Руський. Що це за слово таке незвичне? Є «русский», а ось «руський» радше вказує на граматичну помилку. Та не квапмося з висновками. Автор спробує навести вагомі доводи на користь того, що «руський» набагато точніше відображає історичну реальність, аніж визначення «русский».
Визначення «русский» означає етнічний росіянин, а «руський» — житель давньої Русі. Доки Україна й Білорусь підкорялися Москві, то ще якось проходили такі заяви, що у Київській Русі переважало російське населення. Або що «російсько-литовське князівство складало переважно російське населення у прямому значенні цього слова», а Новогрудок (Новогрудок — нині райцентр Гродненської обл. У ранніх записах означається як Нове місто Литовське. Часто згадується як перша резиденція литовських князів, у якій 1253 року коронувався великий князь Міндовг) — російське місто. Не треба пояснювати, що означає «російське населення у прямому значенні цього слова». Основною мовою в князівстві був західно-російський діалект російської мови. Однак у виносці все ж інколи вказується, що її ще називають старобілоруською. Тобто всюди 1000 років тому жили тільки «русские люди». Тому й виходить, що історія Київської Русі — це історія першої російської держави. А Литовське князівство було підкорене литовцями, проте росіяни завжди боролися з завойовниками, і їм на допомогу прийшла Москва.
Та чи справді це так? Ким були ті прабатьки, яких люб’язно називають «русскими людьми»? Для ясності справи дещо змінимо питання, переінакшимо його. Суть у тім, як самі себе ті давні слов’яни розуміли, тобто з ким себе ототожнювали? Можна з певністю сказати, що не з етнічними росіянами. Як можна ідентифікувати себе з російською етнічною групою, з тим етнічним ансамблем, який ще не склався і не сформувався? Тому слов’янське населення Київської Русі правильніше все ж називати «руськими» людьми.
Всі знають, що в ті далекі часи люди були об’єднані у племена, або щонайбільше союз племен, та аж ніяк не в етноси. Етнос — вища і пізніша сходинка соціального розвитку й об’єднання, ніж плем’я. І етнічна самосвідомість, як і етнічний ансамбль відмінних рис росіян, українців і білорусів склався набагато пізніше XIII століття, рубежу існування Київської Русі. Якщо родову спільноту або плем’я порівняти з сім’єю, то, як зазначив британський соціолог Ентоні Сміт, етнос — це вже «сім’я сімей».
З вищесказаного випливає, що «русских» як етнічної групи ще не існувало. Але з російськими підручниками історії можна зрозуміти, що вони вже складали кістяк населення давньої Русі та Литовського князівства. Виходить історико-соціальний парадокс. Київська Русь була російською, Литовське князівство — російське, проте російська етнічна самосвідомість ще не сформувалася.
Етнічна самосвідомість формується «всередині» певних меж. Усередині меж — «свої», а поза цими межами — інші, чужі народи. Важливі психосоціальні мережі єдності, які поступово складаються на основі спільної мови, спільної культури та спільних звичаїв, тобто в процесі довгого спільного життя на певній родовій території. Все це формує єдину етнокультурну самосвідомість, яка і приводить до етнічної дихотомії, тобто відбувається розділення на привілейований «свій» народ і на недружнє коло «чужих» народів. Так ось, росіяни, українці й білоруси — близькі народи, однак абсолютно різні «зсередини». Кожен народ має свою етнокультурну спадщину.
Як наслідок — у кожного народу свої політичні, економічні, культурні, мовні й тому подібні інтереси. Можна сказати навіть, що кожна нація має свою політичну, економічну й етнічну реальність. І її слід відстоювати в цьому складному світі. Кремль ніколи не відстоюватиме національних інтересів білорусів або українців. З тієї простої причини, що їх відстоювати може лише сам білоруський або український народ.
Тому правильніше зазначати, що кістяк населення Київської Русі складали давні слов’яни, або «руські» люди. І що князівство було Литовським, Руським і Жемайтським.
Уперше автор зустрівся з визначенням «руський» у книжці американського соціального психоаналітика Даніеля Ранкур-Лафер’єра «Росія та росіяни». Він робить посилання на відомого російського вченого Дмитра Лихачова. Дмитро Сергійович ввів визначення «руський», аби підкреслити характер давнього слов’янина, який ще не міг бути росіянином, українцем або білорусом. Ось погляньте, що пише Д. Лихачов із цього приводу:
«... (Російська література) почалася в X столітті. Так, у X, хоча зазвичай починають російську літературу, точніше, «руську», бо вона була початком і літератури української та білорускої, з XI століття».
