Геній — завжди вічна загадка. Хоча б із тієї простої причини, що він, геній, незбагненним (не лише для простих смертних, але й для «всього лише» талантів) чином бачить те, чого не бачить ніхто інший. Так, ця вища унікальність ясновидіння може поєднуватися в душі генія з разючою наївністю в питаннях соціальних, політичних, життєвих чи побутових. Але, можливо, ця наївність — також знак свого роду вищої мудрості — бо саме геній є творцем «не від світу цього»?
Загадка Гоголя — особливого роду. Навіть серед подібних йому великих митців (хоча з ким, говорячи по совісті, можна було б порівняти безсмертного сина української землі?!) Микола Васильович справді стоїть особняком. Цей геній вражаюче зумів поєднати в собі, в своїй душі, здавалося б, непоєднувані «грані магічного кристала»: схильність до містики, до сфери непізнанного, темно-таємничого — і дивовижну прозірливість до найдрібніших деталей реального земного життя; виключно прозорливе розуміння багатьох найскладніших процесів духовного життя суспільства — і в той же час «прекраснодушность» утопічної проповіді соціального примирення поміщика і мужика на началах «христианского братолюбия», інакше говорячи, примирення непримиренного за конкретних умов миколаївської Росії (в цьому була велика трагедія Гоголя, до неї ми ще повернемося)... Додамо до цього незламну, вічну «українськість» великого письменника, що завжди яскраво виявлялася в його творчості, про що б він не писав — і, з іншого боку, його свідомий вибір як митця і проповідника: бути провісником та ідеологом особливого, «православного», єдино вірного шляху Росії (саме Росії!), шляху, який тільки й може врятувати народ від наслідування хибної західноєвропейської соціальної моделі (при цьому Микола Васильович багато місяців і років прожив у Римі, центрі й оплоті різко критикованого ним католицизму, і багато разів признавався у пристрасній любові до цього міста).
У нашій розмові про Гоголя ми постараємося дати слово самому авторові «Миргорода» і «Мертвих душ» — максимально повно, наскільки це можливо. Бо хто, як не Гоголь (при всій своїй прихованості, невловимості, рідкісній здатності раптово і хитро «двоїтися» та «розщіплюватися» в очах читача), може чесно, щиро й вірно розповісти нам, далеким нащадкам, про таємницю своєї душі, про свою духовну драму, про причини, що привели геніальну людину до трагічного життєвого кінця? Листування Гоголя (як приватне, так і «відкрите», зібране в дивовижній книзі «Выбранные места из переписки с друзьями») — вражаючий людський документ, справді — вікно в дзеркало його душі. Постараймося ж зазирнути в це вікно і пам’ятати при цьому слова нашого видатного співвітчизника Пантелеймона Куліша (до речі, автора одного з перших і кращих на той час життєписів Гоголя!): «Гоголь сам — кращий свій біограф, і якби були надруковані всі його листи, то не багато треба було б додати до них пояснень для розуміння історії його внутрішнього життя». У нас, звичайно, мова піде лише про деякі найбільш яскраві зразки епістолярної спадщини генія: адже неможливо охопити неосяжне...
МИТЕЦЬ
«Мое дело — изображать жизнь людей, живьем выставить людей и жизнь, как она есть». Ці відомі слова Гоголя часто використовувалися за радянських часів як ілюстрація могутності критичних, реалістично-викривальних начал, що нібито безперечно домінували в його творчості (принаймні, до середини 40-х років ХIX сторіччя) і мали в спадщині Гоголя найбільшу цінність. Але геніальний творець «Мертвых душ» нескінченно складний. У розділі «Четыре письма к разным лицам по поводу «Мертвых душ» з гоголівської книги «Выбранные места из переписки с друзьями» читаємо: «Герои мои потому близки душе, что они из души; все мои последние сочинения — история моей собственной души... Ибо мне много толковали, разбирая кое-какие мои стороны, но главного существа моего не определили. Его слышал один только Пушкин. Он мне говорил всегда, что еще ни у одного писателя не было этого дара выставлять так ярко пошлость жизни, уметь очертить в такой силе пошлость пошлого человека, чтобы вся та мелочь, которая ускользает от глаз, мелькнула бы крупно в глаза всем». (I — в одному з листів 1846 року знаходимо найцікавіше визнання письменника: «Мне хотелось попробовать, что скажет вообще русский человек, если его попотчевать его же собственной пошлостью»; це — про задум геніальних «Мертвых душ»!).
