29 січня цього року виповнюється 90-та річниця Крутянського бою — події, що набула для українського народу символічного значення. Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну. «...Народ, творячи з якоїсь події легенду, — а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації — знає, що він робить. Народна мудрість і національний геній — це найвища земна справедливість: творячи свої легенди та міфи, цебто підносячи дану історичну подію до височини надісториччя, ніколи — щодо вибору тієї події — не помиляються. Не помилилися вони й у випадку Крут», — так у 1941 р. написав видатний український поет, колишній старшина армії УНР Є.Маланюк.
СТАЛИ НА ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ
Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 р. під час збройного конфлікту між Українською Народною Республікою та радянською Росією. Метою неоголошеної війни, яку вела радянська Росія проти УНР, була «радянізація» України, тобто встановлення в ній влади більшовицької партії. Загони революційних військ з Росії на початку грудня 1917 р. вторглися на територію УНР. Під їх прикриттям нечисленні місцеві більшовики за вказівкою з Петрограду нашвидкуруч провели у Харкові т.зв. I всеукраїнський з’їзд рад, проголосили радянську владу та створили маріонетковий уряд — Народний Секретаріат. Все це робилося для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. «Боротьбою з контрреволюцією на півдні Росії» керував радянський нарком В.Антонов-Овсієнко. Протягом місяця більшовики встановили радянську владу на Лівобережжі — у Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. На черзі був Київ.
Це була дивна, т. зв. ешелонна війна, яка велася головним чином уздовж залізничних колій. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків—Полтава—Київ та Курськ—Бахмач—Київ. Дисципліна у війську була низькою, в загонах панували пияцтво, грабунки й дезертирство. Моральний рівень радянських військ та їхня поведінка викликали протест навіть серед місцевих більшовиків. Член Народного Секретаріату Г. Лапчинський свідчив: «Усе військо посідало величезну кількість залізничних ешелонів і посувалося виключно у такий спосіб. Зброї, набоїв, обмундирування та харчів було цілком досить... Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами. Боєздатність цієї армії для мене була й дотепер зостається дуже сумнівною. Але вона успішно просувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований».
І це дійсно було так. Українізовані частини, як і вся стара армія, були розкладені більшовиками і небоєздатні. Фатальним політичним прорахунком соціалістичного керівництва Центральної Ради стала відмова від творення власних збройних сил. Розуміння цього прийшло надто пізно — коли ворог уже наближався до столиці. Військові сили УНР у Києві складали до 20 тис. вояків, але боєздатних серед них було небагато. Частина українських формувань під впливом більшовицької агітації оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. Навіть проголошення у IV Універсалі державної незалежності УНР не підняло бойового духу армії. В критичний момент опорою української влади стали загони вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С.Петлюри, Галицький курінь українських січових стрільців Є.Коновальця.
На заклик Центральної Ради стати на захист вітчизни відгукнулася патріотично налаштована молодь. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету Св. Володимира і Українського народного університету було оголошено про запис добровольців до студентського куреня ім. Січових Стрільців. До студентів приєдналися учні старших класів Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. До куреня вступило понад 200 юнаків, частина з яких уже встигла повоювати на фронтах Першої світової війни, але були й такі, що ніколи не тримали зброї в руках. Вони були зібрані у казармах Костянтинівського військового училища на Печерську, де пройшли початкову військову підготовку. 27 січня Перша сотня Студентського куреня під командою старшини Омельченка, на той час студента Українського народного університету, прибула в район станції Бахмач на допомогу невеликому українському гарнізону, що складався з юнаків (юнкерів) Першої київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького.
Боєм біля станції Крути, розташованої між Бахмачем і Ніжином, керував сотник армії УНР А. Гончаренко. У ньому взяли участь чотири сотні Першої київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького (близько 400 юнкерів) та Перша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (116—130 вояків), 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд — гармату на залізничній платформі. Їм протистояли 4—6 тисяч вояків загону революційних військ більшовицької Росії, що складався з червоногвардійців, солдат-росіян та балтійських матросів у супроводі артилерії та бронепоїзду. В ході бою, що тривав з ранку до вечора, українці відбили кілька атак, обидві сторони понесли значні втрати. Під натиском переважаючих сил ворога українське військо, забравши вбитих і поранених, відступило до ешелону, що чекав у кількох кілометрах від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони від’їхали в напрямі Києва і на станції Бобрик з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командою С.Петлюри. Відступаючи у сутінках, одна чота (взвод) студентської сотні заблукала і потрапила у полон, 27 студентів і гімназистів були розстріляні. Втрати українського війська склали до 300 вояків і 10 старшин (убитих, поранених, полонених, пропалих безвісти). Так можна у загальних рисах описати бій сухою мовою фактів. Але сьогодні вони мало відомі широкому загалу.
