Закінчення. Початок у № 119
Не подбавши належною мірою про поліпшення політичного клімату в козацькій Україні, Москва неприпустимо довго затягувала в часі і початок воєнної виправи на захід, зірвавши тим самим реалізацію стратегічного плану, ухваленого на воєнній раді під Васильковом. Так, у похід В. Б. Шереметєв виступив лише на початку вересня 1660 р. Тим часом, як ще в червні частина кримських орд вирушила до Бєлгорода на об’єднання з татарами буджацькими, аби спільно йти «на черкаські городи». Зверхник перекопської орди Карач-бей вирушив у похід на Запорожжя, а кримський хан на чолі решти орд, черкесів та присланих турецьким султаном яничар збирався на війну з донськими козаками. Вже 31 серпня 1660 р. під Чорним Островом татарські орди на чолі з нураддин-султаном (заступник кримського хана) об’єдналися з коронними військами гетьмана Станіслава Потоцького і після цього разом вирушили в напрямку Старокостянтинова. Таким чином, васильківський план В. Б. Шереметєва було зірвано вже на самому початку кампанії, а тому й здійснений розподіл козацького війська на дві великі частини втрачав будь-який сенс.
Але прорахунки командування цим не обмежувалися. Вкрай незадовільно діяла розвідка київського воєводи царя. До останньої миті В. Б. Шереметєву не було відомо про кількість польського та татарського війська. Після ж вступу російсько- українських військ на землі Східної Волині, 14 вересня 1660 р. польському командуванню вдалося своїми військами спільно з татарськими ордами надійно перекрити подальший шлях просування на захід, змусивши противника зупинитися на підступах до Любара. У розпорядженні київського воєводи, за одними підрахунками, перебувало близько 15 — 19 тис. російських ратників і 20 тис. українських козаків, за іншими — більше 30 тис. росіян і 20 тис. козаків-задніпровців. Супротивна сторона нараховувала близько 50 тис. польських вояків (разом зі збройними слугами) та близько 40 тис. татар, за іншими версіями — 25 тис. польських жовнірів і шляхти, разом з челяддю, та 40 тис. ординців.
У ході локальних боїв 15 — 16 вересня деяка перевага була на боці коронних військ і татарських орд. Згідно з відомостями польської сторони, достовірність яких, на жаль, немає можливості перевірити за іншими джерелами, коронні війська втратили близько 60 чоловік убитими і 100 чоловік пораненими, в той час, як втрати супротивника сягали майже півтори тисячі чоловік. Під впливом негативного враження від отриманих цих втрат (доволі значних, як для такого млявого початку кампанії), в таборі В. Б. Шереметєва і Т. Цицюри намітилися негативні політичні тенденції. До поляків доходили чутки про непорозуміння у стані супротивника; про те, що київський воєвода, ніби-то, не вповні довіряючи козакам, навіть наказав російським воякам про всяк випадок підготувати шанці і з того боку, який прилягав до козацьких полків. Реагуючи на цю, доволі обнадійливу з погляду польських інтересів, інформацію, до козаків із закликом переходити на сторону польського короля і прийняти його турботу і покровительство звернувся український магнат, генерал артилерії, брат покійного першого і останнього канцлера Князівства Руського Стефан Немирич.
У наступні дні напруження в російсько-українському таборі не спадало, і 25 вересня лівобережні козаки вже відкрито погрожували В. Б. Шереметєву відступом. Очевидно, саме це і спонукало Шереметєва віддати наказ про відхід військ з-під Любара на північний схід. Але російським і українським військам вдалося подолати лише трохи більше двадцяти кілометрів, як поблизу Чуднова вони знову були заблоковані поляками і Ордою. Обране російським командуванням місце для розташування табору в умовах організації оборони виглядало досить непогано, оскільки було захищене пагорбами і болотами, дозволяло успішно відбивати приступи ворога, сподіваючись на допомогу 20-тисячного війська Ю. Хмельницького та ратників російських воєвод Г. Козловського, Ю. Баратинського та Г. Ромодановського.