І там же, в «Выбранных местах...», є дивовижні слова генія: «Я не любил никогда моих дурных качеств; и если бы небесная любовь божья не распорядилась так, чтобы они открывались передо мною постепенно и понемногу, наместо того, чтобы открыться вдруг и разом перед моими глазами, в то время как я не имел еще никакого понятия о всей неизмеримости его бесконечного милосердия — я бы повесился... Чудесным высшим внушеньем усиливалось во мне желанье избавиться от них... С тех пор я стал наделять своих героев сверх их собственных гадостей моей собственной дрянью. Вот как это делалось: взявши дурное свойство мое, я преследовал его в другом званье и на другом поприще, старался себе изобразить его в виде смертельного врага, нанесшего мне самое чувствительное оскорбление, преследовал его злобой, насмешкой и всем чем ни попало. Если бы кто увидал те чудовища, которые выходили из-под пера моего вначале для меня самого, он бы, точно, содрогнулся... Тут-то я увидел, что значит дело, взятое из души, и вообще душевная правда, и в каком ужасающем для человека виде может быть ему представлена тьма и пугающее отсутствие света. Я увидел, что многие из гадостей не стоят злобы; лучше показать всю ничтожность их, которая должна быть навеки их уделом». Може, саме в цих рядках Гоголь дав нам можливість зазирнути в тайники своєї творчої лабораторії...
Петро Анненков, один із досить близьких знайомих Миколи Васильовича в середині 40-х років ХIX сторіччя, мав всі підстави написати: «Второй том «Мертвых душ» — это та подвижническая келья, в которой он (Гоголь. — І.С. ) бился и страдал до тех пор, пока не вынесли его бездыханным из нее». Тут немає перебільшення; приголомшує драматизм внутрішнього боріння генія з самим собою (чого варте лише спалення — причому здійснене двічі, 1845 року і за 9 днів до смерті, 12 лютого 1852 року! — закінченої редакції другого тому, плоду болісних трудів, сотень безсонних ночей, справи всього життя, як абсолютно ясно розуміли сучасники Гоголя), дивовижна фантастична вимогливість творця до себе.
Але поставимо запитання: а чому письменник відрікся від першого тому «Мертвых душ», свого яскравого і страшного творіння? Можливо, саме тому, що усвідомив, наскільки страшний той світ, та Росія, яку він створив своєю незрівнянною творчою уявою (і головне — наскільки страшна та реальність, яка, чудотворно перетворена в душі Гоголя, і живила собою велику поему!). Зазначимо, до речі, що після появи друком першого тому «Мертвых душ» 1842 року ряд критиків (наприклад, Погодін) твердили, що той образ Росії, який знаходимо в поемі (сірість, бруд, убогі дороги, смуток у всьому, поголовне хабарництво...), могла створити лише людина, яка поглядає на нашу Вітчизну чужими, відчуженими очима, людина, для якої Росія не є рідною (!).
А ось що читаємо в підготовчих записниках Гоголя до «Мертвых душ» (можна сказати, що ми не вийдемо за межі нашої теми, бо це — свого роду листи автора до самого себе): «Идея города. Возникшая до высшей степени Пустота. Пустословие. Сплетни, перешедшие пределы, как все это возникло из безделья и приняло выражение смешного в высшей степени. Как пустота и бессильная праздность жизни сменяются мутною, ничего не говорящею смертью. Как это страшное событие совершается бессмысленно. Не трогаются. Смерть поражает нетрогающийся мир. Еще сильнее между тем должна представиться читателю мертвая бесчувственность жизни».
Ось ця «мертвая бесчувственность жизни» і жахала Гоголя більше всього. Про неї він думав кожну мить, працюючи над великим своїм витвором, працюючи наполегливо і настирливо, долаючи фізичний недуг, відчай, невпевненість у собі, нападки критики та цензури (з листа до Жуковського від 2 грудня 1843 року: «Я продолжаю работать, то есть набрасывать на бумагу хаос, из которого должно произойти создание «Мертвых душ». Труд и терпение, и даже приневоливание себя, награждают меня много. Такие открываются тайны, которых не слышала дотоле душа. И многое в мире становится после этого труда ясно». І з кожним місяцем болісної праці над другим томом поеми зростала в Гоголі нескінченна, неприборкна духовна спрага: показати читачеві, показати всій Росії не страшний світ «оскудения», світ, де панує «пошлость холодных, раздробленных характеров», не світ «призрачной действительности» (мотив, мабуть, уперше знайдений Гоголем у світовій літературі і дуже сильно розвинутий потім у XIX і ХХ сторіччях; одним із перших був тут Шевченко — перечитаємо його геніальну поему «Сон» про петербурзьку примарну дійсність, про кошмар імперського абсурду) — а світ, зігрітий світлом Христа, світ «небесної Батьківщини» всіх людей.