Чи мав цей бій політичні або стратегічні наслідки? Безперечно, мав. Разом з іншими боями місцевого значення, що велися на підступах до Києва, він затримав просування більшовицьких військ. Це дозволило українським військам придушити Січневе збройне повстання, підняте більшовиками проти Центральної Ради. В цей час у Брест-Литовську УНР проводила мирні переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Утримання столиці під української владою стало вагомим аргументом для дипломатів центральних держав. 9 лютого УНР уклала Брестський мир, яким де-юре визнавалася її незалежність і вона ставала суб’єктом міжнародного права.
ЯК ЗАРОДЖУВАЛАСЯ ЛЕГЕНДА
Здається, у модерній українській історії немає події, більш міфологізованої, ніж Крутянська. Від початку бракувало достовірних відомостей про фактичну сторону бою, дізнавалися про нього в основному із спогадів. Не існувало або принаймні досі не виявлено жодних офіційних документів, політичних або військових, про чисельність військ, озброєння, командування, втрати і т. ін. Деформація об’єктивного сприйняття бою під Крутами як факту української історії відбувалася під впливом двох чинників. Перший був пов’язаний із втручанням великої української політики, надмірною політизацією цієї події та її наслідків. Розпочалася вона за часів УНР і продовжувалась уже в середовищі української еміграції. Політизація, а більше ідеологізація всієї української історії радянською історіографією також наклала свій відбиток — у радянській Україні бій під Крутами згадували в контексті боротьби з «буржуазно-націоналістичною контрреволюцією».
В основі другого фактору лежало цілком позитивне явище — поступове утворення в українській діаспорі культу героїв Крут. Із піднесенням символічного значення Крутянського бою подвиг поступово відходив від реальності і набував гіперболізованих рис. Сама ж подія слугувала лише тлом для подвигу, а тому втрачала чітко окреслені форми. У незалежній Україні правда про Крути співіснує поруч із міфом, іноді їх важко розрізнити.
Крутянський бій набув широкого розголосу саме через трагічну загибель студентів. За рішенням Центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних вояків-студентів було перевезено до Києва та урочисто поховано на Аскольдовій могилі. Вражений долею своїх однолітків, молодий поет П.Тичина присвятив їм вірш «Пам’яті тридцяти»:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українських
Славних, молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Загибель у бою студентів постала перед широким загалом у кривому дзеркалі тогочасної української політики. Вона були використана у політичній боротьбі, що точилася в середовищі українського руху. Шукаючи винних, опоненти Центральної Ради поклали на неї відповідальність за трагічні наслідки бою. Звинувачення будувалися на тому, що покинута власним народом і армією, Центральна Рада вирішила «захиститися від добре озброєної більшовицької армії кількома сотнями шкільної молоді», яких нашвидкуруч, без жодної військової підготовки відправила на фронт. У загибелі студентів прямо звинувачували М. Грушевського, С. Петлюру. Брак достовірної інформації спричинився до появи неправдивих перекручених версій: під Крутами взагалі не було військ, крім студентів; їх послали туди непідготовленими і без спорядження, але вони хоробро билися і майже всі загинули. Поширювалися чутки про негідну поведінку командирів, що кинули молодь напризволяще. Був намір провести розслідування і притягти винних до відповідальності, проте невдовзі відбулася зміна влади — і про Крутянську подію забули.
Під враженням колишнього політичного протистояння, що тривало й на еміграції, відомий український історик і політичний діяч Д. Дорошенко дав тенденційну по суті та неправдиву в деталях картину бою у нарисі «Пам’яті тих, що полягли під Крутами», який з’явився 1921 р. та у створеній пізніше ґрунтовній праці «Історія України. 1917—1923» (т.1: Доба Центральної Ради). У його викладі все виглядало так, ніби, крім студентів, під Крутами взагалі не було українських військ. Твердження авторитетного дослідника, що вояки куреня були «напівдіти, які ніколи перед тим не тримали зброї в руках, маючи всього по кілька набоїв», до того ж «ганебно кинуті своєю командою» створили перекручене уявлення про бій під Крутами. Книга Д. Дорошенка, що витримала кілька перевидань, в тому числі у незалежній Україні, досі залишається головним джерелом неправдивої інформації про Крутянську подію. Багато фактичних неточностей в описі бою містилося в узагальнюючій праці «Історія українського війська» (Львів, 1936, вид. І. Тиктора). Це популярне видання також було кілька разів перевидано, востаннє — 1992 р. у Львові.
