Влітку 1939 року в радянських газетах багато писали про напружені відносини між Німеччиною та Польщею. Після конфлікту на озері Хасан радянський народ був упевнений, що японські самураї отримали наочний урок і не турбуватимуть більше наші та братської Монголії кордони. Тому дуже несподіваним було те, що прозвучало 26 червня 1939 року на московському радіо: «ТАРС уповноважений заявити...» про те, що на далекій монгольській річці, про яку мало хто знав, розігрався широкомасштабний конфлікт. Його завершення довго трактувалося офіційною радянською історією як «спроба агресивних японських кіл багнетом перевірити обороноспроможність радянської держави» як частину давно запланованого захоплення Примор’я та Монголії. Частково розкриті під час «архівної відлиги» 90-х рр. документи демонструють, що ситуація була набагато складнішою.
Після японської агресії у Китаї 1931 і 1937 років відносини Москви та Токіо стають усе напруженішими. Формально з СРСР межувала маріонеткова держава Маньчжоу-Го. Але вона перебувала «під опікою Японії» і тому конфлікти фактично відбувалися між радянськими та японськими військами.
РОЗВІДКА ТА ДИВЕРСІЇ
На початку 20-х рр. Розвідувальне управління Червоної армії проводило так звані активні операції — «активки». Зокрема, «партизанські» загони, що переправлялися через кордон, діяли на території Польщі, в Західній Білорусії та Західній Україні. З 1921—1924 рр. тут гриміли постріли й вибухи, проводилися напади на залізничні вузли, поліцейські дільниці, садиби польських поміщиків. Московське керівництво не бентежило те, що був укладений Ризький договір і між двома державами були встановлені дипломатичні відносини. Після чергового нападу загони «партизан», часто переодягнутих у польську військову форму, йшли від ескадронів польських улан на радянську територію. У лютому 1925 року загін «партизан», одягнутих у польську військову форму, помилково напав на радянську прикордонну заставу біля містечка Ямполь. Розгорівся міжнародний скандал і політбюро за пропозицією Дзержинського ухвалило рішення: «активну розвідку в усіх її формах та видах на території суміжних країн припинити».
У Маньчжурії вирішили цим досвідом скористатися. Із СРСР через кордон прямували китайські партизанські загони. Начальники управлінь НКВС Хабаровського, Приморського країв і Читинської області, а також начальники прикордонних військ відповідних округів отримали в квітні 1939 року з Москви шифровку. «З метою повнішого використання китайського партизанського руху в Маньчжурії та його подальшого організаційного зміцнення Військовим радам 1-ї та 2-ї ОКА (Окрема Краснознаменна армія. — Авт.) дозволяється... надавати партизанам (китайським. — Авт.) допомогу зброєю, боєприпасами, продовольством та медикаментами іноземного походження або в знеособленому вигляді, а також керувати їхньою роботою. Перевірених людей із інтернованих партизан невеликими групами перекидати назад до Маньчжурії у розвідувальних цілях і з метою надання допомоги партизанському руху». Більшість документів, що стосуються цієї діяльності радянської розвідки, до цього часу засекречені. Є лише одне свідчення про зустріч 30 травня 1939 року командуючого 2-ї ОКА командарма 2-го рангу Конєва (майбутнього маршала Радянського Союзу) й члена Військової ради армії корпусного комісара Бірюкова в Хабаровську з керівниками партизанських загонів у Північній Маньчжурії Чжао-Шанчжи, Дай-Хунбіном і Ци-Цзіджуном. Обговорювалися питання постачання та керівництво діями загонів у Маньчжурії, проведення розвідувальних та диверсійних операцій і шляхів відходу на територію СРСР. Японська розвідка намагалася використати партизанські загони як канал для закиду своєї агентури в Радянський Союз під виглядом інтернованих партизан. Такий метод закиду не був таємницею для радянської контррозвідки. Наприкінці 1939 року вона розкрила велику провокаційну корейську «революційну» організацію, що була створена розвідувальним відділом штабу Квантунської армії.