ЗНЕХТУВАНИЙ ПРОРОК
Тут, очевидно, і можна побачити причину того, чому в листуванні Гоголя (як особистого характеру, так і тому, що було спеціально підготоване ним для друку, як «Выбранные места...») в середині 40-х років дуже помітно посилюються «пророческие», «душеспасительные» акценти: письменник поставив перед собою виняткову, непомірно важку, ймовірно, неможливу для однієї, нехай навіть геніальної, людини мету: вказати шляхи виходу з найважчої етичної та соціальної кризи, яка охопила, на думку митця, як Росію, так і все людство. Вихід же цей Гоголь бачив у протиставленні «видимому разврату и сутолоке нашего времени» (з листа до Миколи Язикова від 14 грудня 1844 року) суспільного устрою, заснованого на «вечной истине Христовой». Бо він вірив, що саме православна церква (і лише вона!) «может заставить у нас всякое сословие, звание и должность войти в их законные границы и пределы» і, таким чином, гармонізувати суспільство, зняти гостроту найнебезпечніших соціальних суперечностей, які Гоголь чудово бачив.
Чи завжди він вірив у це, чи був позбавлений сумнівів? Сумніви, навіть, хто знає, відчай напевно були, але ми, ймовірно, ніколи не знатимемо про їхню глибину — це також одна з великих загадок Гоголя. Зовні ж у його листуванні все сильніше стверджувався тон натхненного біблійного проповідника: «Теперь ты должен слушать моего слова, ибо вдвойне властно над тобою мое слово, и горе кому бы то ни было, не слушающему моего слова» (з листа до друга з ніжинських часів Олександра Данилевського від 26 липня 1841 року).
Знову і знову, в листуванні з Жуковським і Язиковим, Погодіним і Плетньовим, Бєлінським і ще одним знайомим із юних українських років — Миколою Прокоповичем — Гоголь з неймовірною завзятістю роз’яснює свій проект «идеального небесного государства» на чолі з вірним слугою «царя небесного» — земним царем (зазначимо, що конкретно йшлося про «незабываемого» Миколу I. Ось чому трагедія Гоголя полягала ще й у тому, що свою «небесну державу» він мислив у вельми земних формах, у вже готових формах миколаївського бюрократизму...)
Але треба відразу підкреслити, що, незважаючи на це, дуже багато думок письменника не лише зберігають нині, а й набувають знову (враховуючи вже реалії наших днів) особливої, несподіваної актуальності. Ось, наприклад, позиція губернатора, виведеного Гоголем у другому томі «Мертвих душ» (немає сумніву, що це чималою мірою виразник поглядів самого автора). Вигнання й покарання безвідповідальних чиновників, на думку губернатора, саме по собі ще не оздоровить суспільство, «потому что наместо выгнанных явятся другие, и те самые, которые дотоле были честны, сделаются бесчестными, и те самые, которые удостоены были доверенности, обманут и предадут...». Саме тому ідеальний гоголівський губернатор (на жаль, надто ідеальний!) закликає підлеглих йому чиновників, вимагає від них і благає їх «пригадати про свій обов’язок» («говорю это вам как человек, связанный с вами единокровным родством!» — додає він).
Ще одна провидецька думка Гоголя — про страшну шкоду фанатизму, крайнощів і «злобного засліплення». «Односторонние люди и притом фанатики, — попереджав наш геній, — язва для общества. Беда той земле и государству, где в руках таких людей очутится какая-либо власть». Сказано 1846 року, а наче викрикнуто з безодні страшного, трагічного досвіду ХХ століття! Зазвичай вважають, що Гоголь був наївним і утопічним у своєму аналізі суперечливих соціальних проблем; часткова істина в цьому є, але хіба не вражає дивним знанням життя така, наприклад, його думка з «Вибраних місць...»: «Надобно вам знать (если вы этого еще не знаете), что самая безопасная взятка, которая ускользает от всяких преследований, есть та, которую чиновник берет с чиновника по команде сверху вниз — это идет иногда бесконечной лестницей». І далі Гоголь висловлює свій погляд на боротьбу з корупцією: «Поверьте, что наилучший образ действий в нынешнее время — не вооружаться жестоко и жарко противу взяточников и дурных людей и не преследовать их, но стараться вместо того выставлять на вид всяческую честную черту, дружески, в виду всех, пожимать руку прямого, честного человека».
