«Дверь отперта. Переступи порог.
Мой дом раскрыт навстречу всех дорог…
…Здесь стык хребтов Кавказа и Балкан,
И побережьям этих скудных стран
Великий пафос лирики завещан С первоначальных дней, когда вулкан
Метал огонь из недр глубоких трещин…»
«Дом поэта», М. Волошин, 1926 р.
Не тільки в Криму, але й у всьому світі вслід за 125-річчям Максиміліана Олександровича Волошина (1877 — 1932), яке відзначали минулого року, цього року святкують 100-річчя самого Будинку поета. У червні на базі музею пройде спеціальне виїзне засідання конференції «Крим-2003», присвячене цій події; до середини липня в Коктебелі працюватиме Міжнародний пленер художників-пейзажистів. На серпень заплановані проведення виставки «Будинку поета — 100 років» і ретроспективний показ кіно- і відеоматеріалів про Максиміліана Волошина у містах Криму. У першій половині вересня в Коктебелі пройдуть Міжнародні науково-практичні конференції «Мой дом раскрыт навстречу всех дорог …» Крім того, відбудеться урочисте відкриття меморіальної дошки на будинку матері поета Олени Оттобальдівни Кириєнко-Волошиної.
ПОЕЗІЯ МІСЦЯ І ЧАСУ
Життя і творчість Максиміліана Волошина настільки міцно пов’язані з Коктебелем, що для багатьох навіть небайдужих до мистецтва і літератури людей є відкриттям, що він мав подвійне українське прізвище Кириєнко-Волошин і народився у Києві 16 (28) травня 1877 року. Навчався у Московській і Феодосійській гімназіях; був справжнім громадянином світу — продовжував навчання і самоосвіту в Москві, Берліні, Парижі... М. Волошина заслали до Середньої Азії за участь у студентських страйках. «Париж став своєрідною ретортою, у якій недовчений російський студент, недавній соціаліст, перетворився на європейця й ерудита — мистецтвознавця і літературознавця, анархіста в політиці і символіста в поезії…» (З. Давидов, В. Купченко).
А Коктебель на зламі століть (М. Волошин жив тут із 1893 по 1932 рік) став його поетичним Парнасом. І надзвичайно багата літературна доля цього містечка, яке стало одним із географічних центрів цілого явища в російській літературі (а ширше — і в мистецтві), що має назву «Срібного віку», незважаючи на тимчасову обмеженість тільки початком ХХ століття, сформувалася під впливом саме Волошинської інтелектуальної діяльності, поетичного і художнього таланту, його політичної і громадянської позиції.
Східний Крим описано ще у давньогрецьких хроніках, але Кіммерією він став завдяки багатогранній фігурі М. Волошина. Коктебель «відкрив» старик Едуард Юнге, російський професор-офтальмолог, який «організував» тут скупку в татар і болгар земель та продаж їх під дачі. А вже Волошин став тим центром, який притягав сюди інтелектуальні сили Російської імперії, а потім і всієї Європи, — високообдарованих людей із Санкт-Петербурга, Києва, Москви, Парижа... Імена багатьох сотень гостей Волошина створили особливий, неповторний образ Коктебеля, який радянська влада намагалася спотворити і зруйнувати, замінивши саме його ім’я на суто технічне — Планерське…
Сама пам’ять про поета була під забороною. Із 1928 року по 1961 рік його ім’я і творчість були під абсолютно нічим не виправданою повною забороною. Фактичною причиною заборони послугувала гуманістична позиція під час громадянської війни, коли Поет і Громадянин не зміг і не захотів стати на чиюсь сторону; він писав: «Всеми силами моими молюсь за тех и за других…» І тільки у 1977 році, у зв’язку зі 100-річчям від дня народження, Волошина — частково та із застереженнями — допустили до історії мистецтва і літератури, спочатку як художника, а потім уже як поета і мислителя.
ІСТОРІЯ І ДРАМА БУДИНКУ
Доля його і примітна, і трагічна. Його побудовано в 1903 році. У 1908 році поруч побудували будинок матері поета. Тільки у 1912 — 1913 рр. до Будинку поета прибудували майстерню з високими арочними вікнами (за ними і сьогодні його впізнають на всіх фотографіях), і яка стала неповторним архітектурним і смисловим доповненням. Згодом будинок перетворюється на «літній притулок переважно для інтелігенції». У 1924 році Волошин пише листа Льву Каменєву: «Сюда из года в год приезжали ко мне поэты и художники, що создало из Коктебеля… своего рода литературно-художественный центр. При жизни моей матери дом был приспособлен для отдачи летом в наем, а после ее смерти я превратил его в бесплатный дом для писателей, художников, ученых…» За даними біографів поета, в будинку в 1923 році відпочивали і працювали 60 чоловік, у 1924-му — 300, у 1928-му — 625!
