Іноді біографія цієї дивовижної людини здається майстерно написаною притчею, легендою, завдання якої — проілюструвати дієвість і достовірність знаменитої «американської мрії», згідно якої кожний громадянин США, навіть якщо він народився в убогій, бідній хатині з перекошеними колодами та земляною підлогою, має можливість стати Президентом своєї країни — досить лише проявити необхідні в цьому випадку силу волі, розум, відповідальність і здатність повелівати пані Фортуною. Ця «американська мрія» не одного разу, і в ХIX, і в ХХ столітті, ставала об’єктом різкої критики й навіть глузувань — за лицемірство, фальш і, м’яко кажучи, неповну відповідність історичній правді. Розповідають, що коли 1967 року тогочасний президент Ліндон Джонсон, особистість неоднозначна й суперечлива (саме він ініціював і підписав «Акт про громадянські права», ухвалений Конгресом, що був важливим практичним кроком до реальної рівноправності всіх громадян США, незалежно від кольору шкіри; але з іншого боку, з «подачі» того ж Джонсона розпалилася ганебна війна у В’єтнамі), вирішив відвідати рідні місця в штаті Техас, то із задоволенням показав свиті журналістів, які його супроводили, «стару халупу», де колись народився і провів дитинство. Але тут пролунав голос його 82-річної матері: «Ліндон, та не обманюй людей, ти ж чудово знаєш, що народився у зовсім іншому, зовсім не бідному будинку». Конфуз... І подібні приклади можна множити.
Але Авраам Лінкольн дійсно народився (12 лютого 1809 року) в хатині з колод, де підлогою служила утрамбована земля, а єдині старі двері висіли на шкіряних петлях. Він справді походив з простого люду, і цей факт не сміють заперечувати навіть історики, налаштовані не дуже доброзичливо до 16-го (який багатьма визнається великим) Президента США. Він пройшов унікальний шлях: син бідного, але вільного фермера (запам’ятаймо це поєднання!) Томаса Лінкольна, який своїми руками разом з дітьми обробляв 348 акрів незайманої землі в штаті Кентуккі, став всесвітньо відомою людиною, лідером, що звільнив американських негрів-рабів (юридично звільнив — процес реального звільнення тривав більш ніж сто років, про що нижче), й більше того — дав американцям і всьому людству якісно нове розуміння свободи як неподільного, вічного й найвищого атрибуту самого життя.
Перший афроамериканець, який 20 січня 2009 року став президентом США, Барак Обама (до речі, представляв у Сенаті той самий штат Іллінойс, де пройшла більша частина свідомого життя Авраама Лінкольна), перед вступом на посаду повторив той маршрут, яким слідував його великий попередник, 16-й президент, прямуючи до Вашингтона поїздом через Нью-Йорк і Філадельфію напередодні складання присяги 4 березня 1861 року. Цим президент Обама підкреслив глибоку пошану до пам’яті людини, яка для всього світу залишається втіленням жертовного служіння цінностям гуманізму і свободи. Ідеї Лінкольна, який невпинно наголошував, що заповіти батьків-засновників США («Ми вважаємо самоочевидним, що Творець створив всіх людей рівними й наділив їх всіх певними невід’ємними правами, як то: правом на Життя, Свободу та Прагнення щастя») — не благі побажання, а підѓрунтя реальної демократії США і конкретна політична спонука до дії, ці ідеї залишаються актуальним надбанням людства. Лев Толстой, який багато розмірковував про Лінкольна, вважав, що видатний американець буде належно оцінений лише майбутніми поколіннями. Він, не будучи таким знаменитим полководцем, як Наполеон, таким майстерним державним діячем, як Фрідріх Великий, перевершував їх особливою моральною силою й величчю духу. Він, завдяки багатьом випробуванням і значному життєвому досвіду, усвідомив, що «величайшее достижение человека — любовь к ближнему. Величие Наполеона, Цезаря и Вашингтона равносильно лунному лучу при свете солнца Линкольна. Вашингтон был типичным американцем, Наполеон — типичный француз, а Линкольн был гуманен, как сам мир». Так писав Толстой.