У 1920—1930-х рр. з’явилися спогади безпосередніх учасників бою: його командира А. Гончаренка, юнкерів, вояків Студентської сотні. Завдяки їм було з’ясовано ряд спірних перед тим моментів: спростовано чутки про зраду командирів, уточнено хід бою, кількість бойових утрат. За відновлення історичної справедливості виступили й колишні вояки армії УНР, які вважали, що, неправдиво згадуючи про Крути, «ми тим самим понижуємо або просто перекреслюємо збройну боротьбу нашої молодої армії». 1972 р. у США вони видали збірник «Крутянська подія», де зібрали свідчення учасників бою та військових діячів часів Української революції, які спростували найбільш поширені фальсифікації Крутянського бою. Це видання й досі становить значний інтерес для істориків та широкого загалу, тому 2001 р. збірник був перевиданий в Україні видавництвом ім. Олени Теліги.
Розуміння феномену Крут в історичному шляху української нації складалося поступово. Адже значущість тієї чи іншої події можна оцінити лише по проходженні значного проміжку часу. Оцінку бою під Крутами у контексті війни України за незалежність дали колишні старшини армії УНР. Військовий історик Б. Монкевич у нарисі «Бій під Крутами» (1929) першим зробив висновок, що хоч у стратегічному відношенні цей бій не мав великого значення, у моральному плані його можна вважати «українським Ватерлоо». «Велике горе викликало незломне бажання боротьби до перемоги. Тіні крутянських героїв кликали до продовження цієї боротьби», — писав він.
Військові діячі сформулювали власний оригінальний погляд на Крутянську подію та її роль в історії України. Полковник В. Лиманець пов’язував із Крутами відродження української військової стратегії. Він писав, що своєю кров’ю українські юнаки під Крутами виправили помилку, що містилася у IV Універсалі, якому бракувало «імперативних вказівок до творення постійного українського війська». Автор стверджував, що збройна боротьба України за незалежність явила «десятки тисяч лицарів абсурду», які «йшли ніби наперекір здоровому розуму в бій і вмирали з вірою в правдивість свого поступування. Ними керувала державно-стратегічна інтуїція, що мала своїм джерелом Крути».
Розуміння того, що бій під Крутами й загибель студентів не були наслідком чиєїсь злої волі, недбалості, прорахунку або зради, а були лише трагічним епізодом війни за незалежність України, прийшло з часом. Найкраще про це написав Є. Маланюк у нарисі «Крути. Народини нового українця». Колишній старшина армії УНР описав подію такою, якою вона була з погляду українського військового діяча, патріота і державника, а саме — «оборонним боєм нашого війська при станції Крути 29 січня 1918 р.».
Наведемо розлогу цитату, в якій, на нашу думку, найкраще передано сутність події, що сталася того дня під Крутами: «Військо наше мало тоді характер імпровізований. В українізованих частинах бувшої імперської армії в силу багатьох причин велась комуністична пропаганда, якої не устереглися і новосформовані національні полки. На загрожений напрямок вислані були найпильніші і, може, єдині боєздатні частини: юнаки Військової Школи ім. Богдана Хмельницького та складений з військових студентів і гімназистів т. зв. Студентський Курінь, фактично сотня, що перейшла до історії як головний герой Крут.
Старшини, безперечно, бракувало, як й артилерії — була єдина гармата сотника Лощенка, що сам він її обслуговував. Про команду в розумінні оперативному також говорити було б трудно. Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, — перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач—Ніжин (а Бахмач уже був залишений), що вела з-над московського кордону до столиці краю. Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на пертрактації з посередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки страти не досягли 50% складу... Все ж завдання було виконане, цебто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх рухи на Київ були опізнені».
ЄДИНИЙ ШЛЯХ — БОРОТЬБА
Висновок автора продовжує думки його попередників: після Крут українці усвідомили, що незалежність Батьківщини виборюється у жорстокій, кривавій боротьбі. І саме в цьому полягає глибокий символічний зміст цієї непересічної події.