Але радянська дійсність оселилася і на коктебельському Парнасі. Фінінспекція не вірила, що кімнати здають не за гроші, і вимагала сплати «податків за утримання готелю», комсомольські активісти — жертвувати на Осоавіахім і Повітрофлот. Волошин звертався за допомогою до Луначарського, Горького, Єнукідзе. Його звинувачували у пособництві контрреволюціонерам і буржуазності, перестали видавати книги, заборонили виставки. Місцеві чабани організували (як вважають біографи, не без допомоги влади!) проти нього судовий процес. Колективізація і голод 1932 — 1933 рр. відібрали у М. Волошина останні ілюзії щодо «народної» влади. «Чувствую себя очень выбитым из жизни... Сопротивляемость угасла» (зі щоденника М. Волошина, січень 1931 р.).
Щоб зберегти велику бібліотеку, він намагається у лютому 1931 р. передати свій будинок Спілці письменників СРСР, але правління Спілки, навіть не поцікавившись думкою господаря, здає його в оренду Партвидаву. Дружина поета Марія Степанівна Волошина (Заболоцька) пише: «История с домом сильно подкосила М.А.» «Быстро и неудержимо старею, и физически, и духовно» — записує він у щоденнику 24 березня 1932 року. А вже 11 серпня об 11 годині дня астма, ускладнена грипом і запаленням легенів, забрала Поета і Художника до іншого світу, явно кращого, ніж більшовицька дійсність. Поховали Волошина неподалік, на найвищій горі Коктебельської бухти — Кучук-Єнішар (тепер — Волошинська). Прожив він тільки 55 років…
Спочатку Будинок-музей був філією Феодосійської картинної галереї. 17 грудня 1976 року у віці 89 років померла Марія Степанівна Волошина і тільки після цього її заповіт щодо передачі спадщини Максиміліана Олександровича набув чинності. Біля джерел створення музею стояв молодий тоді літератор Володимир Купченко, якого ще у грудні 1974 року призначили науковим співробітником. У нарисі «Обыск в доме-музее поэта. Штрихи недавнего» він пише, яка неабияка боротьба розгорнулася між відомими людьми: дочка відомої московської письменниці, яка отримала за часів радянської влади в Коктебелі дачу, успадкувала заощадження Марії Степанівни у розмірі 11 тисяч карбованців і трактувала пункт із її заповіту про «особисті речі, які не мають меморіальної цінності» як право на «все, що зберігається у шафах і скринях»; а там були картини Волошина, одяг і фотографії поета... Якщо нотаріусом було внесено до опису всього 5400 предметів, що залишилися після Волошиної, то Володимир Купченко вніс до опису 18 тисяч експонатів основного фонду і майже 36 тисяч науково-допоміжного. Дуже багатьох предметів сьогодні немає у фондах музею. І не в останню чергу тому, що за майно безкорисливого Поета йшла тривіальна метушня між письменниками, що значення Волошина заперечувала влада, а спецслужби переслідували всіх, хто цікавився спадщиною Волошина. Вони, рятуючись від радянського суду, ховали і губили «небезпечні» документи й експонати; нищівну роль зіграло й те, що музей пережив кілька реорганізацій і передач із рук в руки.
Наприкінці минулого століття Коктебелю повернули його колишнє ім’я. У грудні 1998 року музей отримав статус республіканського. У лютому 2001 року на базі Будинку Поета зусиллями його співробітників і всіх небайдужих до долі Коктебеля людей було створено заповідник «Кіммерія М. О. Волошина». У музеї традиційно проводили міжнародні конференції, на які приїжджали вчені не тільки з України, Росії, але й країн Західної Європи, Америки. Предмети музейної колекції експонувалися на виставках у містах України, в Москві та Парижі, в Німеччині. Будинок-музей Волошина, єдиний з усього Криму, брав участь у першому міжнародному фестивалі «Інтермузей» у Москві... Будинок прийшов у занепад, його розфарбували у різні блакитні тони, невластиві йому раніше; минулого року зрубали тамариски, посаджені господарями біля будинку й оспівані свого часу Волошиним...
БЕЗПРАВНА ПАДЧЕРКА
Будинок-музей вимагає негайного капітального ремонту. Проект капремонту, що існує із 1987 року, вже потребує перегляду. За 100 років дерев’яні конструкції будинку втратили міцність, він знаходиться в аварійному стані. Екскурсії на оглядовий майданчик давно не водять: у будь-який момент він може обвалитися. Небезпечно заходити і до майстерні поета — сходи розхиталися... Тріщини на стінах розширюються, перетворюються на ущелини. На заміну дерев’яних виробів і реконструкцію з республіканського бюджету в 2001 році виділили тільки 27 тисяч гривень із запланованих 125 тисяч.
