Шлях до свободи, особливо духовної — і це ще раз наочно підтвердив трагічний досвід ХХ століття, що недавно пішло в історію, — тернистий і важкий. Наш народ, який відчув усі жахи тиранії, пройшов через кошмари світових війн, голодоморів, таборів і масових розстрілів, заплатив нечувану ціну за надмірну довірливість, дозволивши принадити себе обіцянками «світлого майбутнього», яке настане дуже скоро, буквально завтра. Але небувале у світовій історії насильство, винищування мільйонів людей кулями, голодом і холодом не стало б можливим, якби дорогу йому не проклала Велика Брехня. Значна частина українського народу стала жертвою точно розрахованого обману (або самообману, що, мабуть, ще жахливіше). Новим поколінням, які мають дуже скоро зробити відповідальний вибір історичного шляху розвитку країни, життєво необхідно бачити реальну дійсність ясними, тверезими очима, вільними від «токсинів» колишньої демагогії. Інакше вибір буде сліпим.
Саме тому творча спадщина видатного російського драматурга ХХ століття Євгена Львовича Шварца (1896 — 1958) стає зараз особливо актуальною, потребує особливо уважного та вдумливого прочитання. За життя — відомий дитячий казкар, автор п’єс «Сніжна королева» і «Голий король» за мотивами творів Ганса Християна Андерсена, Шварц був людиною проникливою й мудрою, яка абсолютно чітко уявляла собі суть жорстокої епохи та справжнє обличчя людей, котрі прийшли до влади у країні. І він про багато що повідав нам у кращому своєму творі — антитоталітарній п’єсі-притчі «Дракон» (1943 рік).
Звертає на себе увагу час, коли була написана п’єса. Розпал страшної, жорстокої війни, коли у кривавій битві вирішувалася доля світу — і раптом... казка, на перший погляд, дуже далека від драми тієї великої епохи. Але це — лише на перший погляд. Бо сам Шварц недарма наголошував, що «казка розказується не для того, щоб приховати, а для того, щоб відкрити, сказати на всю силу, на весь голос те, що думаєш»; не зображаючи трагічні колізії дійсності прямо, «в лоб», драматург зумів осягнути її найважливіші тенденції, глибинні протиріччя, приховані пружини, що управляють «системою дракона». І хоча побіжний висновок зробити було неважко — Дракон є узагальнений образ вождя нацистського рейха, — розумні читачі швидко відчули, що насправді все аж ніяк не так просто. Друг Шварца, театральний художник і режисер Микола Акімов писав автору «Дракона»: «Домовимося, що дія п’єси відбувається на території Німеччини. Так усім нам буде легше...» Додамо ще, що Шварц не побачив свою п’єсу поставленою на сцені, — це сталося тільки 1962 року; але й пізніше ставити «Дракона» театрам настійно «не рекомендувалося». На те були свої причини.
Сюжет казки-притчі дуже простий. Таке собі місто вже майже 400 років терпить владу Дракона — лютого, жорстокого, підступного правителя. Дракон править так давно, що городянам здається, що він вічний, він був завжди. Чудовисько оббирає городян, стягуючи з них величезну данину й беручи податки, а, крім того, раз на рік, вибравши собі чергову жертву — гарну дівчину — відводить її до себе в печеру. Словом, поводиться так, як і годиться Дракону (піддані говорять про нього: «Він дивний стратег і великий тактик. Він атакує ворога раптово. Це великий воїн. Проти нього виступали всім містом, але він спалив передмістя й половину жителів звів з розуму отруйним димом». За словами ж самого Дракона, «в бою я холодний, спокійний та точний».
Власне ж дія п’єси починається з того моменту, коли в місті з’являється нова, незнайома людина — мандрівний рицар Ланцелот (далекий нащадок легендарного рицаря Ланцелота), готовий викликати на бій «прокляту ящірку» (саме так називають свого повелителя деякі городяни з-поміж вільнодумців, але, зрозуміло, тільки пошепки!). І ось що примітно: Ланцелота вражає холодне, а то й вороже ставлення жителів до його зухвалого, «шаленого» плану: кинути виклик нехай потворному чудовиську, але тій істоті, яка намертво, майже навіки увійшла у плоть і кров громадян («Адже ми так звикли до нього! Він уже чотириста років живе в нас; він — друг дитинства наших батьків, і батьків наших батьків, і наших прадідів...», — так кажуть люди).
