Повернення до своєї, власне національної історії, яка написана з виразно україноцентричних позицій, є нагальним завданням сучасної України. У цьому ж ряді і відродження своєї історичної пам’яті та самосвідомості. Як не парадоксально це звучить для цивілізованої Європи, яка вже давно має усталені і з наукового погляду добре виписані власні історії, а до того ж ще й вписані в загальноєвропейський історичний контекст – для суверенної України це все ще актуальні завдання. Наші сусіди ще в добу романтизму, — не пізніше середини XIX ст.! – коли йшло загальноєвропейське становлення націй, не лише усвідомили свою належність до конкретних націй, але й, що особливо важливо, самоусвідомили своє місце у власній історії. І то був вельми важливий націо- та державотворчий чинник.
Інша, якщо б не сказати, зовсім інша, ситуація з українцями і українською історією. Запитайте своїх знайомих: а чи вважають вони українську історію (минувшину) своєю історією, чи бачать себе її часткою? І ви зрозумієте, що є ще чимало таких наших співгромадян, які з презирством – ще й досі, в незалежній Україні! — відкинуть навіть сам натяк на їхню належність до «хохляцького» літописання»…
…Часто-густо писана з позицій Москви чи Варшави (а окремих її регіонів — з погляду Бухареста чи Будапешта) наша історія аж рясніє і «білими плямами», і неймовірно перекрученими потрактуваннями окремих її подій, фактів, ролі і місця деяких постатей тощо.
Та особливої наруги наша історія зазнала в радянські часи. Нині це аргументовано доведено. А радянська складова української історії – то взагалі унікальний за витолоченістю масив. Із його подієво-фактографічного поля свідомо, цілеспрямовано – і, в основному, з політико-ідеологічних міркувань (і, звичайно ж, з класових позицій) — були вилучені практично всі суто українознавчі героїко-патріотичні сюжети, які «не вписувалися» в радянську доктрину української історії. Та перш за все майже усі націо- та державотворчi складові національної історії. Чи не для того, бува, щоб викинути українців на маргінеси європейської історії і підкріпити теорію К.Маркса і Ф.Енгельса про існування «історичних» і «неісторичних» націй.
То ж і не дивно, що з контексту підручників історії радянських часів випливало, що державотворчі потенції в українців «прорізалися» лише на початку ХХ ст. та й то в основному і лише завдяки «керуючій ролі» партії більшовиків та «братерській» допомозі ззовні, тобто з Кремля. Саме завдяки цьому ми й «здобули» фактично першу в історії державність у формі радянської союзної республіки, та й сама власне історія українського народу нібито розпочалася після 1917 р., а іманентно притаманних нашому народу державотворчих імпульсів ми до цієї доби і не знали. Отож і маємо те, що маємо. А маємо, як уже зазначено вище, низку проблем. Причому не наукового штибу і змісту. Скоріше за все політичного і ментального. Відомі й причини такого стану: радянська влада ретельно долучалася до «зачисток» нашої історії. І хоча для виправлення ситуації за останні роки зроблено чимало, все ж ці проблеми залишаються аж ніяк не на маргінесі нашого буття.
Та трагізм української історії полягає ще і в тому, що чимало подій, фактів, імен буквально «вибивали» з народної пам’яті, змушували забути «неблагозвучне» й усе, що не ілюструвало переможну ходу соціалізму і мудре керівництво партії та її вождів. Завдання було просте, але виразно брутальне: в народній пам’яті не повинен зберігатися негатив про радянську дійсність! Голодомор 30-х — із цього ряду. Офіційно стверджувалось: за роки першої п’ятирічки (1928/29 – 1932/33 рр.) – а на два останні роки якраз і випав страшний голодомор – на селі переміг колгоспний лад внаслідок чого і були знищені бідність і злидарство. Хто не вірить, то нехай відкриє будь-який підручник з історії України радянських років і там ви знайдете оптимістичне і бадьоре: жити на селі стало краще, жити стали заможніше.
…А з розповіді мого покійного діда Аксентія Макаровича знаю, що його довго «виховували» тільки за розповіді у місті про те, що в його рідному селі Верблюжці на багатющих землях Кіровоградщини брати повмирали від голоду. Вони рвалися із села до міста, бо тут шукали порятунку від голоду, а їх (а таких було сотні!) навіть з поїзда не випускали. На пероні стояли «загороджувальні» загони і заганяли людей у вагони: «Повертайтесь в село працювати!» Повернувся і брат мого діда, але до села вже не дійшов. Знайшли в полі при битій дорозі мертвим. А поряд ще двох таких же.
Та ось і «День» подав розповідь, яка вражає своєю силою, Федора Шепеля (див. «День» від 8 лютого 2003 р.) про голодомор. Неймовірно, що навіть про розповіді в таборі полонених – далеко за межами СРСР, на землі Суомі! – про голодомор в Україні спецоргани таки дізнались і «дістали» його земляка вже пiсля повернення з полону. Отож повернувся на рідну землю!..
Та феномен історичної пам’яті – і це помічено давно і не нами – в її незнищенності! І це – вельми обнадійливий фактор. Адже як влада не намагалася приховати факт голодомору, як не плюндрувала витоки народної пам’яті, прагнучи до її стерилізації, відомості про нього (аж до застосування репресивних заходів), але не досягла поставленої мети. Нині бачимо, що народ зберіг в пам’яті і сутносне про голод і навіть невеличкі подробиці і свідчення про ту страшну трагедію. Більше того, як не ховали «кінці у воду» про причини трьох голодоморів в Україні (1921 — 1923, 1932 — 1933 та 1946 — 1947 рр.), а сховати правду не вдалось.