Ще під час похорону загиблих студентів 19 березня 1918 р. на Аскольдовій могилі хтось із промовців, виголошуючи скорботне слово, порівняв їхній подвиг із легендарними 300 спартанцями під Фермопілами. Це порівняння стало невід’ємним атрибутом Крутянської події. Автори як досліджень, так і мемуарів прямо називали Крути «українськими Фермопілами». Поступово абстрактне порівняння набувало конкретного змісту. Реалії бою почали забуватися, натомість на перший план виступав міф про 300 студентів, які одні протистояли більшовицькій навалі й майже всі загинули.
Про подвиг під Крутами завжди пам’ятали українці, що жили у вільному світі. Відзначаючи дату проголошення незалежності України, вони згадували й про крутян. У Галичині культ героїв Крут поширився спочатку серед пластової молоді, згодом ініціатива перейшла до львівського студентства. 1931 р. II Студентська конференція ухвалила, що «роковини геройського безумства, роковини бою під Крутами стають від сьогодні українським всестудентським святом». Уже наступного року заходи на вшанування крутянців були проведені у Празі та інших містах Європи. Надалі вони стали невід’ємним атрибутом громадського життя українців, особливо молоді. Львівський журнал «Студентський шлях» виступив ініціатором збору матеріалів про вшанування геройського чину. Подвиг був увічнений у художніх творах, перш за все в літературі. З’явилися також картини і гравюри українських митців.
Інтерес до Крутянської події посилився під час Другої світової війни, що було пов’язано із боротьбою ОУН-УПА за незалежність України. А після її закінчення поширився всюди, де проживали українці — у Європі й Америці. У масовій свідомості зарубіжних українців, особливо молоді, історія збройної боротьби часів Української революції набувала все більш далекого від реалій вигляду. Створення культу героїв Крут, романтизація та гіперболізація подвигу у художніх формах уводили від його реального змісту. А оголошення річниці бою студентським святом усе більше пов’язувало Крутянську подію саме із студентством. Чимдалі поширювався стереотип: «300 спартанців під Фермопілами» — «300 студентів під Крутами».
В радянській історичній літературі 1920—1930-х рр. про бій під Крутами згадували такі відомі діячі, як В. Антонов-Овсієнко, «командувач військами по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії» та військовий історик- дослідник М. Какурін. Вони звертали увагу на запеклий характер бою, де революційні більшовицькі загони, мабуть, уперше отримали серйозну відсіч з боку українського війська. Таку ж оцінку характеру бою давали й українські радянські історики: «Особливо велику завзятість виявили під Крутами добровольці з числа реакційного студентства». Що ж до розправи над «реакційним студентством», то автори обходили цей епізод мовчанкою.
Інтерес до Крутянської події відродився після здобуття Україною незалежності. Відомості про неї було взято з діаспорної літератури, раніше недоступної українському читачеві і досліднику. Некритично поставившись до цих джерел, вітчизняні історики і публіцисти перенесли до своїх праць притаманні їм міфи й стереотипи. Найбільш поширеним є твердження, що у бою під Крутами брали участь лише 300 студентів і гімназистів Студентського куреня і майже всі вони загинули. Цього не уникнули навіть відомі вчені. Деякі автори акцентували увагу саме на трагічному наслідкові бою — розстрілі полонених студентів. Такі ж версії, ще й із додаванням авторської фантазії, переважають у сучасній художній літературі.
З середини 1990-х рр. почали з’являтися дослідження, автори яких критично аналізували наявні джерела й літературу. Вони трактували Крути як бойовий епізод у війні за незалежність і не зводили його до загибелі Студентської сотні. На те, що у працях про Крутянський бій «нагромаджено багато небилиць і неточностей», звертає увагу С. Литвин у книзі «Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана». Автор рішуче виступає проти «студентської версії» події. У монографії Я. Тинченка «Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918)» бій під Крутами представлений як один із епізодів цієї війни. У сучасній історичній літературі цей опис бою є найбільш повним і об’єктивним, до того ж автор обійшовся без гучних пафосних оцінок. Відтворити хід війни радянської Росії проти УНР допомагають документи збірника «Слідча справа М.А. Муравйова» (упорядники В.А. та Л.В. Гриневичі). Вони характеризують більшовицькі «революційні армії», що вторглися в Україну, як недисципліновані і морально розкладені, внаслідок чого їхня боєздатність була невисокою. Це пояснює, чому юнкери і студенти протягом кількох годин могли протистояти у кілька разів більшій силі ворога. Але головне: на жорстоку розправу з полоненими після Крутянського бою вказували навіть працівники червоних штабів, які з обуренням згадували, що серед розстріляних були 17-річні гімназисти.