Взагалі, Ланцелот має вислухати від тих, кого він хоче звільнити, дуже багато найцікавіших думок. Наприклад: «Ми не скаржимося. А як же можна інакше? Поки він (Дракон — І. С. ) тут — жоден інший Дракон не насмілиться нас зачепити. І єдиний спосіб позбутися драконів — це мати свого власного». Сама ж «проклята ящірка» (до речі, як кажуть городяни: «Пан Дракон так давно живе серед людей, що іноді сам перетворюється на людину і заходить до людей у гості дружньо!») має всі підстави сказати Ланцелоту: «Ви чужий тут, у цьому місті, а ми здавна навчилися розуміти одне одного». І справді, неправильно було б уявляти собі, що влада Дракона — це тільки жахи, кров і насильство. Дракон здатен і на добрі справи: так, 80 років тому на прохання жителів у розпал епідемії холери він закип’ятив своїм вогненним диханням озеро — джерело зараження, — i люди були врятовані... Дракон — якщо його переконливо попросити — може дати гроші на цікаві наукові дослідження (наприклад, садівнику на виведення нових сортів троянд); що ще важливіше — він уміє, у разі необхідності, стримувати не в міру жадібних чиновників, зберігаючи своєрідний «баланс» між ними.
І ось — вирішальний бій (попри все Ланцелот кидає рукавичку!). Звернiмо особливу увагу на те, як висвітлює події цієї битви міська влада — бургомістр і його син, за сумісництвом — секретар Дракона. Натовпу цікавих городян, які зібралися подивитися на небо (саме там відбувається поєдинок) оголошено найсуворіший наказ: «Щоб уникнути епідемії очних хвороб, і тільки тому, на небо дивитися забороняється. Що відбувається на небі, ви дізнаєтеся з комюніке, яке у міру потреби випускатиме особистий секретар пана Дракона». Зрозуміло, це комюніке є яскравим прикладом чесного і правдивого викладу подій. Так, перше з них свідчить: «Бій добігає кінця. Противник втратив меч (звісно ж, противник — це Ланцелот! — І. С. ). Пан Дракон не знищує ворога тільки з любові до війни. Він ще не наситився подвигами і не намилувався чудесами власної хоробрості».
Далі. Коли перша з трьох голів Дракона, відрубана Ланцелотом, з гуркотом валиться на площу, випущено таке комюніке: «Знесилений Ланцелот втратив усе і частково захоплений у полон. Пан Дракон звільнив від військової служби через хворобу одну свою голову, із зарахуванням її до резерву першої черги». Коли туди ж, на площу, впала друга голова, було видано нове комюніке, яке свідчило: «Єдиний Бог, єдине сонце, єдиний місяць, єдина голова на плечах у нашого повелителя. Мати лише одну голову — це людяно, це гуманно у вищому розумінні цього слова. Крім того, це вкрай зручно і в чисто військовому плані. Це сильно скорочує фронт. Обороняти одну голову втричі легше, ніж три».
Коли ж і остання, третя, голова Дракона падає до ніг городян (зауважимо, лунають крики: «Ура! Геть Дракона!... Бий кого завгодно! Не бажаємо нікого слухати! Як хочемо, так і кричимо!»), — з’являється облоговий стан із загрозою «рубати голови за розповсюдження чуток». Проте, його швидко скасовують. Використовуючи чудову нагоду: Ланцелот важко поранений у бою, — до влади приходить Бургомістр (за колишньої влади — істерик, боягуз та інтриган), який оголосив себе переможцем Дракона і дуже швидко засвоїв його методи правління (його улюблений наближений — Тюремник, за найменший вияв невдоволення людей запроторюють до в’язниці, натомість нема спасу від демагогічних фраз на кшталт: «Кошмар закінчився, і ми тепер живемо... Рабство залишилося в областi переказів, і ми переродилися»). У своєму ж колі Бургомістр так каже про городян: «Небіжчик (тобто Дракон. — І. С. ) виховав їх так, що вони повезуть будь-кого, хто візьме віжки». Так, Ланцелот наприкінці п’єси повертається та відновлює справедливість. І все ж таки...
І все ж таки розумна й сумна п’єса Шварца несе в собі важливий урок: не тим страшний Дракон, що може спалити місто, а кігті його намазані отрутою. Він страшний тим, що «вивихнув душі» колись вільних громадян. І головне — провести «детоксикацію», прояснити свідомість людей. У цьому суть.