1930 року польська дефензива поділилася з японською розвідкою наявною в своєму розпорядженні інформацією про радянські «активки». У Токіо ідею «активок» вирішили спробувати в Маньчжурії. Для цього використовувалося багато біженців, забайкальські, амурські та уссурійські козаки, які втратили в Росії все і пішли до Маньчжурії. Людей, озлоблених на радянську владу, що відняла у них усе, було вдосталь. 1934 року японська військова місія в Харбіні об’єднала всі білогвардійські організації для централізованого керівництва їхньою діяльністю, направленою проти СРСР. 1936 року з числа членів Союзу російських фашистів був сформований спеціальний загін під командуванням Матвія Маслакова, помічника керівника Російського фашистського союзу Родзаєвського. Загін восени того самого року був переправлений через Амур на радянську територію для терористичної та диверсійної діяльності, а також для влаштування фашистських підпільних організацій. Засланих китайців і корейців радянська контррозвідка досить успішно ловила і після перевербування направляла назад до Маньчжурії. Тим самим займалися й японці. Деякі агенти проходили цю процедуру по обидва боки кордону до десятка разів.
Гірше було з етнічними росіянами. У своїй більшості вони досить успішно легалізовувалися на радянській території. У спеціальному зведенні прикордонних військ НКВС Читинського округу повідомлялося, що з січня по вересень 1939 року затримані 106 осіб. Із них 36 шпигунів. Але російських агентів японської розвідки було лише троє — інші китайці. За 1940 рік були затримані 600 перебіжчиків, росіян лише десять осіб. Як повідомлялося у зведенні щодо російської агентури, «ми затримуємо дуже незначний її відсоток». До 1939 року основним об’єктом діяльності японської розвідки проти СРСР були райони Далекого Сходу. Після встановлення тіснішого контакту з німецькими спецслужбами японська розвідка почала засилати свою агентуру на Урал, Сибір, до Середньо Азії, у великі міста центральної частини СРСР. Заступник наркома НКВС України 20 липня 1940 року відправив вказівки до всіх управлінь прикордонних військ республіки. «За абсолютно секретними даними, японська розвідка з Риги (вже окупованої радянськими військами. — Авт.) направила до СРСР агентів: одного в район Мінська і трьох агентів у райони західних областей УРСР і БРСР». Руки в японської розвідки виявилися досить довгими. Німецька військова розвідка «абвер» з урахуванням японського досвіду пізніше сформувала аналогічний підрозділ Бранденбург для Росії, та Бранденбург-88 для України.
Крім того, в Токіо були сильно роздратовані великою військовою допомогою, що СРСР надавав Китаю. З жовтня 1937 по вересень 1939 років китайська сторона отримала з Радянського Союзу 985 літаків, 82 танка, понад 1 300 знарядь, понад 14 тис. кулеметів. У лютому 1938 року радянські льотчики здійснили наліт на японську військову базу на о. Тайвань. У ньому взяли участь 12 бомбардувальників СБ із групи полковника Федора Полиніна. Внаслідок бомбардування на авіабазі в Тайбеї було знищено 40 літаків і трирічний запас пального, а також потоплені й пошкоджені декілька суден, зруйновані ангари та портові споруди. Не менший резонанс викликав політ шести бомбардувальників ТБ із пізнавальними знаками китайської авіації — біла зірка в синьому колі — до японських міст Сасебо, Нагасакі та Фукуока. Над ними були розкидані антивоєнні листівки.
Наступного дня, 21 травня, у всіх радянських центральних газетах з’явилося повідомлення кореспондента ТАРС із Ханькоу про наліт на японські міста, про урочисту зустріч екіпажів, що благополучно повернулися. 1940 року в Москві вийшла друком книжка «Крила Китаю». На обкладинці стояло прізвище автора — капітан Ван Сі. У ній говорилося про успішні бої китайських льотчиків з японською авіацією, в тому числі й про згадані рейди. Насправді книжка була написана радянським льотчиком Антоном Губенко, який воював у Китаї, й відомим у майбутньому журналістом Юрієм Жуковим. Звичайна таємниця для радянського народу, хоч увесь світ про все це добре знав.
