Як повідомило днями агентство «Інтерфакс-Україна», група депутатів Державної думи Російської Федерації, відомих своєю активністю на ниві інтеграції республік колишнього СРСР, запропонувала (причому цілком серйозно!) всім парламентам країн СНД відзначити на офіційному рівні 100-річний ювілей відомого Маніфесту російського імператора Миколи II, виданого цим останнім монархом з династії Романових 17 жовтня 1905 року. Причому вельми цікавим є мотивування цієї оригінальної (щоб не сказати дивної) ініціативи російських народних обранців: схоже, депутати Думи розглядають парламенти держав Співдружності як свого роду «правонаступників» іще імператорських Дум початку століття (цих Дум, як відомо, було чотири). Дискусія про юридичну спадщину старого представницького органу імперської Росії — це окрема цікава тема; ми ж зараз пригадаємо ті конкретні обставини й спробуємо відтворити той історичний контекст, у який і варто «вписувати» Маніфест 17 жовтня 1905 року — документ украй цікавий.
Немає сумніву, що ювілей царського Маніфесту — зручний привід для найрізноманітніших політтехнологічних маніпуляцій навколокремлівських міфотворців. Більше того, тепер очевидно, що й сам Маніфест теж був яскравим прикладом політичної технології зразка 1905 року.
Своєї мети Микола II і його оточення (а мета полягала в збереженні якомога більшої політичної влади в умовах вищого підйому революції 1905 року) не досягли й досягти не могли. Бо, по суті, підписання царем Маніфесту 17 жовтня було актом відчаю, спричиненим розумінням слабкості своєї позиції, запізнілою поступкою, вирваною опозицією (від ультралівої до помірно-консервативної) й оголошеною занадто пізно, щоб можна було уникнути непоправної шкоди самій ідеї монархії.
Пригадаємо: саме в ті жовтневі дні 1905-го столиця імперії була паралізована потужним політичним страйком. Його учасники вимагали громадянських свобод, скликання Засновницьких зборів, 8-годинного робочого дня. На всіх просторах держави Романових страйкувало півмільйона робітників, а крім них — учителі, студенти, лікарі, крамарі, артисти... Було зупинено рух потягів, не працювали пошта й телеграф. Санкт-Петербург був фактично відрізаний від решти країни, в місті відключили електрику й газ, замовкли телефони. Навіть частина урядових і банківських чиновників приєдналася до страйку.
14 жовтня 1905 року, в самий розпал революційних подій, столичний генерал-губернатор Трепов видав знаменитий наказ: «Нехолостих залпів не давати, патронів не шкодувати!» (йшлося про жорстокий розгін будь-яких політичних демонстрацій). Але в найбільш скрутному становищі опинився, мабуть, саме Микола II. Імператор постав перед необхідністю дуже важкого вибору: або наводити порядок «залізною рукою», або погодитися на істотні (й, повторимо, вимушені; це розуміли всі!) політичні поступки. На початку жовтня один із найближчих і найрозумніших працівників царя, граф Сергій Вітте, який не раз очолював у ті роки уряд, представив Миколі «всепідданішу доповідь». Основний зміст документа: причина «хвилювань» (слова «революція» Вітте всіляко уникав) криється аж ніяк не в діях крайніх партій. Річ у тім, що «російське мисляче суспільство, на думку Вітте, «прагне правового ладу на основі громадянської свободи». Через декілька років Вітте писав у «Мемуарах»: Загальне гасло полягало в крику душі: «Так далі жити не можна», іншими словами, із цим режимом треба покінчити».
Але цар чекав від свого міністра конкретної поради: що робити? І порада була. «Передусім — заявив Вітте монарху, — постарайтеся зчинити в таборі противника смуту. Киньте кістку, яка всі пащі, спрямовані на вас, направить на себе. Тоді виявиться течія, яка зможе винести Вас на твердий берег». Чудова політтехнологічна формула, вельми актуальна й для наших днів!
Однак характерним є ось що. Аж до 17 жовтня Микола вагався (що взагалі було характерно для цього государя, навколо особистості якого в Росії на наших очах створюється ціла система міфологем): віддати перевагу шляху військової диктатури чи шляху поступок суспільству? Однак навіть генерал Трепов, уже згадуваний вище, умовляв царя «дарувати свободу». Варто мати на увазі, що Микола II упродовж усіх років свого правління був рішучим противником конституції, бо ця людина завжди розглядала себе як «помазаника Божого», який отримав свою владу не від народу, а по волі Господа. У грудні 1904 року (на порозі революції!) цар заявив: «Я ніколи в жодному разі не погоджуся на представницький спосіб правління, бо я його вважаю шкідливим для ввіреного мені Богом народу». Свій курс імператор формулював так: «Самодержавну владу, заповідану мені предками, я маю передати збережену своєму синові».
Однак у жовтні 1905 року стало очевидним, що шлях військової диктатури для царя (принаймні в найближчій перспективі) неможливий. 17 жовтня глава столичного військового округу, родич імператора великий князь Микола Миколайович прийшов до Миколи II і почав благати його «в ім’я власного порятунку, порятунку держави та династії» підписати Маніфест, що задовольняє хоча б основні вимоги опозиції. Інакше, драматично заявив великий князь, він тут-таки пустить собі кулю в лоб зі свого револьвера. Вийшовши з кімнати монарха по закінченні аудієнції, Микола Миколайович урочисто повідомив: самодержець остаточно вирішив «дарувати свободу». Через декілька годин цар, перехрестившись, підписав Маніфест.
