Я поведу розмову про той період нашої історії, коли, спираючись на попередній дипломатичний досвід, Київська Русь робить значні зусилля для виходу на зовнішньополітичну арену (60-ті — початок 70-х років Х ст.). Дипломатія древніх русів використала, з одного боку, традиції та звичаї східнослов’янських племен, що здійснювали контакти як між собою, так і з сусідніми етносами, з другого — міжнародний досвід, насамперед слов’янських державних утворень, Візантійської імперії, держав Східної та Північної Європи.
З віками руси крок за кроком освоїли процедуру укладення усних угод про припинення воєнних дій та обмін полоненими, навчилися укладати мирні договори та перемир’я, почали направляти посольства до сусідніх держав, а у IX столітті вступили у прямі дипломатичні контакти з візантійським урядом, з державою франків, Хазарією та іншими країнами.
860 року Русь після успішного нападу на Константинополь уклала перший відомий нам договір «миру і любові» з Візантією, який був стереотипною угодою такого роду, що нерідко укладався імперією з оточуючими варварськими державами та народами. Ця угода, що стала своєрідним дипломатичним визнанням давньої Русі, укладена руським посольством у Константинополі, передбачала встановлення між державами мирних відносин, сплату імперією данини Русі, допущення на Русь християнської місії, хрещення частини русів, а також військову допомогу імперії з боку Русі.
Очевидно, усний клятвений мир був доповнений письмовою угодою — імператорським хрисовулом, де були перераховані конкретні зобов’язання грецької сторони, як це було прийнято у візантійській дипломатичній практиці. Потрібно відзначити — вже тоді руси (русичі) виробили свій суто слов’янський підхід до затвердження міждержавних договорів — «роту», клятву, яка відповідала дипломатичним звичаям давньої Русі. Від цього часу походять згадки про перших руських послів, які представляли на переговорах Київську Русь як суверенну державу.
ДОГОВОРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ З 911 РОКУ
Русо-візантійський договір 911 року став яскравим свідченням того, що на початку Х століття Київська Русь підійшла до освоєння вершин тогочасної дипломатії — письмових, двосторонніх, рівноправних міждержавних угод, що охоплюють політичні, економічні, вiйськовi, та юридичні питання. Робота над текстом договорів велася в Константинополі під час зустрічі представників Київської Русі та Візантії. З візантійської сторони переговори очолював сам імператор Лев VI. Київське посольство приймали відповідно до усталених правил, що поширювалися і на інші іноземні місії.
Представництво посольства вперше відобразило ідеологію давньоруської держави: дипломати виступали від імені князя, всіх «світлих» бояр і князів, і від імені усього руського народу. Цей договір став новим кроком в історії давньоруської дипломатії — він включав не тільки основну загальнополітичну ідею попередньої угоди «миру і любові» 907 року, але й «ряд» — конкретні статті, присвячені всьому спектру вирішуваних проблем. Угода не тільки вказувала на зростаюче міжнародне значення давньоруської держави, але й відображала її збільшену економічну та військову силу — наслідок внутрішньої централізації, що посилилася.
Розглянемо детальніше те, як укладалися такі документи. Їх було зафіксовано в автентичних грамотах від обох сторін їхньою рідною мовою і написаних у копіях мовою іншої сторони. Не приховуючи гордості, слід зазначити, що Київська Русь досягла успіху у використанні досвіду попередніх століть. Обмін оригіналами та копіями, порядок підписання грамот візантійським імператором і руськими послами і сама процедура їх клятвеного затвердження — свідчення цього.
Тепер звернімося до розгадки найважливішого питання. Якою ж була ситуація навколо Київської Русі? Чому було обрано шлях воєнного вирішення конфлікту з Хазарією та Візантією? Навіщо молодій слов’янській державі знадобився збір щорічної данини з Візантійської імперії, що призвів до цього конфлікту? Чи можна було уникнути воєнної конфронтації? Так, швидше можна, ніж не можна, адже після загибелі Святослава дипломатія обрала саме такий шлях. Але тоді, в середині 60-х років Х ст., Київська Русь вступила у смугу довгих і кровопролитних воєн, і дипломатія молодого князя Святослава Ігоревича розвивалася здебільшого в умовах воєнного часу. Війни Русі з Волзькою Булгарією, буртасами (мордва), Хазарією, північнокавказькими народами — ясами та касогами, два воєннi походи у Задунайську Болгарію, а між ними — відбиття печенізького набігу на Київ і нарешті, смертельне протистояння Київської Русі та Візантії.