В Японії ці рейди розглядали як вияв радянської агресивності, що зробило ще жорсткішою позицію Токіо в двосторонніх відносинах. Цілком можливо, що однією з причин збройних конфліктів поблизу озера Хасан у радянському Примор’ї в липні 1938 року і на річці Халхін-Гол улітку 1939 року стало прагнення Токіо покарати Москву за її непримиренність у китайському питанні. Але були й інші, глибші причини озброєного протистояння.
Після показових процесів та розстрілу багатьох радянських генералів і маршалів, у світі поширилася думка, що військова потужність Червоної армії серйозно ослаблена. Сталіну потрібно було терміново довести, що це не так. Провокувати серйозні інциденти на західному кордоні не було можливим. За Польщею та Румунією стояли Франція й Англія, та й із Німеччиною відносини були досить напруженими. Тому кордон на сході підходив для цього краще. Тим більше, що в Японії через її конфлікт із Китаєм складні відносини були з усіма західними державами, в тому числі й із Німеччиною, що направила для допомоги Чан Кайши військових інструкторів і посилала озброєння Національної китайської армії. Крім того, зовнішній конфлікт дозволив відвернути увагу народу від розгулу репресій і давав їм наочне пояснення: необхідне очищення від ворогів внутрішніх для протистояння з ворогом зовнішнім. Велику війну не затівали, але підтримувати напруження на кордоні планували. Невеликі інциденти цілком укладалися в таку схему.
НА СОПКАХ ПРИМОР’Я
Великий конфлікт стався у червні 1937 р. На островах Сеннуха й Великий, розташованих на південний схід від Благовіщенська, на південь від середини головного фарватеру Амура 19 червня висадилися радянські прикордонники і вигнали підданих Маньчжоу-Го, що знаходилися там. Командуючий Квантунською армією генерал Уеда віддав наказ її першій дивізії про підготовку до витиснення радянських прикордонників з островів, і її піхотні, артилерійські й інженерні частини було розгорнуто біля правого берега Амура. Одночасно одна з трьох розміщених північніше від лівого берега річки радянських стрілецьких дивізій вирушила у південному напрямку для запобігання контрудару з протилежного берега. Японці 29 червня висадилися на островах, потопили радянський бронекатер, пошкодили при артобстрілі радянську канонерку й інші судна. У відповідь на зроблений того ж дня демарш Японії уряд СРСР погодився задля уникнення подальшої озброєної ескалації конфлікту відвести свої війська з обох островів. Але 30 червня 1937 р. три радянські патрульні катери, проходячи на високій швидкості південним рукавом Амура на південь від о. Сеннуха, обстріляли японських і маньчжурських прикордонників. Вогнем у відповідь із села Ганьчацзи один із патрульних катерів був потоплений, а інший — серйозно пошкоджений. У результаті командування Квантунської армії дійшло до висновку, що не дипломатичні зусилля японського уряду, а ефективна озброєна відсіч «радянської військової провокації» зіграла головну роль у вирішенні конфлікту, й тому ним було взято курс на рішуче застосування збройних сил проти СРСР і Монголії.
У червні 1938 р. повноважний представник НКВС щодо Далекого Сходу комісар 3-го рангу Генріх Люшков перейшов кордон Манчжоу-Го і здався японській владі. Приводом слугувало прибуття на Далекий Схід голови Управління державної безпеки НКВС СРСР Михайла Фриновського та начальника Головного політуправління Червоної армії Льва Мехліса з наказом заарештувати Люшкова. Останній отримав телеграму про призначення першим заступником глави НКВС і начальником ГУЛАГу. Досвідчений чекіст, один із організаторів Голодомору в Україні, котрий чудово знав методи НКВС, зрозумів, що це означає, і вирішив тікати з країни. Люшков повідомив японцям достатньо багато, в тому числі шифри й коди прикордонників. Цікаво, що попри втечу високопоставленого чекіста, вони змінені не були. Таким чином японці дешифрували телеграму керівництва радянських прикордонних військ на Далекому Сході з запитом дозволу зайняти сопку Заозерну на державному кордоні на захід від озера Хасан. Втеча Люшкова розлютила Сталіна, й Кремль схвалив ініціативу Фриновського й Мехліса «дати самураям по зубах».