Зверніть увагу на значення слів Д. Лихачова. Він підкреслює, що в X столітті була руська література, тобто давньослов’янська, яка слугувала джерелом для української, білоруської та власне російської літератури. І хто стояв біля джерел руської літератури й мистецтва? Все ж руські люди, а не росіяни. У той час етнічність просто ще не стала частиною соціального досвіду людини, не стала соціальною реальністю. Тому для резюме ще раз можна повторити, що Київську Русь населяли не росіяни, а давні слов’яни, «руські» люди.
У Великому князівстві Литовському жило не російсько-литовське населення, а русько-литовське. Власне, етнічних росіян ніколи у князівстві не було. Кривичі, дреговичі, радимичі й литовські племена віддавна жили єдиним політичним життям у «своєму» Литовському князівстві — у межах якого і сформувалася етнічна самосвідомість білорусів. Поступово відбулася слов’янізація давньої Литви. І зараз це північний захід сучасної Білорусі та Віленський край сучасної Литовської Республіки. Однак етнографічну основу сьогоднішньої Литовської Республіки складає все ж Жемайтія. Для доказу достатньо вказати на книгу Є. Ширяєва «Русь Біла, Русь Чорна і Литва в картах». Аналіз середньовічних географічних карт, які збереглися, наприклад, у Польщі, Німеччині й Англії, дають доволі повну картину розвитку Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського. І російські терени — або, як уже домовилися, «руські» — включали територію східної Білорусі та частину українських земель. А ось Жемайтія — це західна частина сучасної Литви.
Тому якщо вживати визначення «руський» або навіть «руський народ», то набагато точніше він проектується на сучасну Україну, ніж до власне росіян, яких довгий час називали «москвитяни», «московці», або мешканці московських земель. Найрозвиненішим центром Русі був Київ, землі в середній течії Дніпра. А Росія будувалася навколо Москви. Саме Москва об’єднала землі, на яких і формувалися характерні етнічні риси росіян.
Натомість сучасна Білорусь складається з трьох історичних областей — Білої, Чорної Русі й тієї «старажытнай», давньої Литви. У середні віки білорусів називали і «литвини», і навіть «литовці». Але вкладали в ці поняття слов’янський зміст, а не балтський. Наприклад, у О. Пушкіна в поемі «Борис Годунов» корчма на литовському кордоні знаходиться десь на кордоні білоруських земель і Московської держави. Далі у сцені «Дім Вишневецьких» Лжедмітрій, зібравши війська перед походом на Москву, говорить перед ними такі слова: «Литва и Русь, вы братские знамёна/ Поднявшись на общего врага,/ На моего коварного злодея,/ Сыны славян, я скоро поведу/ В желанный бой дружины ваши грозны».
Курсивом позначено слова, що підкреслюють етнічний слов’янський склад Литви — «братські знамена» й «сини слов’ян». О. Пушкін сприймав Литву передусім як слов’янську країну. Та при цьому поет не забуває підкреслити, що Литва є ворогом Кремлю і «красной Москве»: «Я Литву/ Позвал на Русь, я в красную Москву/ Кажу врагам заветную дорогу!/ Но пусть мой грех падёт не на меня —/ А на тебя, Борис-цареубийца! —/ Вперед!». Олександр Пушкін жив два століття тому і для нього було природним називати білоруські землі Литвою.
Основна межа між Литовським князівством і Московією проходила на рівні державного устрою. В Литві прижилася конституційна монархія, а на московських землях процвітала абсолютна влада царя. Для ясності картини можна сказати, що на українських просторах вже давно була прийнята вільна система виборів як Верховного Гетьмана, так і інших посад.
Для підтвердження цих слів пошлюся на книгу церковного й культурного діяча XVIII століття Григорія Кониського «Історія Русів». Він «руским» або «руським» народом називає жителів України. Вони «есть народ вольный и готовый всегда умереть за свою вольность, (...) и характер сей в нем врожденный и неудобен к насилованию». Доволі цікаво сказав про «народ Московський» генеральний осавул Федір Богун у своїй промові, виголошеній у містечку Чигирин 1650 року: «В народе Московском владычествует самое исключительное рабство и невольничество и что у них кроме Божьего, да Царского, ничего собственного нет. (...) И соединяться с таким неключевым народом есть то же, что броситься из огня да в полымя».
