Легко і приємно писати про давні, оповиті «туманом історії» часи: дійові особи зійшли зі сцени, їхні гріхи або заслуги сприймаються досить спокійно, через призму холодного «ratio». Але зовсім інша річ, коли берешся досліджувати колізії дня вчорашнього, з його пристрасними боріннями, протиріччями, блуканням у «темних лабіринтах» епохи (це ми, сьогоднішні, все уявляємо майже до смішного простим, а вихід із лабіринту, знайдений часто не нами, а попередниками, — таким очевидним; ось він, варто лише простягнути руку!). Мало сказати, що таке дослідження — заняття не надто легке, іноді виникає таке відчуття, що просто хапаєшся за розпечену сковороду... Чи не в тому причина, що тут кожна шукаюча істину людина неминуче стикається з вельми конкретними інтересами (не тільки і не стільки матеріальними) живих і активно діючих людей? І недарма ж писав свого часу немодний нині Карл Маркс, що навіть правила математики ставили б під сумнів, якби вони зачіпали інтереси людей.
22 роки тому, в листопаді 1982 року, країна (тоді — «Союз непорушний») дізналася про смерть глави КПРС і радянської держави Леоніда Брежнєва. І одразу виникло відчуття, що в минуле з цією людиною назавжди пішла ціла епоха (незалежно від того, як ставилися особисто до Брежнєва), що настають нові, зовсім інші часи. Минулі два з гаком десятиріччя — це цикл практично повної зміни поколінь (зокрема й політичних еліт). Здавалося б, інші «правила гри», інший суспільний устрій, інші звичаї, абсолютно нові умови незалежної держави — України... Але ось що цікаво: чим глибше вникаєш в ті, не такі вже давні, часи, тим чіткіше усвідомлюєш, що «принципи», за якими функціонувала брежнєвська «машина влади», ще рано цілком списувати в архів; очевидно, свого часу було здійснено дуже ретельну їх інвентаризацію, і певну (не таку вже малу) їх частину завважили цілком ще «придатною до використання» в сучасних умовах. А решту — безумовно визнали застарілою... Щоб розібратися в усіх аспектах цієї найцікавішої проблеми — послухаємо доступні нині свідчення людей, які близько знали особисто Леоніда Ілліча і тією або іншою мірою уявляли собі його стиль керівництва, методи політичної технології та його місце в історії. Неупереджений читач зуміє, мабуть, сам намалювати собі досить об’єктивну картину тієї епохи та уяснити, що в ній справді належить історії, а що — більш ніж злободенно.
Отже, розпочати слід, імовірно, з одного дуже красномовного епітета, яким Л. І. Брежнєва нагородив Юрій Корольов, відповідальний співробітник апарату Президії Верховної Ради СРСР, який працював з Брежнєвим на початку 60-х років та пізніше, в 1977— 1982 роках, коли Леонід Ілліч знову став колегіальним «Президентом СРСР», очоливши Президію (1997 року Корольов випустив у Москві книжку спогадів про колишнього шефа). Ось що він пише: «Все було у Брежнєва: і влада, і слава, і слухняне шанування повсюдно — у ЦК, у Верховній Раді, на мітингах. І всього замало. Доходив він до дрібниць — дуже любив розподіляти блага своєю рукою, особисто й безпосередньо. Великий був хазяїн, щедрий, любив своїх, а вони під його крилом крали подвійно. Роздавав зірки, ордени, квартири слухняним, старанним підлеглим, роздавав звання прислужникам, міністерські посади хабарникам». Слова дуже різкі (характерно, що сказані через 15 років після смерті Брежнєва; «сміливість після бою»!), і хоч автор зовсім не торкається першопричин згадуваних ним ганебних явищ (а це передусім монополія на владу правителів, які ніким і ніколи демократично не обираються), стиль керівництва Брежнєва названо: «щедрий хазяїн». А наслідок цієї «щедрості» — корупція, що охопила істотну частину партійно-державного апарату (те, наскільки цю корупцію «подолали» згодом — тема великої та спеціальної розмови), тотальний цинізм, безвідповідальність, розпад ідеологічного «каркаса» держави. Саме з такою спадщиною довелося мати справу політичному класу нової незалежної держави Україна.