На Заозерній, по-китайськи Чанкуфен, по-корейськи Чагго, 6 липня 1938 р. з’явилося кілька кінних радянських прикордонників, і розпочалися фортифікаційні роботи. Звичайний прикордонний конфлікт, яких було багато в цей час, доволі швидко переріс на озброєне з’ясування стосунків. Спочатку японці обмежилися протестами, які радянською стороною були відхилені. При цьому в Москві посилалися на російсько-китайський Хунчуньський протокол 1886 р. Та в цьому протоколі висоти Заозерна й Безіменна згадані не були, що давало японцям підставу стверджувати, що кордон проходить східніше від озера Хасан. Як доказ вони пред’явили карту, випущену 1933 року Управлінням військової топографії Червоній армії, на якій державний кордон СРСР показаний східніше від озера Хасан. 1938 року ця карта була на замовлення відповідної влади вилучена, а примірники — знищені. Але, як виявилося, у японців примірники карти залишилися. Дії радянських прикордонників мали настільки провокаційні характер, що проти них виступив командуючий Далекосхідним фронтом маршал Василь Блюхер. Проте в Москві наказали вибити японські війська з гребенів висот Заозерна й Безіменна.
Зіткнення в липні-серпні 1938 р. наочно показали японцям, що ослаблена внаслідок репресій Червона армія, всупереч чисельній перевазі, не володіє достатньою бойовою потужністю. Рядовий і середній офіцерський склад підготовлений недостатньо, діє шаблонно й безініціативно. Зайняти гребінь висоти Заозерна, незважаючи на переможні рапорти й значні втрати, радянським військам так і не вдалося. Прибічників розширення конфлікту не підтримав імператор Хірохіто. Він засудив вільні дії армії та заявив, що не бажає війни з Радянським Союзом. У Токіо не підтримали дій Квантунської та Корейської армій, які розв’язали конфлікт без узгодження з урядом. Як повідомляв радянський розвідник Ріхард Зорѓе, «навряд чи цей випадково виниклий інцидент розшириться. Уряд і армія... побоюються, щоб цей інцидент не переріс у війну між Японією та Радянським Союзом». Після 10 серпня сторони вирішили відновити існуюче положення на кордоні. Фактично нічийний результат конфлікту слугував додатковим аргументом для японських радикалів у проведенні жорсткої лінії відносно СРСР. У невдачі радянських військ на Хасані звинуватили маршала Блюхера, якого заарештували, після тортур він помер у листопаді 1938 р. в Лефортовській в’язниці.
КОНФЛІКТНИЙ ВИСТУП
Неврегульованість проходження кордону стала формальним приводом для іншого, набагато масштабнішого конфлікту навесні-восени 1939 р. Йдеться про зіткнення СРСР і Японії на монгольській річці Халхін-Гол. До речі, прийнята ще в радянських друкованих виданнях назва цієї річки є дублюючою. По-монгольськи «гол» і є річка. Правильно говорити на річці Халха. Та, як каже латинське прислів’я, традиція старша за закон.
В умовах гострого протиборства з СРСР японці надавали велике значення Монгольській Народній Республіці (МНР), або Зовнішній Монголії, яка за допомогою Москви стала плацдармом для радянського проникнення до Китаю. Саме в сусідніх із Монголією китайських провінціях знаходився так званий «Особливий район Китаю» — база китайських комуністів. Через Монголію маршрутом Улан-Уде (СРСР) — Улан-Батор (МНР) — Калган (Китай) проходила й одна з найпожвавленіших трас постачання гомінданівських військ радянською військовою технікою та спорядженням.
У японських оперативних планах МНР розглядалася як ключ до Далекого Сходу і щит, що прикривав Транссибірську магістраль. Ось чому після захоплення Маньчжурії відбулося вторгнення японців до китайських провінцій Чахар і Суйюань, котрі оточували південно-східну частину МНР. У цих провінціях відразу ж розпочалося будівництво стратегічних залізниць.