ЗБИРАЧ РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
965 року Святослав Ігоревич став Київським князем. З цього моменту політика Києва була спрямована на утвердження позицій Русі на міжнародній арені. Перед політичною елітою князя Святослава постала давня проблема, пов’язана з подоланням ворожих відносин з боку деяких сусідніх країн. Волзька Булгарія суперничала з Руссю в торгівлі зі Сходом. Хазарія, хоча й підтримувала з Руссю тісні відносини, часто грабувала купецькі каравани, що йшли з Києва на схід та південний схід. До того ж данниками Хазарії продовжували залишатися деякі східнослов’янські племена, зокрема в’ятичі. Погіршилися також відносини з Візантією, котра протидіяла зростанню руської могутності.
Хазарія виступила проти централізуючої політики Київської Русі щодо державного об’єднання східних слов’ян. Щоб консолідувати всі східнослов’янські землі в єдиній державі, Русь була змушена силою позбутися настирливого політичного противника та конкурента.
Першим кроком молодого 22-річного князя було повернення під владу Київської Русі в’ятичів. З цією метою він здійснив похід на Оку та Волгу. «...Нальзе ваятичи и рече вятичемь: «Кому дань даете?» Они ж реиса: «Казаромь по изьлягу от рала даемь», читаємо у «Повісті минулих літ». Після запеклого опору впала хазарська фортеця Саркел (Біла Вежа), потім блискавичним ударом Святослав розгромив і розсіяв ясів та касогів (предків осетин і черкесів) і наклав на них дань.
Сучасник Святослава арабський географ Ібн-Каукаль доповнює дані літопису про походи Святослава на Волгу. За його свідченням, військо Святослава досягло міста Булгар і землі буртасів. Крім фортеці Біла Вежа, що займала ключову позицію Хазарського каганату на Дону, на Волзі після тривалої облоги було взято столицю Хазарії Ітіль і багато міст на Каспійському узбережжі. Від цих міст, відзначав Ібн-Каукаль, — «не залишилося й сліду», руси «відняли у них всі ці області та привласнили їх собі». Внаслідок походів Святослава Ігоревича Хазарська держава занепала, назавжди зійшовши з історичної авансцени. На жаль, з того часу господарями південноруських степів стали печенізькі орди; небезпека почала загрожувати містам Подніпров’я та безпосередньо Києву.
КИЇВСЬКА РУСЬ І БОЛГАРО-ВІЗАНТІЙСЬКА ВІЙНА
Тепер повернімося до русько- візантійських відносин. Події, що відбувалися на Балканах, втягли Київську Русь у війну між Болгарським царством і з Візантією, загрожуючи Константинополю. Правитель болгар Борис отримав від Візантії царський титул, а болгарська церква — самостійність. Через певний час Константинополь був змушений погодитися на виплату Болгарії дані. Однак у 60-х роках співвідношення сил змінилося на користь Візантії. Цим скористався її імператор Никифор Фока. У боротьбі з Болгарією він звернувся по допомогу до Київської Русі. З Константинополя до Києва прибуло посольство з пропозицією союзу (руси бажали отримати вихід до чорноморських ринків); Святослав вирішив взяти участь у цьому конфлікті. 968 р. 60-тисячне військо на чолі з київським князем виступило в похід. Болгари зуміли виставити проти русів лише 30-тисячну рать. У битві, яка відбулася під Доростолом (сучасна Селістра), болгари зазнали поразки. Пізніше ці події були викладені візантійськими хроністами ХI ст. Скілицею та Занарою. Скілиця пише, що руси під час першого походу Святослава в Болгарію «багато міст і селищ болгар зруйнували до основи»; захоплену величезну здобич обернули у свою власність». Далі автор повідомляє, що руси «підкорили Болгарію», «полонили двох синів царя Петра — Бориса і Романа» і вирішили назавжди залишитися в Болгарії, «всупереч договору, укладеному ними з Никифором». Таким чином, Святослав зайняв міста по Дунаю і закріпився в Переяславці, який в перспективі хотів зробити столицею своєї величезної держави.