Але аж ніяк не треба піддаватися ілюзіям щодо «добродушності» та «м’якості» Леоніда Ілліча. Як свідчать сучасники, які спостерігали за політичною практикою Брежнєва, перед нами — гравець із стальними кулаками, (часто їх маскували оксамитові рукавички). Ця людина, яка не здобула необхідної для політика такого рівня освіти, людина з кругозором, по суті, обмеженого міщанина, блискуче засвоїла необхідні для утримання при владі правила політичної боротьби. Багаторічний особистий референт Брежнєва О. Александров- Агентов згадує: «Це була наполеглива, цілеспрямована й хитра людина, яка у своїх цілях, нерідко продиктованих честолюбством, маніпулювала людьми, примушувала їх робити те, що їй було потрібно, і спритно, без зайвого шуму й сенсацій умів позбуватися непридатних для нього працівників, особливо тих, кого вважав потенційними суперниками. І це при тому, що у принципі він був щирим прихильником стабільності кадрів, намагався зводити зміни до мінімуму».
Взагалі, стабільність була, мабуть, ключовим поняттям для Генерального секретаря, особливо в міру того як кримінально-корупційна складова тієї системи «стримувань» і «противаг», яку він ретельно вибудовував, чимдалі більше набирала сили. Рік від року міцніли політичні позиції партійних намісників («прокураторів», використовуючи термінологію Давнього Рима) — перших секретарів обкомів КПРС; ці люди поступово отримували дедалі більшу незалежність від центру (від ЦК). І невипадково, знову ж за свідченням «соратників», практично кожний робочий день Генсека починався з докладних телефонних розмов із керівниками великих обкомів; Брежнєв, не жалкуючи часу, розпитував «перших» про поточні справи, про види на врожай, про роботу підприємств тощо. Звісно, співрозмовникам Генерального була не лише приємною виявлена до них особиста увага «самого»; таким чином Брежнєв демонстрував, що чітко розуміє їхнє місце в системі влади. При всьому цьому «хазяї» на місцях, зрозуміло, мали дотримуватися загальних правил гри. Нагадаємо, що саме з цього середовища вийшов політичний діяч, який розпочав через три роки після смерті Брежнєва реформи, — колишній перший секретар Ставропольського обкому КПРС М. С. Горбачов. Предмет особливого (і дуже цікавого) дослідження — як у сучасній незалежній Україні будуються політичні відносини за вертикаллю «центр — губернатори на місцях», як вони типологічно змінилися з часів Брежнєва...
Один із найбільш проникливих спостерігачів брежнєвських методів роботи академік Георгій Арбатов (тоді — член ЦК) зауважив: «Перед нами — тип керівника, який політичним діячем аж ніяк не був. Тій системі політичні діячі, за винятком верховного вождя, не потрібні, навпаки, вони їй протипоказані. Типовим керівником став функціонер, чиновник, який досконало опанував правилами апаратної гри. Він не дуже освічений, часом, попри диплом про вищу освіту, майже неграмотний, із марксизмом ознайомлений в обсязі «короткого курсу» та сталінської політграмоти, нетерпимий до інакомислення, до нових ідей. Твердих ідеологічних і політичних принципів у діячів цього типу частіше за все немає — інакше в пору нескінченних ломок і змін вони б просто не вціліли. Усе це, зрозуміло, не виключає в них більшого або меншого здорового глузду, більшої або меншої життєвої мудрості, особистої доброзичливості до людей (якщо, звісно ж, це не суперники), більшої або меншої допитливості. Ось до такого типу керівників належав і Брежнєв». Інакше кажучи, перед нами, безумовно, людина (хоч якими б були її особисті якості), висунена до влади чиновницько- корпоративною системою.