Які ж основні віхи життєвого шляху людини, яка народилася рівно 200 років тому?
ІНТЕЛІГЕНТ ІЗ НАРОДУ
Маленькому Ейбу (так його назвав батько; згодом вже президенту Лінкольну народ віддасть найвищу шану — його назвуть «Чесний Ейб»!) не було ще й восьми років, коли він, як згадував потім, «отримав до рук сокиру — цей найкорисніший інструмент, який я відтоді не випускав із рук». Він навчився фізичній праці дуже рано: вмів орати, прополювати посіви, збудувати дерев’яний будинок, вправно полювати на птахів і звірів, ловити рибу... У 17 років він вже міг взяти сокиру за руків’я й легко тримати її на простягнутій горизонтально руці (сусідські фермери називали його «дроворубом»!). Він справлявся з будь-якою роботою: вирубував і спалював чагарник, корчував пні, обтісував і пиляв колоди, боронував, сіяв, молов зерно, доїв корів, лущив кукурудзу, колов свиней, допомагав сусідам будувати рублені хатини... Молодий Лінкольн спробував безліч професій: матрос на вантажному човні, продавець у сільській крамниці, поштовий службовець у конторі, землемір. Але в душі юнака відбувалося розумове й моральне дозрівання, повільне й неухильне.
Друзі Лінкольна (а їх у нього завжди було багато, хоча майбутнього президента аж ніяк не можна було назвати відкритою людиною) відзначали дві його найважливіші позитивні якості: уміння вчитися та працювати над собою (вчився він усе життя, не соромлячись настирливо випитувати у фахівців тієї чи іншої галузі потрібні йому деталі конкретних проблем і жодним чином не претендуючи на роль «знавця у всіх питаннях») і — ще важливіша риса — вміння слухати людей (!). Він волів більше мовчати, ніж говорити. Живу цікавість до світу й до навколишніх, що збереглася у нього до останніх днів, пробудили в ньому книги. Він, тільки-но навчився читати (про свою освіту Лінкольн згодом згадував: «Була так звана школа, але від учителів ніяка кваліфікація не була потрібна, тільки б вони вміли писати, читати й рахувати. Якщо траплялося потрапити до цієї місцини людині, про яку говорили, що вона розуміється на латині, її вже вважали вченою»), поглинув усі книги, які тільки міг дістати. У 13 років це була Біблія, в 15 — «Робінзон Крузо», а в 23 — книги з історії (наприклад, «Велич і падіння Римської імперії» Гіббона) та юриспруденції. Вже ставши відомим політиком і юристом, «старина Ейб» (його називали і так) не один раз казав: «Все те, що я хочу знати, написане в книгах. Вони робили мені світлішими похмурі години життя. Мій найкращий друг — людина, яка дала мені книгу, яку я ще не читав». Ейб намагався читати в людських серцях так само уважно, як читав книги; він ухвалив рішення — стати юристом. Більше п’яти років кропіткої («пекельної», за виразом самого молодого Лінкольна) праці з вивчення кодексів, зведень законів, всієї багатотомної юридичної літератури — й у вересні 1836 року наш герой отримує нарешті патент адвоката. Він оселяється в Спрінгфілді, столиці штату Іллінойс, де активно провадить правову та політичну діяльність, спрямовану передусім на боротьбу з поширенням рабовласництва на території непівденних штатів США. Перш ніж розповісти про складний шлях Лінкольна-політика, про його політичну філософію, зазначимо, що майбутній президент США вмів давати жорстку відсіч снобам, які намагалися, з приводу й без, нагадати йому про важку юність. Коли, вже 1858 року, впливовий законодавець і рабовласник Дуглас, щоб принизити Лінкольна, повідомив слухачам, що його суперник був колись бакалійником і торгував віскі, той відреагував негайно й блискавично: «Різниця між мною та Дугласом полягала в тому, що я стояв з одного боку стійки й продавав віскі, а він його пив, стоячи з іншого боку».