Тим часом Ю. Хмельницький, довідавшись про перебіг кампанії, наприкінці вересня звернувся із закликом про допомогу до бєлгородського воєводи Г. Ромодановського, продовжуючи повільно просуватися в напрямі Чуднова. Князь Г. Ромодановський не наважився без відповідного указу з Москви виступати в похід. Так само не прагнуло форсувати розвиток подій і гетьманське оточення. Але вже одна звістка про те, що Ю. Хмельницький на чолі правобережних козацьких полків наблизився до Бердичева, спричинила в обозі коронного війська такий переполох, що, за словами очевидця тих подій, «...кожний почав свої найліпші речі пакувати...», і якби протягом кількох наступних днів український гетьман продовжив похід, польські жовніри неминуче розпочали б втечу до Львова.
Проте Ю. Хмельницький до Чуднова не став наближатися, ставши табором за 20 км на схід від нього, поблизу с. Слободище. Не надто активні дії українського гетьмана дозволили польському командуванню розробити, хоч і не надто хитрий, але, мабуть, єдино можливий за тих умов план: нейтралізації супротивника окремими частинами, без допущення його об’єднання. В той час, як С. Потоцький з головними силами пильнував за табором Шереметєва і Цицюри, а київський воєвода І. Виговський на чолі двохтисячної дивізії провадив спостереження за маневруванням Ю. Хмельницького, польний гетьман Є. Любомирський перед світанком 7 жовтня на чолі дев’яти тисяч вибраної кінноти, 1200 піхотинців, 500 драгунів і 20 ти тисяч татар під командою нурадин-султана здійснив блискавичний перехід під Слободище, де з маршу атакував козацький табір.
Вельми динамічна і кровопролитна битва, що розгорілася 7 жовтня під Слободищем, хоч і не принесла перемоги полякам, однак втрати української сторони (близько 4 тисяч козаків), вочевидь, остаточно знеохотили правобережну старшину та козаків до продовження походу. Адже, крім значних людських втрат, марш Є. Любомирського засвідчив вельми скрутне становище військ Шереметєва, які не зуміли завадити польським гетьманам зняти з поля бою значні військові сили і спрямувати їх під Слободище. Крім того, Ю. Хмельницькому не вдалося встановити зв’язку з обложеними під Чудновом, і він не володів достовірною інформацією про реальний стан справ у російсько-українському таборі. Тим часом польська сторона розпочала акцентовану пропагандистську кампанію, закликаючи правобережних козаків повернутися в підданство свого «природного пана». Значну активність у цій справі виявляв екс-гетьман І. Виговський.
За таких, досить непевних, умов малодосвідчений український гетьман розгубився і самоусунувся від виконання своїх обов’язків, навіть дав обітницю після благополучного завершення кампанії прийняти постриг. Гетьман був готовий покласти булаву, щоправда за умови, що новим гетьманом не буде обрано київського воєводу І. Виговського.
Тим часом вчинена 14 жовтня спроба київського воєводи спільно з військами наказного гетьмана Т. Цицюри прорвати кільце облоги, принісши численні людські жертви, завершилася провалом. І вже наступного дня, під враженням інформації з цього приводу, Юрій Хмельницький повідомив польське командування про готовність Війська Запорозького розпочати мирні переговори.
Призначені на комісію з козаками польські представники змушені були постійно пам’ятати про небезпеку об’єднання Ю. Хмельницького з В. Б. Шереметєвим, а тому послів від Війська Запорозького зустріли і розмовляли з ними як з «...людьми близькими, а в недалекому минулому — товаришами по борні, народженими в межах одного й того ж королівства...», засвідчували «милість королівську» та щире бажання Яна Казимира досягти з козаками тривкого і справедливого миру. Крім того, польські комісари запевнили козацьку старшину Правобережжя в тому, що не може бути й мови про порушення їхніх давніх прав і вольностей, наданих Війську Запорозькому польськими королями та Річчю Посполитою.