Ще один співробітник ЦК КПРС, який спілкувався з Брежнєвим у 60—70-і роки, Федір Бурлацький, розповідає: «При обговоренні питань на засіданнях Секретаріату ЦК або Політбюро він майже ніколи не виступав першим. Давав висловитися всім бажаючим, уважно прислухався і, якщо не було єдиної думки, вважав за краще відкласти питання, опрацювати, узгодити його з усіма і внести на новий розгляд. Саме при ньому розцвіла пишним цвітом практика багатоступінчастих узгоджень, яка вимагала десятків підписів на документах, що стопорило або спотворювало в результаті весь сенс ухвалених рішень... Прямо протилежно Брежнєв чинив при вирішенні кадрових питань. Коли він був зацікавлений в якійсь людині, то ставив підпис першим і досягав свого. Він добре засвоїв сталінську формулу: «кадри вирішують все».
До речі, про «кадрові підходи» Брежнєва. Як згадував Петро Шелест, у 1972 році — член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії України, він дізнався про різкий поворот у своїй кар’єрі таким чином. У травні 1972 року, під час засідання Політбюро, до нього підійшов Брежнєв і, поклавши руку на плече, сказав: «Є розмова». Вони обидва вийшли із залу засідань до сусідньої кімнати. Там Брежнєв, вкотре вислухавши розповідь Шелеста про справи на Україні, несподівано сказав: «Ти вже 10 років перший секретар ЦК України. Напевно, тобі вже нескінченно набридла ця робота, та й ти набрид багатьом. Є думка (магічна формула епохи! — І.С. ) перевести тебе до Москви, в Раду Міністрів СРСР. Ти не заперечуєш?» А що значили заперечення Шелеста в умовах фактично колоніальної залежності України? Так було звільнено «у зв’язку з переходом на іншу роботу» неугодного Брежнєву і перекірливого керівника. Проте для повноти картини слід додати, що в ту епоху принципові кадрові рішення (нехай формально) приймав колективний орган — Політбюро, а не одна особа, і хоча б іноді пояснювали причин тих або інших кадрових перестановок; інша річ, що Політбюро, як правило, лише штампувало пропозиції, які вносив Генеральний або від його імені...
Ще про одну характерну особливість брежнєвського характеру оповідає вже згадуваний Юрій Корольов: «Не відповідати, не вирішувати, натомість частіше з’являтися на екранах і в пресі. Саме за його часів бюрократія почала розцвітати з новою силою, ставала чимдалі пишніше й практично перестала піддаватися контролю й нагляду. Саме тоді формальний підхід до справи став головним показником всієї чиновницької машини, і Брежнєв став одним із натхненників махрового формалізму. Навіть якщо його особисті рішення по суті не виконувалися, Леоніда Ілліча це мало хвилювало. Важливо, що додержана форми». Поставимо запитання: а наші сьогоднішні чиновники, держслужбовці вже нового покоління — чи не виявилися багато хто з них «гідними учнями» дорогого Генсека?
Про ідеологічний маразм брежнєвської доби говорити можна дуже довго. «Брехня за мовчазним договором» із суспільством поширювалася, як чума. Самовдоволена рапортоманія з трибуни з’їздів, коли упевненим тоном докладали фальшиві відсотки зростання ВВП і підйому в економіці (причому промовці чудово знали, що брешуть!), цькування дисидентів і «націоналістів» (було запущено в ужиток криве слівце «відщепенець»), тотальна показуха, що прикривала стрімкий розвиток «тіньової» економіки й легалізацію крадіжок... Але найжахливішим було розбещування суспільства, коли значна його частина прийняла негласний «договір»: ми удаємо, що працюємо, а ви (верхи) удавайте, що платите нам зарплату; ми удаємо, що віримо тій брехні, яку ви обрушуєте на нас з екранів телевізора, а ви удаєте, що все це — чиста правда. Можливо, тільки зараз ми цілком усвідомлюємо всі наслідки цієї духовної прокази. Коли 1968 року власкор газети «Правда» у Празі після вторгнення радянських військ запитав Брежнєва напряму: «Як же мені бути, що писати?», то він почув у відповідь: «Пишіть правду». Потім Леонід Ілліч подумав і додав: «В одному примірнику». Ще подумав і додав, тикнувши пальцем у свого помічника: «Ось на його адресу». «Ретельні» журналісти виконували тонку вказівку Генсека з різною мірою топорності довгі й довгі роки. Дехто «радий служити» й нині...