ЕПІЦЕНТР БУРЕВІЮ
Коли Лінкольн став відомим в Іллінойсі як чесний, досвідчений та неупереджений юрист (щоб не сказати безкорисливий — був випадок, коли «старого Ейба» попросили дати консультацію стосовно одного пункту кодексу, наш герой відповів, що йому потрібен час для того, щоб пошукати в книгах; через деякий час клієнт Лінкольна отримав відповідну пораду і мав намір сплатити йому за роботу, але той рішуче відмовився взяти гроші, мотивуючи свою відмову тим, що зобов’язаний був знати цей параграф, не заглядаючи в кодекс!), то стало відомо про його намір висунути в перспективі свою кандидатуру до Конгресу США. Головним конкурентом Лінкольна, як з’ясувалося, став правий релігійний проповідник, захисник рабства Пітер Картрайт. Між ним та Лінкольном відбулася дуже цікава дискусія. На одному з молитовних зібрань, де були присутні обидва кандидати, Картрайт гучно запропонував встати «всім, хто готовий відкрити своє серце Богу та піднестися на небо» (піднялося декілька чоловіків, жінок і дітей), а потім закликав: «А тепер нехай встануть всі, хто не хоче потрапити до пекла!». Схопилися на ноги всі, крім Лінкольна. На суворе запитання Картрайта: «Дозвольте вас спитати, містере Лінкольн, куди ви маєте намір потрапити?» прозвучала така відповідь: «Я прийшов сюди, як шанобливий слухач. Вважаю, що релігійні питання вимагають серйозного розгляду. Допускаю, що питання, які пропонує брат Картрайт, є дуже важливими. Брат Картрайт задав мені пряме запитання: куди я маю намір потрапити? Я хочу також прямо відповісти: я хочу потрапити в Конгрес!».
1847 року Лінкольна нарешті обрали членом Конгресу США (він пропрацював у Вашингтоні, сумлінно виконуючи обов’язки законодавця протягом двох років). Популярність адвоката з Іллінойсу стала вже виходити далеко за межі його рідного штату. Однією з причин став громадянський внутрішньо-національний розкол в країні, який все поглиблювався стосовно «проклятого», «живого» питання про рабство, що зачіпає всіх — і приблизно 16 мільйонів мешканців «вільних», північних штатів, де рабства ніколи не було, та 6 мільйонів мешканців штатів Півдня, де рабство розглядалося просто як особливий різновид «священного» й «недоторканного» права приватної власності (адже раби, по суті, така ж річ, як будинки, худоба, поля, інше рухоме й нерухоме майно), права, захищеного Біблією, Конституцією та всіма законами.
У цьому конфлікті Лінкольн зайняв хоч і трохи стриманішу (він всіляко підкреслював неприпустимість розв’язання цієї болючої проблеми силою зброї, але при цьому твердо заявляв: якщо Південні штати вирішать в односторонньому порядку вийти із спільної держави, Північ не дозволить їм цього зробити, Союз Штатів буде збережений будь-якою ціною), але все ж чітко акцентовану позицію. Ось уривок з його знаменитої промови в Едвардсвіллі, штат Огайо (липень 1857 року): «Наш порятунок у збереженні духу свободи, яку ми цінимо як спадщину всіх народів, усіх країн світу. Знищивши цей дух, ви посієте насіння деспотизму біля дверей власного будинку. Звикаючи до ланцюгів рабства для інших, ви готуєте їх для власних рук та ніг. Звикнувши топтати права навколишніх людей, ви втрачаєте власну свободу і стаєте самі підходящим підданим будь-якого підступного тирана, що з’явився у вашому середовищі. І дозвольте мені вам сказати, що вам це призначено самою логікою історії». Саме після цієї промови лідери створеної трьома роками раніше Республіканської партії США стали всерйоз розглядати Лінкольна як сильного кандидата на пост президента країни.