Особливий інтерес для сучасності, для глибшого розуміння того, що ж саме у поглядах нашого генія належить уже минулому, бо позначено «печаткою» утопізму і прожектерства (неможливо було примирити непримиренне, об’єднати безмежно егоїстичних дворян, які в масі своїй чіпко трималися за привілеї — десятки таких бачив саме в ті роки й про таких з ненавистю писав Шевченко! — і кріпосних рабів, навіть звертаючись до «христового закону братської любові»...), а що вражає й нині своєю пророчою глибиною — особливий інтерес саме для нас сьогоднішніх являє знаменита дискусія Гоголя та Бєлінського 1847 року. Причому якщо аргументи російського критика досить широко відомі (необхідність корінних соціальних перетворень в імперії, а не суспільне перевлаштування через моральне вдосконалення окремих людей, що відстоював Гоголь; різке заперечення благотворної духовної ролі релігії й взагалі глибини релігійного почуття в масах народу; виразний, різкий радикалізм оцінок і висновків; схильність до «європейського» вектора прогресу) — якщо, повторимо, лист Бєлінського до Гоголя від 3 липня 1847 року ще недавно детально вивчався у школі, то листу Миколи Васильовича у відповідь дуже «не пощастило».
Річ у тім, що Гоголь спочатку збирався відповісти своєму опонентові детально й розгорнуто, для чого й написав велике епістолярне послання. Але не відіслав його адресатові (через не цілком зрозумілі причини), обмежившись коротким листом зовсім іншого, більш «утихомиреного» змісту. Але чернетка першого листа збереглася (його відновив і розібрав, склеївши буквально по частинах, ні хто інший як Пантелеймон Куліш!). Це дуже цікавий документ, гідний того, щоб читач ознайомився з розлогими витягами з нього (вибачаємося за солідний об’єм цитат!).
Відкидаючи несправедливі обвинувачення Бєлінського (особливо зачепив його натяк на прагнення «догодити уряду» як на спонукальний мотив створення «Вибраних місць...») , Гоголь роз’яснює свою позицію. Він пише: «Никому я не хотел ею (своєю новою книжкою. — I.С. ) польстить или покадить. Я хотел ею только остановить несколько пылких голов, готовых закружиться и потеряться в этом омуте и беспорядке, в каком вдруг очутились все вещи мира. Своекорыстных же целей я и прежде не имел, когда меня еще несколько занимали соблазны мира, а тем более теперь, когда пора подумать о смерти». І далі — перехід вже до суті справи: «Вы говорите, кстати, б удто я спел похвальную песнь нашему правительству (у своїй книжці «Выбранные места из переписки с друзьями». — I.С. ). Я нигде не пел. Я сказал только, что правительство состоит из нас же (!). Мы выслуживаемся и составляем правительство. Если же правительство — огромная шайка воров, или, вы думаете, этого не знает никто из русских? Рассмотрим пристально, отчего это? Не оттого ли эта сложность и чудовищное накопление прав, не оттого ли, что мы все кто в лес, кто по дрова? Один смотрит в Англию, другой в Пруссию, третий во Францию. Тот выезжает на одних началах, другой на других. Один сует государю такой проект («государь» може іменуватися Президентом або Прем’єром, але чи міняє це суть справи? — I.С. ), другой или третий опять иной (проект. — I.С. ). Что ни человек, то разные проекты и разные мысли, что ни город, то разные мысли и проекты... Как же не образоваться посреди такой разладицы ворам и всевозможным плутням и несправедливостям, когда всякий видит, что везде завелись препятствия, всякий думает только о себе и о том, как бы себе завести потеплей квартирку?».
