Закінчення. Початок див. у № 181 від 5.10.2002 р.
Геродот повідомляє про те, що частина скіфів, які не побажали підкоритися гніту «царюючих», оселилася далеко на Сході, мабуть, у передгір’ях Тянь-Шаню або Алтаю, що підтверджують відповідні археологічні знахідки. У результаті скіфи розширили ареал своєї діяльності аж до Монголії та Китаю, частково змішалися з тубільцями і поклали початок новому етносу — туркменам та іншим тюркським народам.
Частина ж скіфів та інші народи, що населяли територію України, залишилися жити під владою кіммерійців. Деякі з них, насамперед ті, кого обтяжувала колишня влада скіфів, почали співпрацювати з новою владою. Швидше за все, це були нащадки «трипільців». Зв’язок єгипетського гарнізону з далекою метрополією був мінімальним і, ймовірно, зовсім припинився після того, як країни, що їх розділяли, вийшли з-під єгипетського підпорядкування. У результаті, єгипетські воїни почали одружуватися з місцевими жінками, перейняли деякі місцеві звичаї та спосіб життя; одним словом, натуралізувалися. Але при цьому і вони, і їхні нащадки зберегли переконання, що вони є «блакитною кров’ю» — тобто елітою, яку інший народ зобов’язаний утримувати. Ось їх, очевидно, і назвали кіммерійцями (або хімерийцями; химера — помісь різнорідних істот, хімія — наука про змішання різнорідних речовин). Єгиптяни називали словом «кемет» родючу суміш водоростей та землі, яку приносив на їхні поля Ніл, а свою країну називали «Кеме». Тому, можливо, назва кіммерійці (кемерійці) означала — єгиптяни. На давньогрецький вазі кіммерійців зображено у високих єгипетських шапках, у вигляді вершників, яких супроводжують південні короткошерсті собаки (див № 181). До речі, слово собака єгипетське, слов’янське — пес.
Згодом кіммерійців ставало дедалі більше, а народу — все важче утримувати цю еліту. Порівняно з нею влада скіфів, які самі займалися потрібною для їхніх підданих роботою (торгівлею), була благом. Для зменшення гніту над підданими кіммерійці почали вдаватися до грабіжницьких набігів на сусідні народи, що зафіксовано в історичних анналах. Так, згідно зі східними текстами у 722 — 715 рр. до н.е. вони завдали нищівної поразки урартському царю Русє I. А Геродот повідомляє, що «похід кіммерійців, що прийшли в Іонію, який був раніше за правління Креза, мав на меті не підкорення міст, але набіг заради грабунку» (Геродот, «Історія»). Але це не усунуло їхнього антагонізму з підданими. І тому, коли скіфи, які пішли на схід, стали сильніше та вирішили повернутися на батьківщину, можливо на заклик її населення, то останнє не стало підтримувати кіммерійців і ті, не чекаючи скіфів, панічно втекли. Значна їх частина втекла у Західну Європу. Саме до цього часу відноситься поява в Європі кельтів. Багато що свідчить про те, що вони були нащадками кіммерійців. Цієї думки дотримувався ряд дослідників (Потоцький, Раулінгсон, Боннель, Карпентер). При цьому Боннель вважав кіммерійцями-кельтами також таврів, будинів, неврів, скіфів-землеробів, скіфів-орачів, амазонок та ін.
Від єгипетських воїнів кельти успадкували агресивність, від «трипільців» — демократичність, високий статус жінки, характерний орнамент, яким вони прикрашали свої щити, одяг та тіла. Древні автори (Посідоній з Апамеї, Стабон, Діодор, Плутарх) ототожнювали з кіммерійцями кімврів. Кімри та кімври були одними з предків ірландців, португальців та валлійців — уельсців. Гарольд Бейлі у виданні «Архаїчна Британія» повідомляє: «...Джон Моріс помітив разючу близькість синтаксису валлійців та древніх єгиптян; Джеральд Массі у своїй «Книзі Начал» наводить список із 3000 випадків близької схожості між англійськими та єгипетськими словами...». Це свідчить одночасно про те, що одними із предків валлійців були кіммерійці і про те, що одними із предків кіммерійців були також й єгиптяни. У всій Європі, аж до Ірландії, є топоніми, пов’язані з кіммерійцями (м. Кеммеріх у Німеччині, Кембрійські гори та річка Кем в Уельсі, м. Кембридж). Частина кіммерійців, ймовірно, осіла в Криму, де залишилося багато пов’язаних з ними топонімів. Можливо, якась їх частина втекла на північ, де позначила свою присутність такими топонімами як м. Кемі, ріка Кемійоки, озеро Кеміярві в Фінляндії, м. Кемері в Латвії, річка і місто Кемь в Карелії, ріка Кема у Вологодській обл., м. Кімри на Волзі, ріка Кама — притока Волги, назвами народів комі та череміси (нині марійці).
Однак повернімося до скіфів та кіммерійців. Їхня поведінка в цьому конфлікті отримує логічне пояснення тільки з урахуванням вищезгаданої передісторії їхніх відносин. Скіфи замість того, щоб спокійно зайняти звільнену країну, погналися за тією частиною кіммерійців, яка втекла через Кавказ на Близький Схід у бік Єгипту, бажаючи помститися. Напрям втечі кіммерійців був невипадковим. Напевно, вони сподівалися, що держава, котра колись дала їм владу, тепер візьме під свій захист. Однак Єгипет не прийняв кіммерійців і відкупився від скіфів, що їх переслідували, уникнувши таким чином їх вторгнення (Геродот, «Історія»). Після цього скіфи ганялися за кіммерійцями по Малій Азії ще 28 років, перш ніж повернутися до своїх сімей. Остаточно кіммерійців вигнав iз Малої Азії Аліатт. Куди вони поділися після цього, точно невідомо. Можливо, якась їх частина пішла в Індокитай, де стала відома під ім’ям кхмери. У їх вигляді помітні індоєвропейські риси, а в їхніх переказах існує дивна легенда про походження від змієногої жінки (богині), така ж сама, як і у жителів Подніпров’я.
Скіфи, відплачуючи за древнім принципом справедливості — «око за око, зуб за зуб» (але при цьому, забувши про гріхи своїх предків, які захопили свого часу Єгипет), — поклали початок новій несправедливості своїми безчинствами на Близькому Сході та захопленням Мідії. Мідійці, яких «з найдавніших часів всі називали аріями» (Геродот, «Історія»), були родичами персів. Півтора століття по тому (512 р. до н.е.) перський цар Дарій зважився на акцію, подібну до проведеної Сесострісом. Він вторгся у Скіфію з об’єднаним 700-тисячним військом народів Близького Сходу, назвавши причиною свого походу необхідність покарати скіфів за розбій, який вони вчинили в Малій Азії у 7-му ст. до н.е. (Геродот, «Історія»).