Уже маємо неспростовні докази (щоправда, для тих, хто дослухається голосу документів і фактів), що причини голодоморів в українському селі були рукотворні. Попри усі погодні примхи, об’єктивних причин для вимирання села не було! Це був результат цілеспрямованої дії радянських посадовців. Їх – і ми тут підтримуємо вимоги Бориса Олійника – треба назвати поіменно, тим паче, що про це було сказано ще в 1988 р. на XIX партконференції КПРС.
Проте вивчення дійсних причин конкретно трагедії 1932 — 1933 рр. дало аргументовані підстави перекваліфікувати «голод» в «рукотворний голодомор» із явними ознаками злочину проти населення України. Погодимось: така перекваліфікація адекватно і більш точно, правдиво та розлого відображає як причини трагедії та її суть, так і соціально-політичні та юридичні наслідки.
Можливо, наша історія й історична пам’ять, побудовані на фундаментальних засадах правди про минуле, нарешті об’єднають нас усіх сущих в Україні і ментально, і політично, і культурно? Адже, поки що, — і правди тут діти нікуди – наше минуле, і особливо ті його складові, що розглядаються з класових позицій, нас поки що не об’єднує. Швидше – навпаки. Соборна Україна — це поки що лише дефініція, наповнена, скоріше за все, для більшості, територіально-географічним змістом. Отож, потреба у вихованні історичною правдою і єднання на її підґрунті громадян України все ще залишається. Покликання ж істориків у такій ситуації – вести в лоно історичної правди, виховувати силою правди, допомагати зберігати історичну пам’ять, у тому числі і на сімейному рівні, намагатися гармонізувати, а почасти і примирити сучасне з минулим. Принаймні будь-яку нагоду, що сприяє вирішенню цих завдань, відкидати не треба, а спробувати – варто.
Що ж стосується власне голодомору 30-х, то про нього треба сказати всю правду. Яка б вона не була гірка і страшна. Тим паче, — і ми стоїмо на тому, — що правди ніколи забагато не буває. Голодомор 30-х – це не та проблема, яку на науковому рівні історики не можуть розв’язати.
А жертви голодомору гідні пам’яті. Ця думка морально-етичного штибу не потребує детальної аргументації. Вона – аксіома. Як і не потребує аргументації думка про те, що треба найти той етично-виважений, доречний і суголосний трагедійній події жест, дію, крок, яка б (які б) дозволили щиро, сердечно і шанобливо пошанувати всі без винятку жертви голодомору. Бережливе ставлення до цієї сторінки нашої історії, як, до речі, і загалом до нашого минулого, повинно б допомогти моральному оздоровленню нації і можливо б сконсолідувало нас…
Пропозиція професора Джеймса Мейса видалась мені та іншим викладачам доречною. І доречною з усіх поглядiв. Дійсно, у визначений День національної пам’яті жертв голодомору (четверту суботу листопада 2003 року) кожен може запалити у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих.
Та цікаво: а як відреагують на цю пропозицію наші студенти. Тим більше, що ми готували велике опитування, головна ідея якого, в концентрованому вигляді, зводилася ось до чого: а що сучасна молодь знає про свій історичний родовід і що збереглося в їхнiй сімейній історії про страшні роки голодомору? А ще нам хотілося б знати, а чи самоідентифікують вони себе з нашою історією, чи самоусвідомлюють себе її часткою?
Вирішили: додамо ще й запитання професора Дж.Мейса. Залишаю аналіз усіх відповідей на запитання для серйозної обробки, скажу відразу лише про свічку пам’яті. Тим паче, вважаю, що газету «День» цікавить як раз саме це. Ми опитали більше нiж 485 першокурсників (до речі, саме тих, які свого часу підтримали своїми невеличкими коштами музей Т.Шевченка — про це писала ваша шановна газета) і знайшли вельми обнадійливе: майже усі (95,4%) засудили голодомор як злочин і визнали його як рукотворний. Байдужих оцінок, окрім 17 – не виявлено. Більше того – близько 82% опитуваних, а це 401 респондент, готові запалити свічку. Щоправда, дехто вважає, що це краще зробити в церкві або в спеціально відведеному місці. Та все ж 324 студенти висловлюють готовність запалити її саме у своєму вікні.
Усе це дає підстави для обережно-оптимістичного висновку. Так, для обережного, бо життя ж показує: наміри не завжди реалізуються. І все ж загалом дослідження дає нам надію думати, що студенти скоріше підтримають цю акцію, аніж ні. Звичайно, якщо ми ще й належно їх підготуємо до цього. Результати анкетування показують, що маємо певні резерви для збереження історичної пам’яті, а тональність та емоційність, якими просякнуті відповіді наших студентів, засвідчують: більшість респондентів, образно кажучи, «мають серце в грудях», що є обнадійливим для визначення їхньої морально-етичної потенції та дозволяє нам прогнозувати ситуації у виховній роботі. Ми далекі від спроб переоцінювати результати цього опитування, хоча воно й було анонімним; але те, що більшість відчувають свою причетність до власної історії, самоусвідомлюють себе частинкою народу, який пережив рукотворний геноцид 30-х і готові, поставивши свічку у вікні, пом’янути жертви – є все-таки обнадійливим фактом.
Отож, запалимо свічку скорботи і пам’яті жертв голодомору. І не лише з етичних міркувань. Але й тому, що слідом за Е.Фроммом вважаємо: людина не лише творить історію, історія теж творить людину. А свічка у вікні, що не кажіть, це прилучення до власної, — нехай і болючої – але власної історії...
