії — у фортецю прибув король Кіпру і Єрусалима Генріх з невеликим загоном. Другий титул Генріха був номінальним, тому що «Гроб Господень» вже майже 50 років знаходився в руках мусульман. Але вже 5 травня єгиптяни почали штурм укріплень Акри. Великі втрати тих, хто обложив Акру, не порадували християн. Їхні сили вичерпувалися. Багато заможних громадян Акри відіслали на Кіпр дружин, дітей і свої скарби; італійці, що мали свій флот, також залишили Акру. У ніч на 16 травня до втікачів приєднався і сам Генріх iз ще трьома тисячами городян. Чисельність гарнізону фортеці, що прийняв останній бій, становила лише 13—14 тисяч воїнів.
Вранці того ж 16 травня араби знову штурмували стіни Акри, але захисники її, у першу чергу відважні госпітальєри і тамплієри, зуміли скинути ворогів iз валів фортеці . 17 травня проводирі хрестоносців на нараді вирішили боротися до кінця (кораблів було замало і врятуватися мала змогу тільки незначна частина християн). Проповідь, молитва і причащання зміцнили обложених у своєму рішенні.
Нарешті, 18 травня почався останній штурм. Героїзм захисників лише на кілька годин відтягнув страшну різанину. Осадники увірвалися до Акри біля північної «Проклятої вежі». Чоловіків, і не тільки зі зброєю в руках, мусульмани вбивали, жінок і дітей забирали в рабство. Домініканські ченці прийняли свою смерть зі співом гімну «Veni, Creator Spiritus». Кілька сотень християн хотіли врятуватися, сівши у гавані на кораблі. Але море (здійнялася сильна буря) поглинуло майже усіх утікачів; лише деякі християни досягли берегів Кіпру. Ще роки потому знатні дами на Кіпрi носили чорні плащі на знак жалоби «по смерті за морем».
Майже дві тисячі жителів Акри знайшли недовгий притулок у замку тамплієрів на півострові, що глибоко вклинювався в Середземне море. Кілька днів тамплієри мужньо захищали свою цитадель; майже 100 знесилених жителів і воїнів забрав корабель, що зненацька прибув з Кіпру. Цього разу християнам пощастило і через тиждень вони досягли рятівного острова.
Процвітаючий поліс було розграбовано і спалено. У християн ще були в руках великі міста-фортеці, але їхня воля до опору скiнчилася. Протягом кількох тижнів вони самі залишили Тортосу, Бейрут, Сідон, Тiр і тільки в 1303 р. могутній «Замок пілігримів» — форпост тамплієрів у Східному Середземномор’ї — був очищений хрестоносцями. Кіпр, Мала Вірменія, Візантія, Крит, Родос і Мальта дали притулок втікачам.
Християнський світ горював за долею Акри. Папа Нiколай IV закликав збирати сили для нових Хрестових походів. Але його проповіді не дали очікуваного результату. Європа обмежувалася тим, що «задовольняла своє полум’яне прагнення поклонитися Святому Гробу невоєнними паломництвами, як у століття до Хрестових походів» (Б.Куглер).
Однією з головних причин Хрестових походів була розрядка внутрішньої соціальної напруги, що існувала в європейському феодальному суспільстві. Звичайно ж, боротьба за Святу землю (формальна причина — забезпечення безпеки мирних прочан) була й в інтересах італійських купців, які мали намір створювати в Східному Середземномор’ї нові торгові бази.
Хрестові походи завжди будуть хвилювати уяву людей, тим більше, що залишається якась «таємниця» цього явища світової історії XI—XIII століть. У європейській історії ми знайдемо не так багато подій і явищ, що дали назву цілій епосі. Трагічним апофеозом Хрестових походів стала героїчна оборона Акри. Але хрестоносний рух породив безліч установ, організував багато сил, що не могли зникнути iз втратою Єрусалима.