А потім іде не дуже, напевно, «популярна» за сучасними канонами думка Гоголя (значить, є предмет для дискусії!): «Вы говорите, что спасенье России в европейской цивилизации (чи треба говорити, що, кажучи про Росію, українець духом і тілом Гоголь свідомо чи несвідомо мав на увазі свою рідну землю! — I.С. ). Но какое это беспредельное и безграничное слово! Хоть бы вы определили, что такое нужно разуметь под именем европейской цивилизации, которое бессмысленно повторяют все. Тут и фаланстерьен (утопiчнi й християнськi соцiалiсти 40-х рокiв ХIХ ст. — I.С. ), и красный (це слово Гоголь вставив замість закресленого «комуніст»! — I.С. ), и всякий, и все друг друга готовы съесть, и все носят такие разрушающие, такие уничтожающие начала, что уже даже трепещет в Европе всякая мыслящая голова и спрашивает невольно, где наша цивилизация? И стала европейская цивилизация призрак, который точно никто покуда не видел, и, ежели пытались ее хватать руками, она рассыпается. И прогресс, он тоже был, пока о нем не думали, когда же стали ловить его, он и рассыпался».
Різку відсіч Гоголя викликали «антиправославні» й антицерковні випади Бєлінського: «Вы отделяете церковь от Христа и христианства, ту самую церковь, тех самых пастырей, которые мученической своей смертью запечатлели истину всякого слова Христова, которые тысячами гибли под ножами и мечами убийц, молясь о них, и наконец, утомили самих палачей, так что победители упали к ногам побежденных, и весь мир исповедал это слово. И этих самых пастырей, этих мучеников — епископов, вынесших на плечах святыню церкви, вы хотите отделить от Христа, называя их несправедливыми истолкователями Христа. Кто же, по-вашему, ближе и лучше может истолковать теперь Христа? Неужели нынешние коммунисты и социалисты, объясняющие, что Христос повелел отнимать имущества и грабить тех, которые нажили себе состояние?» — з гнівною іронією запитує Гоголь. До речі, зауважимо, що буквально на наших очах, за останні роки виникло найцікавіше, справді фантасмагоричне явище: новітній комунізм з православними корогвами упереміж з червоними знаменами (?!). У зв’язку з цим слова Гоголя, написані наприкінці липня 1847 року, набувають несподіваної й досить гострої актуальності, чи не так?
Кредо великого письменника (а скільки разів погляди Гоголя останніх років життя оголошували надто ретроградними, надконсервативними, апофеозом горезвісної імперської триєдиності: «самодержавство; православ’я; народність») неприпустимо розглядати в примітивних категоріях поточної політики. Вчитаємося, наприклад, у таку його думку: «Я встречал в последнее время много прекрасных людей, которые совершенно сбились. Они думают, что преобразованьями и реформами, обращеньем на такой и на другой лад можно поправить мир... Но благосостояние общества не приведут в лучшее состояние ни беспорядки, ни пылкие головы. Брожение внутри не исправить никаким конституциям... Общество образуется само собою, общество слагается из единиц. Надобно, чтобы каждая единица исполнила должность свою. Нужно вспомнить человеку, что он вовсе не материальная скотина, но высокий гражданин высокого небесного гражданства. Покуда он хоть сколько- нибудь не будет жить жизнью небесного гражданина, до тех пор не придет в порядок и земное гражданство».
Уявляється, що ця філіпіка цілком могла б бути написана й підтримана ранніми, першими християнами — з тих, хто поки ще не переслідували «єретиків» і язичників, а самі йшли на багаття або гинули в ямах з левами... Але Гоголь жив в XIX столітті. Його проповідь наштовхнулася на різке неприйняття: в ній побачили саму лише апологію влади (та ще й якої — нелюдської влади Миколи I), і більше нічого.
Тим часом сам Гоголь щиро прагнув відмежуватися від будь- яких крайнощів. Наприклад, від крайнощів затятих «західників» і неприборканих «євразійців». Ось думка Миколи Васильовича: «Все эти славянисты и европисты, или же староверы и нововеры, или же восточники и западники, а что они в самом деле, не умею сказать, потому что покамест они мне кажутся только карикатуры на то, чем хотят быть — все они говорят о двух разных сторонах одного и того же предмета, никак не догадываясь, что ничуть не спорят и не перечат друг другу. Один подошел слишком близко к строению, так что видит одну часть его; другой отошел от него слишком далеко, так что видит весь фасад, но по частям не видит... Можно бы посоветовать обоим — одному попробовать, хоть на время, подойти ближе, а другому отступиться немного подалее. Но на это они не согласятся, потому что дух гордости обуял обоими. Всякий из них уверен, что он окончательно и положительно прав и что другой окончательно и положительно лжет. Кичливости больше на стороне славянистов: они хвастуны; из них каждый воображает о себе, что он открыл Америку, и найденное им зернышко раздувает в репу. Разумеется, что таким строптивым хвастовством вооружают они еще более противу себя европеистов, которые давно бы готовы были от многого отступиться, потому что и сами начинают слышать многое, прежде не слышанное, но упорствуют, не желая уступить слишком раскозырявшемуся человеку» («Выбранные места из переписки с друзьями», лист ХI: «Споры»).