Йому було вже 33 роки, коли після чотирьох років безплідних залицянь до Мері Тод, дівчини з багатої сім’ї, і душевних страждань справа завершилася весіллям (вони довго не спілкувалися, але потім майбутнє подружжя дуже вдало помирила подруга Мері, заявивши обом: «Чи не час вам відновити знайомство?!») У них було четверо дітей, один із них, син Едвард, прожив всього чотири роки... Як виглядав Лінкольн у ті роки? Чикагська газета «Таймс» розповідала про нього так: «Його зріст досягає майже шести футів, ноги у нього криві, він сутулиться, статура худорлява, а обличчя його красивим назвати не можна. Однак на світі немає людини, яка перевершить його в правильній оцінці ситуації, в умінні переконати слухачів, хоча можливо, знайдуться лічені політики, варті його. Він не нападає на людину, на її характер або прагнення; зброя Лінкольна — аргументи».
Перш ніж перейти до викладення сюжету історичних подій, що привели Лінкольна у Білий Дім і поставили його на чолі американської держави в момент найважчих випробувань, коротко охарактеризуємо його політичну філософію. «Чесний Ейб» не був догматиком, його біографи не одноразово писали про його, на перший поверховий погляд, суперечливе висловлювання, яке, однак, зовсім не спростовували один одного, а, швидше, доповнювали. Так, вже в розпал президентської кампанії 1860 року, переможної для нього, Лінкольн заявляв: «Я не вірю в закон, який перешкоджає людині розбагатіти; такий закон заподіяв би більше шкоди, ніж приніс користі. Отже, оскільки ми не маємо наміру оголосити війну капіталу, ми збираємося надати найбіднішій людині рівноцінну (! — І. С.) можливість розбагатіти». Але якщо ми не хочемо повертатися до вибіркового, ідейно «відфільтрованого» підходу радянських часів, не можна пройти мимо таких слів Лінкольна (промова на сільськогосподарському ярмарку штату Вісконсін, вересень 1859 року): «Праця передує капіталу і не залежить від нього; фактично капітал є результатом праці і ніколи не міг би існувати, якби не було праці. Праця без капіталу може існувати, але капітал без великих зусиль — ніколи. Отже, праця стоїть вище за капітал». Потрібно відразу зауважити, що всупереч твердженням надто правих на Півночі й особливо на Півдні, Лінкольн аж ніяк не був «марксистом», «соціалістом», «підбурювачем» або «небезпечним бунтівником», він постійно підкреслював, що не хоче вдаватися до насильства, але, якщо рабовласники Півдня вдадуться до насильства з метою збереження свого панування і спробують вийти із загального Союзу Штатів — необхідно не допустити цього будь-якою ціною, продиктованою ситуацією.
Ось цікавий уривок із записника Лінкольна, де видно, що він намагався застосувати закони точних наук у відносинах між людьми: «Якщо А може вирішальним чином довести, що він має право поневолити Б, чому ж Б не може підхопити цей самий аргумент і також довести, що він має право поневолити А? Ви говорите, що А — білий, а Б — чорний. Отже, це питання кольору: світліший має право поневолити темнішого? Стережіться. Згідно з цим законом ви станете рабом першого пересічного, у якого шкіра світліша за вашу. Ви хочете сказати, що справа зовсім не в кольорі? Ви маєте на увазі, що інтелектуально білі стоять вище за чорних, і тому вони мають право зробити чорних рабами? Повторюю: стережіться. Згідно з цим законом, ви станете рабом першого-ліпшого, інтелектуально вищого за вас. Але ви стверджуєте, що це питання зацікавленості і, якщо вам це вигідно, ви маєте право зробити рабом іншого. Чудово. Адже якщо цей «інший» може довести свою вигоду, тоді він має право поневолити вас». Під час виборчої кампанії 1860 року Лінкольну постави питання: як він розуміє роль уряду США в житті країни? Відповідь була чіткою і зрозумілою: «Обов’язок уряду — зробити для народу все необхідне, тобто все те, чого люди не можуть зробити поодинці, особистими зусиллями, а саме: будівництво та підтримка у впорядкуванні доріг, мостів та ін.; забезпечення малолітніх та хворих; початкова освіта; керування майном померлих. Необхідні військові та цивільні міністерства, тому що, коли з’являються люди, які вбивають, б’ють, віднімають у інших майно силою або за допомогою обману, чи не виконують договорів, то загальна задача мирних і справедливих людей — перешкоджати їм у цьому». Як бачимо, підхід цілком логічний і вельми далекий від «соціалізму»; привертають увагу слова про обов’язок (!) уряду (не право, не дарована зверху «милість» громадянам) захищати чесних та законослухняних мешканців країни. Про те, що сталося 150 років тому в США, коли крихкий та боязкий уряд президента Б’юкенена (1856—1860) виявився не в силах виконати цей обов’язок, і піде у нас мова.