Делегація від Війська Запорозького (а до неї входили такі відомі старшини, як генеральний обозний Тиміш Носач, полковники Іван Богун, Михайло Ханенко, Петро Дорошенко, Іван Кравченко, Остап Гоголь, Михайло Зеленський) сприйняла сказане комісарами, як свідчили польські джерела, «...дуже спокійно і з повагою...» Однак, коли справа дійшла до узгоджень позицій сторін стосовно змісту угоди про примирення, церемоніальні чемності поступилися місцем гострим і напруженим дебатам сторін. Зокрема, козацькі посли наполягали на тому, щоб при підтвердженні старих привілеїв Війська Запорозького була збережена чинність Гадяцької угоди, яка «давала їм більше свобод, ніж дозволяли старі права», наполягали, «аби і вона також у цілості і в кожній деталі залишалася непорушно, оскільки була затверджена присягою короля і Речі Посполитої».
До такої наполегливості у відстоюванні власної позиції польські комісари відверто не були готовими, а тому звернулися за інструкціями до свого командування. Коронні гетьмани також не наважилися на свій розсуд вирішувати питання такої надзвичайної політичної ваги і для його обговорення негайно скликали воєнну раду. До участі в раді було запрошено сенаторів та урядників королівства, котрі на той час перебували у війську, а також військові чини. Згідно з інформацією польського джерела, домінуючим мотивом ораторів, які брали слово на цьому зібрані, були «...обурення і гнів із-за того, що козаки, хоч і переможені в битві, а з таким зухвальством і легковажністю стоять у своїй впертості і сміють наполягати на розгляді умов, які, з огляду на результати війни, повинні з покорою прийняти». Переважна більшість запрошеної на раду шляхти була переконана, що міцний спокій в Україні можна і потрібно побудувати не на поступках козакам, «...а на крові і знищенні бунтівників...»
Більшою розважливістю відзначалася позиція коронних гетьманів, котрі доводили присутнім незаперечну стратегічну необхідність якнайшвидшого примирення з Ю. Хмельницьким, аби завдяки цьому остаточно здолати опір військ В. Б. Шереметєва та задніпровців, а також його політичну доцільність, адже «...ліпше і похвальніше є заспокоєння громадянських війн, аніж їх тамування розливанням крові, частими і свіжими прикладами чого є козацькі бунти...» Врешті, в умовах наявності принципових розбіжностей позицій учасників ради, її ухвали носили компромісний характер. Так, було вирішено продовжити мирні переговори з Військом Запорозьким, але при цьому нізащо не погоджуватися на реституцію постанов Гадяцької комісії 1658 р. На переговорах польські комісари мали твердо стояти на тому, що на момент ухвалень положень Гадяцької угоди зовсім іншими були умови, ніж тепер — «...іншим був стан речей і їх сил, коли ту угоду укладали...» Крім того, рекомендувалося наголосити і на тій обставині, що угоду 1658 р., яку визнали король і стани Речі Посполитої, було поламано «...не через їх послух і святий спокій, а кривдою Речі Посполитій, а те, що меч розірвав, те мирними перемовинами не залагодиш...»
Під тиском комісарів, зокрема нагадуванням про те, що саме козаки зірвали виконання Гадяцької угоди, українська делегація погодилася на те, щоб Військо Запорозьке «...зоставалося при давніх свободах, і від Гадяцького пакту відступили...» Зразу ж після цього до польського табору для скріплення угоди прибув український гетьман у супроводі почту полковників і старшин. За присутності обох коронних гетьманів Ю. Хмельницький скріпив присягою Гадяцькі пакти, з яких було вилучено статтю про утворення Князівства Руського, оскільки, як стверджувалося в документі, «...те Війську Запорозькому непотрібне та для тривалості встановленого миру мало корисне...», а також — власне саму Чудновську угоду 1660 р. У відповідності з умовами цієї угоди, козацький зверхник брав на себе зобов’язання негайно відступити від царя, припинити будь-які контакти з В. Б. Шереметєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори та не товаришувати. Підлягали анулюванню й будь-які інші домовленості Війська Запорозького стосовно протекції кого-небудь з іноземних володарів, з якими надалі козаки не мали права встановлювати стосунки в майбутньому.