Документ починався так: «Смути й заворушення в столицях і в багатьох місцевостях Імперії Нашою великою й тяжкою скорботою сповнюють серце Наше. Благо Російського Государя нерозривне з благом народним, і смуток народний — Його смуток». Далі народу повідомлялося про рішення, прийняті імператором:
«1. Населенню дарувати (точне й доречне слово. — І. С. ) непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особистості, свободи совісті, слова, зборів і союзів.
2. Не припиняючи призначених виборів до Державної Думи, залучити тепер же до участі в Думі в міру можливості ті класи населення, які нині зовсім позбавлені виборчих прав (а таких, нагадаємо, була більшість у державі! — І. С. ).
3. Встановити непорушним правилом, щоб ніякий закон не міг набути чинності без схвалення Державної Думи...».
По суті, перед нами контури програми перетворення абсолютистської Російської імперії з необмеженою владою царя на конституційну монархію з певними елементами лібералізму. Чи міг Маніфест 17 жовтня стати основою для розробки майбутньої Конституції держави Романових? Саме про це мріяли партії тодішнього російського великого підприємництва — кадети та октябристи (які взяли свою назву саме на честь місяця опублікування Маніфесту). Але історична реальність спростувала ці розрахунки. Імперія не пішла «англійським» шляхом — бо очолювала її людина, яка внутрішньо ненавиділа будь-який конституційний процес. А російські ліберали (в цьому була їхня трагедія!) були, м’яко кажучи, історично несамостійними, дуже залежали від державної влади й не виявилися здатними на послідовну, а не «істеричну» опозицію царю. Роль цієї опозиції виконали ліві екстремісти — з відомими наслідками, також у жовтні, але вже 1917 року... Ліберальна опозиція Російської імперії, яка захоплено вітала реформи Столипіна (зокрема й шибениці — «столипінські краватки»), яка заявляла 1914—1916 рр. про те, що курс оточення царя — це «або дурість, або державна зрада», до того ж хронічно хвора на великоросійський імпершовінізм — ця опозиція зазнала страшної історичної поразки. Уроки цієї катастрофи і її причини незайве було б вивчити й сучасним українським лібералам.
Цар і його оточення, підписуючи Маніфест, безсумнівно, розраховували, що він стане засобом «заспокоєння» революційного суспільства. Ефект вийшов прямо протилежним: Маніфест тільки підлив олії у вогонь. Уже наступного дня, 18 жовтня, революційний натовп у сотнях міст імперії знищував (причому демонстративно) портрети государя. А з другого боку, різко активізувалися крайнє праві, чорносотенці, які з криками: «За царя, віру та вітчизну» почали громити будинки «інородців», грабувати їхнє майно. Гірка іронія історії: ліберальний Маніфест призвів аж ніяк не до консолідації суспільства, а до різкої поляризації, коли «сили центру» виявилися ізольованими.
Чи згадав Микола II в останні місяці життя, позбавившись трону й влади, як у перші місяці правління, в січні 1895 року, коли ще була можливість провести реальні ліберальні реформи «зверху», а не під тиском повсталого народу, він буквально заявив: «Мені відомо, що останнім часом... чути голоси людей, які захопилися марними мріями про участь представників земства (тодішнє місцеве самоврядування — І.С. ) у справах внутрішнього управління. Нехай же всі знають, що я, віддаючи всі сили благу народному, охоронятиму начало самодержавства так само твердо і неухильно, як охороняв його мій незабутній покійний батько». Чи могла людина з такими переконаннями бути щиро відданою ліберальним ідеям? Відповідь, напевне, очевидна.
Тим паче недалекоглядним (м’яко кажучи!) виглядає ставка тодішніх російських (і не лише) лібералів саме на імператора. Цілий ряд найвизначніших діячів кадетської й октябристської партій робили заяви, загальний сенс яких був таким: так, ми, безумовно, в опозиції до цієї влади, але ми повинні по совісті дякувати їй, бо вона одна своїми багнетами захищає нас від гніву народу (так казали і Маклаков, і Набоков, і Родзянко). А ось як оцінив жовтневі події 1905 року найвідоміший російський промисловець того часу Павло Рябушинський: «До 17 жовтня буржуазія у величезній більшості була налаштована опозиційно. Після 17 жовтня, вважаючи, що мета досягнута, буржуазія перейшла на бік уряду». Але досягнута була лише корислива, егоїстична мета невеличкої групи надзвичайно заможних людей: збагатитися! Ця група й вступила в союз з урядом. А більшість населення імперії вважала (і їх можна зрозуміти!), що не отримала від реформ нічого. Подальші події це наочно підтвердили. Особливо якщо пригадати, як Микола II «будував відносини» з I та II Думами: необгрунтований арешт великих груп депутатів, демонстративна зневага й, нарешті, силовий розгін! До речі, коли 3 червня 1907 року цар розігнав II Думу, яка нібито «не виправдала сподівань», а в її власне середовище «був внесений дух ворожнечі», то ініціатором і натхненником цього, по суті, державного перевороту був Петро Столипін, якого багато хто нині в Росії звеличує.
І останнє. Свободу, яку, як шубу з панського плеча, «дарує» цар, вождь, генеральний секретар, президент, не можна розглядати інакше як троянського коня. Спущена зверху свобода надто недовговічна, вона не здобуває ні достатньо міцної підтримки, ні глибокого розуміння в суспільній свідомості. Бо вона не сприймається як єдина відповідь на нагальні проблеми життя. Об цей камінь багато разів спотикалися вітчизняні ліберали...