Примирити непримиренне, повторимося, Гоголю не вдалося — і в цьому, мабуть, джерело його страшної трагедії, по суті, загибелі в 43-річному віці (значна частина біографів сходяться на тому, що письменник, змучений відчаєм і самотністю, відчуваючи, що його «утихомирлива» проповідь відкидається всіма протилежними таборами, вирішив не чинити опір смерті, перед цим знищивши готовий другий том «Мертвих душ»!). Але варто було б, замислитися, поставити собі ще одне запитання: а хто (або що) завадив примиренню, про яке так мріяв Гоголь? Чи не ці, «нові люди», що з’явилися і в Росії, і в Україні (найяскравіший приклад — ділок Чичиков!), що відчували, як ущипливо помітив наш геніальний письменник, «нежное расположение к подлости» побачивши будь- якого «миллионщика».
ЗВЕРГАТЕЛЬ
Але дивне інше: хоч би якими були наміри Гоголя, хоч як би мінялися його погляди, загалом побудова його душі, але об’єктивно (цим словом нескінченно й цинічно зловживали в радянський час, але в цьому випадку без нього не обійтися!) його геніальні твори, й особливо «Мертві душі», несли в собі безжалісний, страшний, без права на «апеляцію» вирок миколаївській державі. І правий був видатний російський філолог, академік Пипін, який писав про те, «что Россия, прочитавшая «Мертвые души», уже никогда не могла быть такой, как прежде — она изменилась навсегда, необратимо и неузнаваемо». Про своє глибоке потрясіння від того страшного світу, який змалював геніальний митець у «Мертвих душах», писав одразу після прочитання поеми Герцен.
Це досить відомі факти. Але більше того: «Обдарований Богом» винятковим талантом українець Гоголь (так, він створював свої шедеври російською мовою, але ж неможливо заперечувати, що саме його творчість, як, звісно, й доробок Шевченка — є найбільшим внеском нашої нації у світову скарбницю духу) чудово підтримав і укріпив майбутню ідею незалежної, вільної України. Той самий Гоголь, який у багатьох офіційних листах підкреслював, наскільки святим є для нього «имя и звание самодержца всероссийского», своєю геніальною художньою творчістю показав: а король, по суті, голий! І велична імперська ідея — насправді фантасмагорія, привид...
Зрозуміло, що сам Гоголь ніколи б не погодився з такою інтерпретацією написаного ним. Але дуже характерно, що його книжки (й особливо «Тарас Бульба» — це тема особливої розмови) багато десятиліть надихали борців за національне, соціальне й духовне визволення України (і Міхайла Драгоманова, і Миколу Костомарова, і українського повстанця часів Другої світової війни Тараса «Бульбу» — Боровця, й Олександра Довженка — список можна продовжувати й продовжувати...). І тому не погрішимо проти істини, якщо будемо стверджувати: саме Гоголь був одним з тих, хто руйнував «царство брехні», на якій трималася держава Романових. І тому неоцінимою є його заслуга перед сучасною незалежною Україною!
Взагалі, проблема, яку коротко можна сформулювати так: «Що ж означає Гоголь для України?» — нескінченна й невичерпна. Але коротко суть справи можна, вочевидь, сформулювати так: і Шевченко, і Гоголь — обидва відкрили Україну (той її геніальний образ, який був створений ними) для всього людства; й одночасно відкрили всесвітні досягнення людського духу для України. Що може бути вище за це?
Але спадщина Гоголя не є й зараз для нас лише «мертвою буквою» застарілої музейної класики. І нині, і довго ще хвилюватимуть будь-якого мислячого й страждаючого за Батьківщину українця його слова: «Найди только ключ к своей собственной душе; когда же найдешь, тогда этим же самым ключом отопрешь души всех». Що ж до представників нашого VIP-класу, то хіба не їм адресоване гоголівське пророцтво: «Что до политических событий, само собою умирилось бы общество, если бы примиренье было в духе тех, которые имеют влияние на общество...».