Для того, щоб якнайшвидше відібрати міста і фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ повинен був негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши при С. Потоцькому декілька полків, щоб ті разом з польською армією і кримськими ордами взяли участь у довершенні розгрому В. Б. Шереметєва. У тому ж випадку, коли б справа капітуляції московських військ затягувалася б на тривалий час, Ю. Хмельницький мав би мобілізувати на допомогу Речі Посполитій все Військо Запорозьке.
Щодо подальшої долі наказного гетьмана Т. Цицюри угода передбачала вибачення всіх його провин (зважаючи «...на прохання та наполягання гетьмана запорозького...»), але лише за тієї умови, що він разом з козаками негайно залишить табір В. Б. Шереметєва і поверне проти нього зброю. В такому випадку наказному гетьману та всім його козакам гарантувалися збереження всіх вільностей, якими користуватиметься і решта Війська Запорозького.
Козаки Ніжинського та Чернігівського полків, які на час укладення угоди спільно з московськими ратниками проводили бойові операції на білоруських землях, за універсалом гетьмана, повинні також відступити від Москви, визнати зверхність польського короля та поступити під команду віленського воєводи, великого гетьмана литовського Павла Сапєги. Якби сіверські козаки відмовилися виконувати волю українського гетьмана, останній повинен був би виступити проти них спільно з поляками та литовцями як супроти ворогів.
Реалізовуючи угоду, Ю. Хмельницький таємно вислав до Т. Цицюри універсал з повідомленням про укладення ним мирної угоди з польською стороною. Гетьман ставив до відома старшину та козаків, що угодою передбачено збереження всіх прав і вільностей, якими володіло Військо Запорозьке, причому, в рівній мірі — як для правобережних, так і лівобережних козаків. А тому гетьман радив старшині і всім задніпровським козакам ліпше перейти на бік польського короля, котрий висловив готовність пустити в небуття всі попередні кривди та ласкаво прийняти їх під своє покровительство, ніж задаремне загинути в обложеному таборі.
Крім універсалу до Т. Цицюри та задніпровських козаків, Ю. Хмельницький відправив також лист, адресований київському воєводі В. Б. Шереметєву. В ньому гетьман повідомляв про перехід усього Війська Запорозького під зверхність «свого природного пана» — короля польського, а тому радив ближньому боярину «...не противитись волі Божій...» і шукати милосердя на переговорах з польськими гетьманами.
Як і варто було очікувати, ближній боярин царя не прислухався до порад молодого українського гетьмана і не став шукати милосердя за столом переговорів з поляками. Натомість, згідно зі свідченнями відомого літописця Йоахима Єрлича, наказав стратити всіх чуднівських міщан, які на той час перебували в таборі російських військ, не роблячи винятку ні для жінок, ні для дітей.
Значно більших успіхів досяг Юрій Хмельницький на таємних переговорах з наказним гетьманом лівобережних полків. У той час, як після полудня 21 жовтня польська піхота розпочала наступ на табір В. Б. Шереметєва, Тимофій Цицюра на чолі 8-ми тисяч козаків вирушив у напрямі намету Ю. Хмельницького.
На полі бою війська наказного лівобережного гетьмана були атаковані кримською ордою. І на той час, коли врешті-решт на виручку задніпровським козакам підоспіла польська кіннота, декілька сотень задніпровців загинуло, а ще близько тисячі — потрапило до татарського полону. Ще одна їх частина, ставши свідками трагічних наслідків татарської атаки, спішно повернулася до табору, де увесь цей час залишалися козаки під командою київського полковника Василя Дворецького, котрому Т. Цицюра, знаючи його близькі стосунки з царською адміністрацією, так і не наважився відкрити свої наміри. Таким чином, до польського обозу наказний гетьман прибув лише на чолі 4 тисяч козаків і старшин. Причому історичні джерела вказують, що на цьому митарства задніпровців не закінчилися. Коли передовий загін Т. Цицюри (всього близько 2 тис. чоловік) врешті-решт пробився до обозу польського війська, шляхта з українських земель накинулася на козаків, розшукуючи серед задніпровських «дейнек» своїх підданих.