Як розповіла завідувач музею Наталія Мірошниченко, сьогодні триває реконструкція набережної перед будинком, де замість асфальту повинна з’явитися красива плитка, лавки і клумби, та це не вирішує проблему реставрації самого Будинку поета. На його ремонт потрібно щонайменше 600 тисяч гривень, але бюджет таких грошей виділити не може. Музей не має навіть свого рахунку, оскільки після створення заповідника він став тільки його безправною структурною ланкою. Зі слів директора Феодосійської нафтобази Олександра Бартенєва, його підприємство могло б надати допомогу музею Волошина, але тільки тоді, коли у заповіднику «буде керівник, у якого болить серце і душа за справу».
— З цього погляду, — говорить Наталія Мірошниченко, — створення заповідника тільки зашкодило музею. Задум був хороший — з’єднати і зберегти в одній структурі все, що стосується Волошина, що залишилося від ландшафту Волошинської Кіммерії, але за логікою речей тоді сам Будинок-музей поета повинен бути центром цієї структури, а все інше працювати на нього, розвивати кіммерійську тему. А сьогодні він лише декларується базовим. Раритетність колекції незаперечна; будинок поета у реєстрі національних пам’ятників, 95% доходів заповідник отримує завдяки йому. Але... А насправді скасували юридичний статус будинку, ліквідували у музеї фондовий і господарський відділ, додали до штату заповідника 11 працівників, яких розмістили в музеї Волошина, передали їм рахунок, всі адміністративні права. Адже Будинок-музей Волошина повинен бути головною ланкою заповідника, а не «безправною падчеркою»…
Зі слів міського голови Феодосії Володимира Шайдерова, «ми за останнє десятиріччя зіпсували Коктебель». Досі у музею немає охоронної грамоти на прилеглу територію. Тому набережна тут була перетворена на одну велику забігайлівку з музичною какофонією і ринком, яка спотворює морський берег. Край, куди на початку століття прагнула інтелігенція з близьких і далеких теренів, було перетворено на звичайну «совкову» курортну територію...
ЛЕГЕНДА ПРО ПРОФІЛЬ
Кожному, хто буває в Коктебелі, покажуть обрив гори Кок-кая, який своїми контурами нагадує профіль обличчя людини. Звісно, є велика спокуса стверджувати, що це і є «профіль Волошина». Екскурсоводи будують свою розповідь на цій триєдності — Будинок поета, Могила поета, Профіль поета.
Але як народилася ця легенда і чи завжди вважали саме так? Як розповідає Володимир Купченко, існує листівка з краєвидом Коктебеля, видана в Феодосії приблизно 1910 року. На ній написано: «Коктебель. Гора профіль Пушкіна». У путівниках 1911 та 1914 років також вказується, що це «профіль Пушкіна». Як вважає Купченко, автором цієї назви був феодосійський краєзнавець В. Гейман. Проте Марина Цвєтаєва, яка побувала в 1911 році в Коктебелі, в «Живое о живом» писала: «Взлобье горы. Пишу и вижу: справа, ограничивая огромный коктебельский залив, скорее разлив, чем залив, каменный профиль, уходящий в море… Максин профиль. Так его и звали. Чужие дачники, впрочем, попробовали было приписать этот профиль Пушкину, но ничего не вышло из-за явного наличия широкой бороды, которой профиль уходил в море…» Кожному зрозуміло — легенда про «профіль Макса» явно більш життєздатна. Вона привабливіша, вдаліше вписується у місцевий колорит. Крім того, саме цей варіант легенди підтримав… і сам Максиміліан Волошин. У вірші «Коктебель» уже в 1918 році він написав: «И на скале, замкнувшей зыбь залива, Судьбой и ветрами изваян профиль мой!». У 1926 році у вірші «Дом поэта», що послугував епіграфом до даної статті, є аналогічні рядки: «Вон там, за профилем прибрежных скал, Запечетлевшим некое подобье (Мой лоб, мой нос, ощечье и подлобье)…
Щодо належності профілю Пушкіновi сперечалися багато. Критично оцінював схожість профілю скель із профілем Пушкіна ще в 1914 році путівник Боссаліні, в якому було вказано, що в Коктебелі так називають профіль мису «совсем не сходственного с лицом поэта». Зоолог Іван Пузанов у нарисах писав: «Зная лично покойного М. Волошина, могу утверждать, что последнее название надо предпочесть, ибо излом лобового утеса Карадага поразительно напоминает бородатое лицо Волошина…» А художник із Санкт-Петербурга К. Костенко в 1924 році показав це графічно. Ну, і щоб зовсім не «образити Пушкіна», який тільки одного разу проплив морем біля коктебельських берегів на шляху з Феодосії до Гурзуфа, Володимир Купченко у нарисі «Профиль» стверджує, що «портрет» Пушкіна все ж є в Коктебелі, але в іншому місці. На його думку, це гребінь хребта Сюрю-Кая… Утім, така вже властивість кримських гір — тут кожен усе бачить по-своєму і кожен робить свої відкриття…