КРОВ І ГНІВ
Розкол країни може викликати громадянську війну, якщо правлячий політичний клас не може або не хоче дотримуватися (практично, а не лицемірно-декларативно) загальної системи цінностей і дотримуватися всіма визнаних обов’язковими законів. США виявилися трагічно розколотими з головного, корінного питання — питання про рабство; саме ця проблема розділила 17 вільних північних штатів країни, де рабства ніколи не було й де сама подібна система все рішучіше відкидалася (Лінкольн, звісно, поділяв такий підхід), і 11 південних рабовласницьких штатів, що поклялися всіма силами (аж до виходу з федеративної держави) захищати свої «права». У жовтні 1859 року Джон Браун, сивобородий чоловік 59 років, нащадок перших білих поселенців Америки, затятий противник рабства, зі зброєю в руках (разом із 11 синами) захопив арсенал і збройовий завод на кордоні південних штатів Віргінія та Меріленд, арештував варту й рабовласників і звільнив рабів, закликавши їх поширювати слово свободи всією країною. Наступного дня відбірний загін з 80 солдатів морської піхоти придушив повстання, Брауна заарештували, судили й через 40 днів стратили як «бунтівника». У передсмертній записці, переданій на волю за годину до загибелі, Джон Браун написав: «Я, Джон Браун, тепер твердо знаю, що злочини цієї гріховної країни можуть бути спокутувані лише кров’ю. Я тепер бачу, марно сподівався, що цього можна досягнути малою кров’ю». Браун виявився пророком...
Якою була в ті дні позиція Лінкольна (вже не «одного з тисяч провінційних адвокатів», як писали про нього газети ще порівняно недавно, а потенційного кандидата в президенти, одного з найсильніших лідерів Республіканської партії, яку було створено 1854 року і яка об’єднувала у своїх лавах різних людей: підприємців, банкірів, принципових борців з рабством, священиків, вільних фермерів, таких, як батько нашого героя, біржових спекулянтів, золотошукачів тощо)? В день страти Брауна, 2 грудня 1859 року, «старий Ейб» сказав: «Старий Джон Браун, як і ми, вважав рабство злом. Він боровся з рабством, порушуючи закони. Його повісили, бо він порушив закон штату Віргінія, й ми не можемо протестувати. Але якщо ви, жителі Півдня, зберетеся зруйнувати, розколоти, знищити, повалити Союз усупереч закону, якщо ви здійсните державну зраду проти Сполучених Штатів, наш обов’язок полягатиме в тому, щоб вчинити з вами так, як ви вчинили з Джоном Брауном». Це вже були жорсткі й продумані слова перспективного претендента на найвищу державну посаду в країні.