Прикрі інциденти, що раз-по-раз виникали поміж козаками Хмельницького та поляками і татарами (під час одного з них до татарського полону мало не втрапив сам гетьман), змусили українське керівництво знехтувати домовленостями щодо залишення під Чудновом двох козацьких полків на допомогу польському командуванню й організовано вивести всі козацькі війська на Подніпров’я.
Після відходу полків Ю. Хмельницького з-під Чуднова, 27 жовтня 1660 р. розпочалися польсько-кримсько-російські переговори про умови капітуляції армії В. Б. Шереметєва. Йдучи на переговори, поляки в переданому на розгляд російської сторони переліку кондицій першим же пунктом висунули вимогу: «...козаків, котрі знаходяться при Шеремету, як зрадників Його Королівської Милості і Речі Посполитої, видати на волю гетьмана і султана...» Вельми прикметним є й те, що задніпровські козаки розглядалися не лише одними поляками в якості зручної розмінної монети на переговорах з Кримом і Москвою. Російське командування також уповноважило своїх представників на комісії погодитися на видачу татарам у ясир лівобережних козаків, котрі разом з Т. Цицюрою вийшли з табору, але згодом, рятуючись від нападу ординців, повернули назад, трактуючи їх як зрадників.
Крім того, російське командування було готове заплатити належний грошовий викуп татарам. Водночас київський воєвода тривалий час відмовлявся задекларувати від імені уряду відмову Москви від претензій на Україну, пояснюючи свою позицію тим, що подібного роду заяви є винятковою прерогативою царя. Так само заперечував Шереметєв і стосовно виплати польській стороні викупу в розмірі 4 млн. золотом, на чому наполягали коронні гетьмані, посилаючись на те, що таких величезних сум грошей просто-на-просто немає в російському таборі. Остаточний варіант акту капітуляції військ В. Б. Шереметєва, підписаний 1 листопада 1660 р., передбачав відмову В. Б. Шереметєва від імені уряду від усіх претензій на Україну та зверхність царя над Військом Запорозьким. Царські військові залоги мали вийти з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова, залишивши при цьому у фортецях усю наявну артилерію, порох та воєнні припаси. У відповідь на це польська сторона гарантувала всім російським військам, що перебували на території України, в тому числі й армії В. Б. Шереметєва, вільний вихід до Путивля чи якого-небудь іншого прикордонного міста Московської держави. Кримське ханство, згідно з досягнутими домовленостями, повинно було отримати від Москви 600 тисяч талярів викупу. Запорукою виконання урядом Олексія Михайловича взятих військовим командування зобов’язань мали стати 20 сановних заручників, які залишалися в татар. Крім того, в якості заручників польських гетьманів і нурадин-султана залишався головнокомандуючий російською армією, ближній боярин царя, князь В. Б. Шереметєв, а також ще 8 бояр і 300 офіцерів і солдатів. На волю вони мали вийти зразу ж після того, як усі царські війська залишать територію України. Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі залишалися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю і вийти з табору росіян, віддавшись на волю коронних гетьманів.
Реалізація досягнутих домовленостей розпочалася 3 листопада, коли козацькі полки, першими склавши зброю і корогви до ніг С. Потоцького та Є. Любомирського, вийшли з укріпленого табору. Але сталося так, що одночасно з початком реалізації трьохсторонніх домовленостей розпочалося і їх порушення. Кримська Орда, незважаючи на письмові зобов’язання сторін, тут же накинулася на обеззброєних козаків, втішаючись з можливості легко здобути багатий ясир. Коли ж козаки спробували знайти прихисток у таборі свого вчорашнього союзника, царські ратники, які все ще залишалися при зброї, зробити їм це не дозволили. Не отримали задніпровці цього разу захисту і від поляків. І тут залишається лише здогадуватися про те, чи існували якісь таємні домовленості коронних гетьманів з нурадин-султаном стосовно такого майбутнього задніпровських «дейнеків» (адже така перспектива отримання татарами легкого ясиру пропонувалася поляками під час консультацій з татарською знаттю напередодні початку трьохсторонніх переговорів), чи за нових умов значення козацького фактору вже втратило своє попереднє значення і польське командування просто не бажало псувати стосунків зі своїм союзником із-за такої «дрібниці».