До 1921 р. Зовнішня Монголія була китайською провінцією й тому рухомі кордони мали характер адміністративних, що ускладнювало розв’язання проблеми. До того ж, сторони не дуже прагнули це робити. У японській пресі підкреслювалося, що одне зі значень монгольського слова «халха», від якого пішла назва Халхін-Гол, означає «кордон» або «захист країни». Тим самим обѓрунтовувалося, що кордоном повинна слугувати сама річка, а не територія за 20—50 км від її східного берега.
Радянська позиція була викладена в газеті «Правда». «Згідно з офіційними картами, кордон МНР і Маньчжурії завжди проходив у цьому районі не по річці Халхін-Гол, а на схід від цієї річки — лінією Хулат-Улійн-Обо і Номон-Хана-Бурди-Обо... Твердження японсько-маньчжурської сторони стосовно проходження кордону МНР із Маньчжурією річкою Халхін-Гол жодними документами не підтверджується і є цілковитою вигадкою, створеною японською воєнщиною для виправдання своїх провокаційно-загарбницьких дій».
Радянська сторона представила низку карт: Китайського поштового відомства (Пекін, 1919); Квантунського генерал-губернаторства (1919, 1926, 1934); Квантунської армії (1937, 1938). Навіть на картах японського Генерального штабу від 1928 р. видно, що кордон проходить східніше від Халхін-Гол. Водночас японці виявили карти, на яких кордон ішов по річці. На конференції в Читі, вже після конфлікту, японці пред’явили 18 таких карт. Зокрема, кордон по річці був позначений на фізичній карті, виданій на основі топографічних зйомок 1906 року Забайкальського геодезичного загону Росії, а також фізичної карти Зовнішньої Монголії геодезичного загону Генерального штабу армії Китайської Республіки, виданої 1918 року. По них ще 1934 р. один із керівників ОГПУ повідомив у листі Сталіну, що в Улан-Баторі ведеться розслідування шкідницької організації в геодезичній службі Червоній армії.
Кордон між МНР і Маньчжоу-Го на схід від озера Буйр-Нуур (Бур-Нур) і р. Халхін-Гол патрулювалася невеликими монгольськими прикордонними заставами, що знаходилися на відстані 40—60 км одна від одної, а регулярні радянські війська були за кілька сотень кілометрів від цього кордону. З січня 1939 р. японські війська почали періодично порушувати кордон МНР. У середині квітня того ж року до цього району було направлено спеціальний японський військово-топографічний загін, який зробив зйомку місцевості. Розпочалися також рейди через кордон загонів маньчжурської кінноти. У зв’язку з цим на східний берег р. Халхін-Гол були направлені посилені загони прикордонників МНР. Вони 11 травня зазнали нападу 23-ї піхотної дивізії Квантунської армії.
Наступного дня в бій вступив полк цієї піхотної дивізії. За підтримки авіації він відкинув монголів до берега р. Халхін-Гол, захопивши висоту Дунгур-Обо на протилежному, західному, березі. Японська авіація 15 травня завдала ударів по розташуванню прикордонних військ МНР. На допомогу їм була направлена радянська оперативна група у складі стрілецько-кулеметного батальйону, саперної роти й батареї 76-міліметрових знарядь, а також дивізія і дивізіон бронемашин армії МНР, які 22 травня знову відтіснили японців до кордону. Так почався конфлікт на річці Халхін-Гол, який у японській і західній літературі називають конфліктом Номонхан, за назвою гори в цьому районі.
На початку халхінгольського конфлікту сторони розглядали його як звичайний інцидент, викликаний порушенням кордону, з приводу якого вони обмінялися декількома взаємними протестами, причому перший з них був адресований уряду МНР. У Москві взагалі дізналися про те, що сталося, лише через декілька днів після його початку. У Синьцьзіні, де розташовувався штаб Квантунської армії, були переконані, що 23-я дивізія самостійно впорається з монгольською кавалерією. Як писав один із офіцерів оперативного відділу японського Генерального штабу, в штабі Квантунської армії не могли й думки припустити про те, що така малозначна купа піску стане місцем великих боїв, які потраплять на перші сторінки світової преси.