6 листопада 1860 року Лінкольна, чию кандидатуру підтримала дуже широка й дуже неоднорідна коаліція різних політичних сил (від мільйонерів Огаста Белмонта й Альберта Стюарта, а також «виробника президента», дуже спритного «антикризового менеджера» судді Девіса до найманих робітників, ліберальних журналістів, фермерів з Далекого Заходу), було обрано президентом США переконливою більшістю голосів (1866 452 прихильників проти 1376 957 голосів за найближчого суперника-демократа Дугласа). Характерно, що свою кампанію Лінкольн провів не під гаслами нещадної боротьби з рабством, а під гаслами збереження державної єдності Сполучених Штатів і боротьби із сепаратизмом рабовласників з Півдня, які дедалі зухваліше демонстрували свою непокору Вашингтону (газета «Конфедерейшн» із Атланти, штат Джорджія писала тоді: «Нехай буде, що буде — можливо, річка Потомак стане червоною від крові, а Пенсильванія-авеню вкриється скаліченими тілами на десять сажнів заввишки, нехай із американського континенту будуть зметені останні залишки свободи, але Південь ніколи не погодиться на таке приниження й таку ганьбу, як урочисте введення Авраама Лінкольна на посаду президента». А коли Лінкольна все ж таки обрали, низка по-сепаратистському налаштованих керівників жителів Півдня проголосила створення окремої від США держави — Конфедерації південних штатів. Ступінь ненависті до нового президента просто зашкалював: в листах, що надходили на його ім’я, його навіть називали «людиноподібною мавпою», що завдала країні багато горя, «монстром» і «фіглярем», висловлювали сподівання, що його повісять, спалять, піддадуть тортурам... Різні «братства, пов’язані клятвою», надсилали малюнки шибениць і кинджалів.
Новий президент склав присягу 4 березня 1861 року. Чорношкіра жінка Ханна Армстронг, давній друг Лінкольна, побачилася з ним напередодні від’їзду «чесного Ейба» до Вашингтона; на прощання вона сказала: «Ейбі, вони тебе вб’ють». Він довго мовчав і нарешті відповів: «Ханно, якщо вони мене вб’ють, що ж... двом смертям не бувати...». Від самого початку до Лінкольна почали тулитися тисячі прохачів «теплих» посад в його адміністрації. Він попросив близьку до себе людину, суддю Девіса, опублікувати у вашингтонських газетах лист такого змісту: «У мене були часті й вичерпні бесіди з містером Лінкольном. Суть його висловлювань зводиться до того, що він не збирається зараз або потім пов’язувати себе з будь-ким — з людиною, клікою або фракцією; нація довірила йому високу посаду, й він із задоволенням виконає свій обов’язок і буде поводитися розумно й неупереджено з усіма. Він думає, що йому знадобиться допомога всіх. І навіть якби в нього з’явилися друзі, які мають право на нагороду, або вороги, яких слід було б покарати, — а ворогів у нього немає, — він не міг би дозволити собі розкіш відмовитися від талановитих людей або піти проти громадської думки населення будь-якого району країни». Своїм друзям Лінкольн зізнавався, що дуже часто згадує цими днями американське прислів’я: «Кінь думає про одне, а вершник про інше». Він казав, що прохачі змучили його мало не більше, ніж ознаки того, що насувається війна...
А Велика війна, Громадянська війна в США 1861—1865 років, почалася через місяць після того, як Лінкольн склав присягу. Це сталося 14 квітня 1861 року, коли бунтівники з Півдня силою витіснили урядові війська з важливого стратегічного пункту, форту Самтер (штат Північна Кароліна) й захопили його. Уряд жителів півдня на чолі з Лінкольном просто не міг не відреагувати: новий президент зобов’язаний був (відчував, що зобов’язаний!) виконувати свої передвиборні обіцянки й врятувати єдину державу — Союз Штатів — від розвалу. До речі, зауважимо, що більшість американців — як істориків, так і пересічних громадян — бачать велич Лінкольна не лише в тому, що він звільнив негрів-рабів, а й у тому, що цей президент врятував цілісність, єдність і неподільність їхньої держави, не схитнувшись прийняв виклик, кинутий йому і всьому народу жителями Півдня, й здобув перемогу у вкрай жорстокій чотирирічній Громадянській війні. За цю перемогу Лінкольн поплатився життям. Проте він передбачував це.