Але якими б були мотиви цього інциденту, його наслідки виявилися по-справжньому трагічними. Згідно з повідомленнями очевидця тих подій, шотландського офіцера на службі в польського короля Патрика Гордона, в результаті татарського нападу приблизно 8-9 тисяч козаків, тобто майже всі, хто залишався в таборі київського воєводи, потрапили до татарського полону. Причому здобутий Ордою під Чудновом у такий доволі легкий спосіб ясир в умовах ранньої і надзвичайно суворої зими 1660 — 1661 рр., внаслідок голоду і хвороб, так і не дійшов до невільницьких ринків Кримського півострова — переважну більшість козаків спіткала смерть дорогою, в Дикому полі.
Слідом за козаками вже наступного дня, 4 листопада, знамена і зброю склали царські ратники. За інформацією польського джерела, коронні гетьмани, ставши перед тим свідками жахливого погрому, вчиненого татарами над лівобережними козаками, приставили до обеззброєних російських вояків свою охорону і зажадали від нурадин-султана, щоб він відвів Орду якнайдалі від табору В. Б. Шереметєва. Але вжитих польським командуванням заходів, як засвідчив наступний розвиток подій, виявилося замало, аби гарантувати дотримання умов угоди. У той час, коли царські ратники без зброї виходили з табору, нурадин-султан поінформував С. Потоцького, що він не в змозі стримати Орду від нападу на них. А внаслідок чергового татарського набігу чимала кількість російських солдатів, і офіцерів приєдналася до своїх учорашніх союзників, відданих напередодні на поталу Орді, — лівобережних козаків, і разом попрямувала в напрямі Криму, розділивши з ними трагічну участь важкого, а, по суті, безперспективного зимового переходу через Дике поле.
...Переконлива воєнна перемога, здобута польськими військами спільно з їх кримськими союзниками під Чудновом восени 1660 р., справила велике враження не лише на політиків і обивателів країн, що воювали, — України, Польщі, Криму та Росії. Чудновська перемога Речі Посполитої мала гучний резонанс у всій Європі. Зокрема Ватикан, незважаючи на ту обставину, що союзниками поляків у кампанії виступали мусульмани, сприйняв поразку російських військ під Чудновом як «милість Божу до всього світу християнського». Папа римський Олександр VII особисто відслужив з цього приводу урочистий молебень у храмі Святого Станіслава в Римі та надіслав Яну Казимиру апостольське благословення і вітання «...зі славною перемогою над московитами...», названими в листі «ворогами святої Церкви».
Годі вже говорити, які великі сподівання в самій Польщі покладалися на тріумф 1660 р., названого поляками «щасливим роком» своєї історії. Утім, далеко не завжди переможець є абсолютно правий і переможений має терпимо зносити його волю.
Нехтування прагненнями української сторони на переговорах під Чудновом, а особливо трагічна доля захоплених у ясир лівобережних козаків, не надто сприяли зростанню пропольських симпатій в Україні. Чудновський мир поділив Україну навпіл — Правобережжя, незважаючи на образу від поляків, сяк-так дотримувалося ухвалених рішень, у той час як Лівобережжя категорично відмовилося визнати угоду, так і не визнавши владу короля та зрікшись зверхності Юрія Хмельницького. Скориставшись з цього, Москва також відмовилася визнавати умови Чудновської капітуляції Шереметєва (останній, до речі, як гарант дотримання домовленостей, наступних двадцять п’ять років свого життя провів у неволі в Криму). У знесиленого війною польського війська сил не залишилось, аби змусити сторони до виконання взятих зобов’язань. Більше того, Польща вповзала в смугу виснажливих внутрішніх конфліктів і збройних громадянських протистоянь. Не відставала від неї, на жаль, й Україна, на обрії котрої також виразно майоріла заграва жорстокої громадянської війни. Війни, що не матиме переможців — одних лише переможених...