Але конфлікт швидко поширювався і не випадково. Він назрівав не тільки тому, що нагромаджувалися часті й дрібні прикордонні інциденти, але через широкомасштабні військові приготування обох сторін. Командування Квантунської армії з тривогою спостерігало за зростаючою концентрацією радянських військ у Забайкаллі та Примор’ї, чисельність їх у два рази перевищувала чисельність Квантунської та Корейської армій, у танках радянські війська перевершували японські в три рази. Підготовчі заходи японців (залізничне будівництво, установка ліній зв’язку, накопичення людських і матеріальних резервів) розцінювалися в Монголії та СРСР як ознаки близької агресії. Крім того, командування Квантунської армії враховувало бажання японської дипломатії посилити свої позиції на переговорах з Німеччиною та Італією при укладенні Троїстого договору. В Берліні та Римі Японію вважали слабким партнером, через нездатність завдати військової поразки Китаю. Спрямовуючи справу до конфлікту, командування Квантунської армії покладало надії на підтримку з боку противників прорадянського режиму в МНР, а також робило ставку на дезорганізованість Монгольської народно-революційної армії, знекровленої в 1937—1938 рр. репресіями. Втручання СРСР японське командування не передбачало через зайнятість його в зв’язку із зростаючим напруженням міжнародного становища в Європі.
Японський уряд категорично забороняв командуванню Квантунської армії розширювати зону конфлікту й розповсюджувати бойові дії за межі прикордонного району Монголії. У штабі Квантунської армії стримана політика Токіо розглядалася як ознака нерішучості та слабкості. Командування армії виробило свої власні установки, які повністю ігнорували думку не тільки японського уряду, але й центральної військової влади, зосередженої на розв’язанні головної стратегічної проблеми Японії — війни в Китаї.
Бойові дії протікали напружено з широким застосуванням авіації та бронетехніки. У заключній стадії конфлікту з обох сторін у ньому взяли участь понад 130 тис. солдатів та офіцерів. У битві біля гори Баїн-Цаган японці зазнали поразки, хоч втрати радянських і монгольських військ були великі: 11 танкова бригада, що завдавала головного удару, втратила половину особистого складу. Зі 182 її танків було втрачено 82. Загалом у липні в основному на Баїн-Цагані втрати становили 175 танків і 143 бронемашини. Звістка про розгром у Баїн-Цаганській битві викликала крайнє невдоволення Токіо, яке застерігало командування Квантунської армії від втягування в серйозний конфлікт на другорядній дільниці, в той час як головна стратегічна проблема — війна в Китаї — залишалася невирішеною.
До того ж у цей момент виникла криза у відносинах Японії з Англією. В травні 1939 р. Японія зажадала від Англії та США визнання права керувати іноземними сетльментами в Шанхаї та на о. Гулансюй. Слідом за цим у червні 1939 р. японські війська блокували англійський сетльмент у Тяньцьзіні. Хоч англійські мюнхенці погодилися на японські умови й підписали угоду Аріта-Крейги в липні 1939 р., проте конфронтація з СРСР на Халхін-Голі була в цій ситуації зовсім недоречною. Але «яструби» в штабі Квантунської армії вважали події у Халхін-Гола дуже серйозними, щоб виявляти «ганебну» стриманість.
Протягом травня-серпня японські війська утримували дільницю конфліктної монгольської території. Але до кінця серпня 1939 р. в ході ретельно підготовленої операції Червоній армії вдалося практично повністю витіснити японців із захопленого району. Японська сторона втратила близько 61 тис. людей убитими, пораненими й полоненими, та 660 літаків. Радянсько-монгольські війська — понад 18,5 тис. людей убитими і пораненими та 207 літаків. Успіх радянських військ ще не гарантував закінчення конфлікту. Керівництво Квантунської армії у вересні 1939 р. все ще мало намір продовжити бойові дії до зими або навіть до весни 1940 р., але ці плани залишилися на папері.
Конфлікт на Халхін-Голі крім військового мав політико-дипломатичне вимірювання. І Радянському Союзу, й Японії було важливо продемонструвати свою боєздатність перед потенційними союзниками, оскільки в Європі та США існували досить серйозні сумніви щодо здатності СРСР та Японії виступати як надійні та боєздатні союзники в майбутніх коаліціях, склад і конфігурації яких ще не були з’ясовані. Кардинальна зміна в германо-радянських відносинах фактично позбавляла їх підтримки з боку європейського союзника. Це розв’язувало СРСР руки на Далекому Сході й перетворювало Німеччину на потенційного посередника, зацікавленого в японсько-радянській розрядці.
