Аж ніяк не Колумб відкрив Америку — зараз про це знає кожен грамотний школяр. Точно встановлено, що східного узбережжя нинішньої Канади досягли близько 1000 р. кораблі безстрашних вікінгів під командуванням Лейва Ейріксона (про це докладно говориться в декількох ісландських сагах). Більш того — якщо вірити стародавнім ірландським переказам, ще у VI столітті до Америки допливали експедиції кельтських мореплавців, споряджені християнським місіонером Патріком (пізніше його було причислено до лику святих).
І все ж таки саме Колумб, і ніхто інший, відкрив континент по той бік Атлантики. Тому що і доведені відкриття Ейріксона, і легендарні подорожі кельтів пройшли зовсім непоміченими для Європи та її цивілізації (адже і сама ця цивілізація у тому вигляді, у якому ми звикли її сприймати, тоді лише зароджувалася). Тоді як слава про знайдені Колумбом 1492 р. землі миттєво прогриміла майже всіма європейськими державами, спонукавши десятки тисяч іспанців, португальців, англійців, італійців, французів негайно кинутися за океан і шукати — хто золота, хто військової слави, хто територій для свого короля, а хто і свободи від переслідувань церкви... Усіх їх покликав у дорогу великий Христофор. Його унікальна роль в історії така, що навіть його прізвище давно вже (і, напевно, назавжди) стало символом відважного відкриття чогось нового: Колумбом називають будь- яку людину, яка була першою у великій справі пізнання та боротьби. Віддаючи належне винахіднику друкарства в Європі Йоганну Гутенбергу (1445 р.), якого журнал «Тайм» (див. «День», № 177 ) назвав «людиною XV сторіччя», ми все ж таки вважаємо, що Колумб, який поєднав у єдине ціле кінці розділеної планети, більш гідний цієї честі.
Йому поталанило: він народився вчасно, його відкриттів чекали. Коли він з’явився на світ у 1451 році в родині генуезького чесальника вовни (дійсне прізвище мореплавця — Коломбо, у латинізованому варіанті — Колумб, по-іспанськи — Кристобаль Колон), Європа була охоплена жагою нового. Починалось Відродження, люди, віддаючи данину євангельським нормам життя, все ж таки прагнули розширити свої духовні обрії, довести справою, які є величезні можливості у людини. Були й цілком життєві причини, що змусили європейців згадати заповідь древніх: «Плавати морем необхідно, жити ж не так необхідно». Торгові шляхи в Індію, що відігравали усе більшу роль у процвітанні західних європейців, були перерізані турками, які стрімко створювали свою імперію (коли Христофорові було два роки, ними був підкорений Константинополь). Потрібно було знаходити нові маршрути, що ведуть з Європи до казково багатих (і майже невідомих) земель Індії, Китаю, Малайзії. Але як?
Колумбу немов самою долею було передвіщено шукати відповідь на це питання. Його рідна Генуя, затиснута між морем та горами на вузькій смужці землі, була містом моряків і купців (а часто-густо люди мали обидві ці професії). Христофор з дитинства вловив дух часу: замість вчених диспутів ченців про тлумачення Священного Писання, про праці Арiстотеля та Платона тепер була потрібна реальна, хоча й небезпечна справа. Люди подорожували, виходячи далеко на південь і захід за межi вузького Середземного моря (яке було колись центром цивілізації) і були вражені тим, як погано вони знали навколишній світ. Особливо вагомий внесок в організацію морських експедицій уздовж західного узбережжя Африки зробив португальський принц Генріх Мореплавець (1394 — 1460), — а шукали той самий шлях до Індії, далекої, загадкової та манливої!
Колумб став регулярно виходити в море вже з 14 років. Він знав, що присвячує своє життя дуже ризикованій справі (генуезький історик Фольєта, відзначаючи любов земляків до мандрівок, говорить: з 20 юнаків, які залишили рідну оселю, лише двоє поверталися додому, інші гинули, або ж залишалися на чужині). Але його уже захоплювала мрія, безмежна, мов океан, який він мав борознити: знайти новий шлях до Індії і цим здобути собі славу. Шлях до мрії був далеким — спочатку великому мандрівнику довелося пройти жорстоку школу мореплавання в Середземномор’ї (пірати, флібустьєри, бої...). Взагалі ж про юність, та й про усе життя, Колумба ми знаємо дуже мало (що і стало приводом для інсинуацій заздрісників, мовляв, спритний генуезець взагалі ніяких особливих відкриттів не робив). Так є відомості, що він у молодості відвідав Ісландію (і, може статися, чув саги нащадків вікінгів про нові землі?). Але перевірити вірогідність цієї інформації зараз неможливо.
Точно відомо одне: приблизно в 30 років, 1481 р. (за іншими даними, 1477 р.) Христофор оселяється в Португалії (не випадковий збіг!), одружується з доньєю Феліпе де Палестрело, дочкою відомого мореплавця епохи принца Генріха, успадковує від свого тестя величезну кількість неточно складених (але дуже цінних: на них усе ж таки намагалися наносити відкриті території) географічних карт і занурюється у вивчення картографії, читання звітів про подорожі і критичну перевірку неправдоподібних чуток. Мрійник Колумб не вірив чуткам — йому потрібні були точні дані. Він став фахівцем iз виготовлення дуже грамотних на той час карт і почав листуватися з кращим картографом епохи Паоло Тосканеллі.