Єдиним із сучасних дослідників, хто заперечує значення Крутянського бою у військовому, політичному, а особливо моральному плані, є відомий історик В. Солдатенко. За його концепцією Української революції, в Україні наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. велася боротьба за владу між прихильниками Центральної ради та Харківського радянського уряду, який отримував військову допомогу від радянської Росії. У своїх працях автор некритично сприймає сумнівні відомості про Крутянську подію з літератури, виданої у діаспорі, у тій частині, де вони підтверджують його концепцію, й відкидає ті, які їй суперечать. Він стверджує, що з 500 вояків українського війська 300 були студентами і гімназистами, яких характеризує як «напівдітей», до того ж зраджених командуванням. А тому вважає, що таке військо було неспроможним до серйозного спротиву. Дослідник відкидає свідчення про реальний перебіг бою та велику кількість загиблих з обох сторін. На його думку, ця подія набула в українських виданнях гіпертрофованих оцінок.
ПРЕДТЕЧА «ЧЕРВОНОГО ТЕРОРУ»
За 90 років, що минули з часу Крутянській події, навколо її фактичної сторони і оцінок накопичилося багато неправдивого: від наївних фантазій до безсоромної брехні. І в науковій літературі, а особливо у сучасній публіцистиці значна частина дописувачів висвітлює подію в дусі імпресіонізму, викладаючи не так об’єктивну інформацію, як свої почуття. Пересічні ж громадяни і тоді, і тепер уявляють собі Крути цілком абстрактно — в дусі «300 спартанців під Фермопілами».
Дійсно, у Крутянському бої досі залишається багато нез’ясованого у деталях: не можна з точністю визначити, скільки війська брало участь у бою, яке воно мало озброєння, встановити точну кількість загиблих і поранених. Не можна також відтворити до подробиць перебіг бою: командир і рядовий вояк бачили і сприймали його по-різному. Навряд чи можна сподіватися, що коли-небудь будуть винайдені нові джерела, які проллють світло на цю подію. Але й тих, що є, цілком достатньо для її правдивого висвітлення і трактування, а саме — як героїчного епізоду війни України за незалежність. В Указі Президента України В.Ющенка «Про відзначення 90-тої річниці подвигу героїв Крут» йдеться про те, щоб розглядати подію в контексті Української революції 1917—1921 рр. І з цього треба перш за все виходити, коли мова заходить про Крути.
На сьогоднішній день у громадській думці України «подвиг героїв Крут» зведено до загибелі Студентської сотні. Усі решта, хто брав участь у бою, до числа героїв не включені. Ні сотник А. Гончаренко, що командував боєм, ні хоробрий артилерист, «старшина у синьо-жовтому кашкеті» С. Лощенко, ні юнаки Першої юнацької школи ім. Б.Хмельницького, ніхто інший серед Крутянських героїв не згадується. І в цьому є велика історична несправедливість.
Пишучи про «більшовицькі орди», українські історики поки що не створили об’єктивних досліджень про військо, що принесло в Україну «революцію на своїх багнетах», хоча джерел для цього вистачає. Публіцисти ж, щоб підкреслити «негативний імідж» більшовиків, часто згадують, що полонених під Крутами студентів катували. Відомо про це не від очевидців — таких просто не було. Усі розповідали з чужих слів. Не проводилася й судово-медична експертиза. Взагалі-то муравйовці не катували, вони одразу вбивали усіх, хто до них потрапляв, розстрілювали класово- чужi елементи не лише без суду і слідства, а й без вагань. Нагадаємо, що так загинули у Києві митрополит Володимир (Богоявленський), генерал Я. Гандзюк, члени Центральної Ради О. Зарудний, І. Пугач і ще кілька тисяч невинних жертв.
Але саме в цьому й полягала справжня аморальна суть дій більшовиків. У цивілізованому суспільстві в усі часи розстріл полонених вважався військовим злочином. У ХХ ст. з’явилися відповідні норми права — Женевська конвенція 1907 р. гарантувала життя військовополоненим. Це добре знали командири і вояки революційної армії, адже більшість із них воювала на фронтах Першої світової війни. Під Крутами був один із перших випадків (може, навіть найперший?), де більшовики явили приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя. Це були перші паростки явищ, які згодом трансформувалися у політику червоного терору, Голодомору, масових репресій 1930-х рр. І про це теж не слід забувати, шануючи героїв Крут.