Лінкольн не був видатним полководцем, це була людина абсолютно штатська, але його внесок у перемогу у війні з жителями Півдня був визначальним. Він умів «інтегрувати» у свою команду всіх скільки-небудь здібних політиків Півночі, бо вважав, що особисті амбіції (а особливо в умовах руйнівної війни) мають поступитися місцем загальнонаціональним інтересам — йшлося про порятунок нації. Ось чому він включив до свого уряду людей, на чию особисту відданість він ніяк не міг розраховувати, й навіть фактично колишніх політичних ворогів (наприклад, посаду державного секретаря віддав Вільяму Сьюарду, про чию роль у вбивстві Лінкольна й досі сперечаються історики). І все ж президент Лінкольн міг і вмів примусити своїх міністрів працювати разом. І це в умовах нетямущості й головотяпства (фактично саботажу) чималої частини генералів Півночі на першому етапі війни, в умовах дипломатичних негараздів з Британією та реальних економічних труднощів. Як він досяг цього? Він неквапливо й наполегливо, вивіряючи кожний крок, як на льоду, з «ведмедячою напористістю» (слова одного із сучасників!) йшов до своєї мети. Вчився керувати, вчився підбирати кадри, вчився перемагати у війні. І головне — він вірив у свій народ (а ця рідкісна риса зараз не в честі в нашій Україні в тих, хто почуття поваги до свого народу часто оголошує «популізмом», свідомо спотворюючи значення цього поняття).
Шістнадцятий президент США був смертельно поранений у театрі Форда у Вашингтоні 14 квітня 1865 року. Вбивця, нервовий, неврівноважений актор Джон Бут, фанатичний прихильник Півдня, підкрався ззаду до ложі президента всередині вистави (ложа не охоронялася, — сержант Паркер, який мав стояти на посту, людина з поганою репутацією, п’яниця й тупак — вже сам факт його призначення у варту є вельми підозрілим) і вистрілив впритул. «Старий Ейб» помер вранці 15 квітня, не опритомнівши. Але це не могло вже змінити головного: країна була знов об’єднана (армія Півдня під керівництвом генерала Лі капітулювала за п’ять днів до трагедії в театрі Форда, 9 квітня 1865 року), раби здобули свободу («оголошення про емансипацію» рабів, що дає їм цілковиту юридичну свободу, Лінкольн опублікував 1 січня 1863 року).
Юридичну свободу, але ще не фактичну! Знадобилося ще понад 100 років боротьби, в’язниць, бойкотів, пікетів, барикад, виборчих кампаній, петицій, прохань... і знову барикад і вуличних боїв — перш ніж ця свобода була здобута. Тут доречно буде згадати два епізоди: марш Мартіна Лютера Кінга на Вашингтон 1963 року (один із моментів багаторічного Майдану афроамериканців) і вчинок простої жінки, негритянки Рози Паркс, яка 1955 року відмовилася в одному з південних расистських штатів поступитися молодому білому чоловікові місцем у автобусі, як того вимагав закон, була негайно за це заарештована, провела рік у в’язниці й дала потужний імпульс кампанії громадянської непокори, яка й виявилася — навіть в умовах американської демократії — найкращим шляхом до свободи.
P.S. І декілька слів до теми «Лінкольн і Україна». Тарас Шевченко, який із симпатією ставився до американського народу (пригадаймо про його щиру дружбу з великим негритянським актором Айрою Олдріджем), звертався до пам’яті першого президента США, закликав «Вашінгтона з Новим і Праведним законом» — і помер буквально за тиждень до вступу Лінкольна на посаду. Взагалі, біографії Лінкольна та Шевченка в чомусь схожі, але є одна істотна різниця: американець був сином бідного, але вільного фермера, в США було рабство негрів, але ніколи не було кріпацтва. Але ще більше вражає інший аспект — що стосується сучасності. Наші прозахідні політики, які щиро, здавалося б, поважають Америку, або забули, або не хочуть згадувати слова президента Лінкольна, які в США знає кожний грамотний школяр. Ось ці слова: «Можна деякий час обманювати весь народ, можна весь час обманювати частину народу, але неможливо обманювати весь час весь народ».