Ще 26 травня 1939 р. Ріббентроп поставив питання про примирення між Японією та СРСР перед японським послом у Берліні Осимой. Німецький міністр закордонних справ заявив, що не тільки Німеччині, але й Японії потрібно зробити деякі кроки назустріч Москві, й додав, що Німеччина повинна використати свій вплив, щоб запобігти зіткненню між Японією та СРСР.
Напередодні вирішальної битви на Халхін-Голі 15 серпня Молотов говорив німецькому послу Шуленбургу, що він хоче знати, чи зможе рейх вплинути на Японію з метою поліпшення радянсько-японських відносин. Наступного дня Ріббентроп на запит посла повідомив для передачі Молотову: «Німеччина готова використати свій вплив з метою поліпшення російсько-японських відносин». Вже в першій бесіді зі Сталіним 23 серпня 1939 р. Ріббентроп торкнувся японської теми. Німецький міністр закордонних справ заявив, що у зв’язку з хорошими стосунками з Японією, він спроможний зробити ефективний внесок у врегулювання розбіжностей між нею та Радянським Союзом.
Однак японський посол у Москві Того без німецького посередництва 22 серпня під час зустрічі із заступником наркому закордонних справ Лозовським підняв тему врегулювання прикордонних питань, у тому числі уточнення кордону між Маньчжоу-Го та СРСР, а також між Маньчжоу-Го та Зовнішньою Монголією. Лозовський заявив, що Радянський Союз бажає конкретніше вивчити японські пропозиції. Тим самим радянський уряд дав зрозуміти, що він готовий до дипломатичного вирішення прикордонного конфлікту в районі Халхін-Гола.
У зв’язку з підписанням пакту Молотова-Ріббентропа й позицією Німеччини відносно конфлікту на Халхін-Голі, 28 серпня подав у відставку кабінет Хірануми, який був прихильником спільної японсько-німецької війни проти СРСР. Обѓрунтовуючи свій крок, Хіранума заявив, що висновок радянсько-німецького пакту створив положення, яке робить необхідним «додати абсолютно нової орієнтації японській зовнішній політиці». Новий кабінет на чолі з Абе звернувся до радянського уряду з пропозицією про припинення бойових дій. Пропозиція була розглянута й наступного дня Молотов заявив послу Того, що радянський уряд приймає пропозицію про створення комісій з демаркації кордону і врегулювання можливих конфліктів. Було запропоновано відновити кордон у районі Халхін-Гола і відвести від нього війська обох сторін. Японський уряд відхилив пропозицію про одночасне відведення японських і радянсько-монгольських військ від кордону й запропонував 14 вересня залишити війська на тій лінії, яку вони будуть займати до 16 вересня. Радянський Союз готувався розпочати так званий визвольний похід на Західну Україну та Західну Білорусію і тому прагнув швидше врегулювати конфлікт. Радянський уряд погодився з японською пропозицією.
На позачерговій п’ятій сесії Верховної Ради СРСР у жовтні 1939 р. виступив Молотов з доповіддю про зовнішню політику. Основним була ратифікація радянсько-німецького Договору про дружбу та кордон, але радянсько-японським відносинам у доповіді також знайшлося місце. «Останнім часом у радянсько-японських відносинах є відоме поліпшення. Це поліпшення намітилося з часу недавньої московської угоди (пакт 23 серпня 1939 р. — Авт.), внаслідок якого було ліквідовано відомий конфлікт на монголо-маньчжурському кордоні».
Військові та дипломатичні результати конфлікту на Халхін-Голі призвели до серйозного перегляду японської політики відносно СРСР. Було визнано доцільним зосередитися на Китаї та південному напрямку. У квітні 1941 р. обидві країни уклали договір про нейтралітет. Хоч відносини були досить напруженими, але серйозних зіткнень до серпня 1945 р. більше не було.