Та повернімося до Литви. Поет Адам Міцкевич, сучасник О. Пушкіна, у поемі «Пан Тадеуш» написав такі рядки: «Отчизна милая, Литва! Ты как здоровье,/ Тот дорожит тобой, как собственною кровью,/ Кто потерял тебя. Истерзанный чужбиной,/ Пою и плачу я лишь о тебе единой». Уродженець хутора Заосся поблизу Новогрудка, він своєю батьківщиною називав Литву. З цих рядків уже зрозуміло, ким він себе вважав, тобто до якого етносу відносив себе, або, інакше кажучи, як самоідентифікував себе. Зрозуміло, що він ототожнював себе з легендарною Литвою, яка давно вже стала частиною сучасної Білорусі.
Тоді ще й не була прийнята назва «білоруси». Етнонім «білорус» почав домінувати, коли Литва потрапила до складу Російської імперії наприкінці XVIII століття. Ще польський історик XIX ст. А. Брюкнер указував на те, що «завжди ми кажемо «литовський», «литовець», але це лише замість «білоруський», «білорус», тому що 1510 року навіть не снилося про власну етнографічну Литву; ще Рей 1562 року називав білоруса литовцем, а у Москві й у XVII століття «литовський» означав те саме, що й «білоруський».
Найзначніші історичні, політичні й культурні події у князівстві відбувалися на території, населеній сучасними білорусами. Віленський край зі столицею Вільно не є винятком. Згідно з переписом населення, проведеним 1897 року, білоруси становили абсолютну більшість у краї. Недарма сьогодні Віленський край вимагає певної автономії в межах Литовської республіки, оскільки збереглася яскрава етнічна своєрідність району. І до 1697 р. основною мовою в князівстві була старобілоруська, а не західно-російський діалект російської мови. Відмітні ознаки «беларускай мовы» мають балтське походження.
Останнім штрихом для повноти історичної картини може слугувати цитата з електронної енциклопедії «Вікіпедія», стаття «Литва»:
«Стародавня Литва була багатонаціональною державою з істотним переважанням слов’янського населення (білоруського) та слов’янської культури, тоді як сучасна Литва є результатом складних політичних процесів XX століття і представляє державу з відтвореною балтською культурою. Стародавнє плем’я Литва багато в чому схоже на плем’я Русь. Обидва дали назви державам і обидва практично нічого не залишили в культурному плані. (...)»
Цілком правильно зазначено, що історичні Литва й Русь зникли. І хоча зараз під Литвою мають на увазі нинішню Литовську Республіку, а під Руссю Росію, проте в історичному плані це не одне й те саме. Сучасна Литва — це не Велике князівство Литовське. А за старовини існувала Русь, та аж ніяк не Росія.
Білоруський історик Анатолій Тарас говорить, що росіяни, українці й білоруси навіть не брати. Можливо. Але слід пам’ятати, що національна ідентичність вкорінена передусім у головах людей, є частиною їхньої самосвідомості. І якщо придивитися до росіянина, українця або білоруса, то ми виявимо не росіянина, не українця й не білоруса, а певну психосоціальну конструкцію людини. Кожна людина, незалежно від національності, є надзвичайно складною психосоціальною комбінацію. Тому точнісінько так само виявимо не француза, не поляка і не татарина, а ту саму конструкцію, яка вибудовується за універсальними законами психології та соціальної логіки. А ось національність людини, її ставлення до нації будуть лише окремими елементами цієї комбінації. Етнічність прихована в соціальній природі людини. Існують лише погано ізольовані, генетично дуже різноманітні популяції людей віком 30—40 поколінь, які в нашому випадку називають себе росіянами, українцями або білорусами. Тому генетичні дослідження лише додають соціології та психології народів певних штрихів, але не замінюють їх. І нехай кожен білорус, українець або росіянин цю спорідненість визначає по-своєму, виходячи зі своїх особистих інтересів. А генетичні родичі ми чи ні — не так уже й важливо. Важливо те, що ми живемо поряд, що ми сусіди і впливаємо одне на одного — бажаємо ми того чи ні. І кожний народ унікальний — незалежно від того, «великий» він чи «маленький», «великий» він чи «непомітний». Тому, якщо росіяни дивитимуться на інших слов’янських сусідів як на свої колишні колонії, тоді ми справді не є братами.
Що можна сказати наостанок. Ось три близькі народи. Але колективні соціальні установки, що склалися історично, у трьох східнослов’янських народів істотно відрізняються. Москву, як і п’ять сторіч тому, тягне командувати й домінувати над сусідами. У білорусів — лише скромний внутрішній протест: скільки нас війна нищила. А українці першими перейшли до вільних виборів, прагнуть до Європи, що недивно.