У результаті генуезець дiйшов остаточного висновку: використовуючи кулясту форму Землі, можна досягти Індії, пливучи на Захід, через Атлантичний океан, минаючи небезпечний і довгий шлях уздовж африканських берегів. Причому Колумб був твердо переконаний, що відстань від Гібралтару до Індії складає близько 4 — 4,5 тисяч миль. Він не знав, що і Тосканеллі, і відомий німецький картограф Мартін Бехайм, а разом iз ними і він сам помилилися в розрахунках діаметра земної кулі (приблизно на 1/3!), а значить, і в розрахунках тривалості шляху до Індії. Він не знав, пливучи безбережним океаном своєї мрії, що насправді мріє про Америку!
І от ця людина, яка говорила про ще не відкриті землі так переконливо, немов щойно бачила їх своїми очима, яка спілкувалася з монархами гідно, майже як з рівними (про що з гордістю згадував його син Фернандо), пропонує свій проект португальському королю Жуану III, людині хитрій, жадібній і обережній. Жуан категорично відмовляє: в успіх плавання через Атлантику він не вірить, до того ж сума, яку запросив Колумб за послуги, занадто велика для короля. Тоді майбутній відкривач Америки, поміркувавши, їде до Іспанії (це сталося 1483 р.), щойно об’єднаної під владою короля Фердинанда та його дружини Ізабелли, і пропонує королівському подружжю аналогічний проект.
9 років довелося чекати на відповідь! Король і королева не відповідали ні «так», ні «ні», а говорили, що треба добре вивчити таку зухвалу ідею; до того ж у скарбниці не вистачало грошей. Влітку 1492 р. нетерплячий Колумб вирішив виїхати до Франції та запропонувати там свої послуги королю Карлу VIII. Біля французького кордону його наздогнав спеціальний гонець від короля і передав: їхні величності згодні...
Велика мрія нарешті втілювалася в життя. 3 серпня 1492 р. з порту Палос відплила експедиція Колумба з трьох каравел: «Санта-Марія», «Нінья» та «Пінта». Плили на захід, через безкрайню водяну пустелю океану, де ще ніхто з людей не бував. Сковував страх, тривожила невідомість (скільки ще плисти, що попереду?) — але Колумб вів свої каравели через океан, підкорюючись своїй Великій Мрії про Індію. На початок жовтня, коли плили вже 2 місяці, становище на судах ускладнилося: команда, злякана проходженням через велике море водоростей (зараз — Саргасове море), зажадала повернути назад. Колумб поставив умову: пливемо ще три дні і повертаємося, якщо не досягнемо суші. На третій день, 12 жовтня 1492 р., на обрії з’явилася земля...
Це був невеликий острівець, названий Сан-Сальвадор (Гуанахані). Потім були відкриті острови Хуана (сучасна Куба) та Еспаньола (Гаїті). Адмірал (як його називали моряки) був щасливий. Він вірив, що досяг жаданої Індії, і тому без жодних сумнівів назвав місцевих жителів індіанцями. Їхні землі він оголосив власністю короля Іспанії. 15 березня 1493 р. Колумб повернувся в Палос, де його зустріли як тріумфатора; король і королева зробили йому всілякі почесті.
Останні 13 років життя Колумба — це велика історична драма. Його друга експедиція (1493 — 1496 рр.), споряджена з набагато більшим розмахом, відкрила багато нових земель (Пуерто-Рико, Ямайка, Малі Антильські острови) і, головне — золоті копалини, спочатку на Кубі, потім в інших місцях. Отримавши звiстку про це, Іспанія і Португалія немов збожеволіли — люди метнулися в «Індію» за золотом (адже про те, що відкрито зовсім новий континент, а не Індію, доказово заявив уже після смерті Колумба флорентієць Амерiго Веспуччі; ось чому немає на карті континенту Колумбія, що було б справедливо, а є Америка!). Адмірал, віце-король Індії, людина, яка, здавалося, навічно гарантувала собі багатство і славу, Колумб багато страждав в останні роки життя. Ще дві експедиції, здійснені ним (1498 — 1500; 1502 — 1504), принесли нові відкриття (вперше було досягнуто узбережжя континентальної Центральної Америки), але й багато горя і невдач їхньому натхненнику. Заздрісники нашіптували королю, не такому прихильному до мореплавця, як його дружина, що золота добуто менше, ніж чекали, і винен сам Колумб, який привласнив великі запаси; доводилося відповідати і за справи рідного брата, Бартоломія, призначеного губернатором нових земель і обвинуваченого в розкраданнях; в Іспанію потоком йшли скарги на безправ’я, насильство і військовий терор, які чинили брати Колумби. 1500 року великий мореплавець був навіть узятий під варту i у кайданах доставлений в Іспанію, але король «милостиво» наказав звільнити його. Не витримавши принижень, позбавлений колишніх почестей і багатств (максимум того, що йому, глузуючи, запропонував король Фердинанд — це доживати свій вік у маєтку в Іспанії), Христофор Колумб помер у травні 1506 р.
Мрія зіграла з ним жорстокий жарт: він, перефразуючи Грибоєдова, «плив до одного континенту, потрапив до іншого». Ще й зараз самовпевнені люди, які печуть, мов млинці, історичні сенсації, доводять: він не відкривав Америку, взагалі там не був, і є карти, що підтверджують це. Але факт залишається фактом: після 1492 р. середземноморська європейська цивілізація отримала вирішальний поштовх на багатовіковому шляху своєї трансформації в євроатлантичну (процес цей триває і сьогодні). Одна людина не може самотужки здійснити цю справу — скоріше, це компетенція Долі чи Всевишнього. Але з усіх, хто жив на землі, можливо, ніхто не зробив (нехай несвідомо) такого внеску в перетворення цих двох цивілізацій, як Христофор Колумб. В цьому полягає його велич в історії.