Однак руський літопис говорить про те, що 968 року під Київ прийшли печеніги і Святославу довелося терміново вирушити на виручку своєму стольному граду. Причому, кияни послали до нього гінців зі словами: «Ты княже, чюжея земли ищеши и блюдеши, а своея ся охабивь...». Літописець далі повідомляє, що Святослав повернувся до Києва, а потім «собравохи, и прогна печенеги в поли, и бысть миръ».
Літопис містить й інші відомості щодо намірів Святослава стосовно Болгарії. Це відомий вислів, приписуваний Святославу і сказаний ним своїй матері, легендарній княгині Ользі у відповідь на докори: «Не любо ми есть у Киеве быти, хочю жити в Переяславци, яко то есть середина земли моей яко ту вся благая сходятся: отъ грекъ злато, поволоки, вина и овощеве разноличные изъ Чехъ же, из Угор серебро и комони, из Руси же скора и воскъ, медъ и челядъ». 970 року Святослав розділив Київську землю між синами — Київ віддав старшому Ярополку, у Древлянську землю посадив Олега, а новгородцям віддав на княження на їх прохання Володимира.
Під 971 роком «Повість минулих літ» повідомляє, що Святослав знову прийшов у Болгарію, взяв Переяславець штурмом, а потім оголосив грекам: «Хочю на вы ити и взяти градъ вашь яко и сей».
Лев Диякон зберіг відомості про переговори Святослава з послами імператора Цимісхія, під час яких князь також заявив, що він збирається взяти Константинополь. Однак переговори, на яких греки хотіли укласти з русами мир, закінчилися провалом. Російський літописець бачить причину цього провалу в тому, що греки не мали наміру виплачувати дань, а лише хотіли з’ясувати кількість руських воїнів. «И поиде Святославъ на греки», — розповідає далі літопис. Він оповідає про битву, замовчувану у візантійських джерелах: «...и одале Святославъ, и бежаша грьци. И поиде Святославъ по граду волоя и грады разбивая». Потім оповідається про друге посольство греків до русів. Тепер подивiмося, які цілі, за «Повістю минулих літ», ставило собі друге посольство Цимісхія до Святослава. Імператор через послів просив передати руському князю: «Не ходи къ граду, возми дань, еже хощеши за маломъ бо бе не дошелъ Царяграда. И даша ему дань, и машеть же за убьенья, глаголя, яко «Род его возметь». Взя же и дары многы и возратися в Переясловець з похвалою великою».
Очевидно, удар руського війська був настільки могутній та стрімкий, та й відстань, що залишилася до столиці Візантії, така незначна, що греки у паніці змушені були піти на всі мислимі поступки слов’янам. У цьому випадку красномовні дані Льва Диякона пояснюють майже річну паузу в бойових діях між русами і греками, і те, що імперія знову погодилася платити дань Русі.
Однак подальший хід подій показав помилковість стратегії Святослава — повернути Візантію в русло слухняного данника. Вона була ще сильна, похід греків через Балкани, взяття Преслави, битва під Доростолом, важке становище руських військ на Дунаї прискорили початок мирних переговорів між воюючими країнами.
На пропозицію Святослава про мир імператор Іоанн Цимісхій відгукнувся негайно і з радістю, що знаходить підтвердження і в хроніці Льва Диякона. Причину прагнення русів до миру можна пояснити словами Святослава, з якими він звернувся до дружини: «А руська земля далече, а печенеги с нами ратни, а кто ны поможеть?..» І знову, вкотре питання про дань виходить на перший план русько-візантійських переговорів. Греки поступилися, оскільки до числа «друзів» і «союзників» імперії могли бути прийняті руси лише у разі сплати Візантією «варварам» регулярної дані. Ця подія сталася 971 року. У «Повісті минулих літ» вміщено текст договору Київської Русі з Візантією.
Він, без сумніву, є вінцем укладених документів такого роду язичницької епохи. Значення договору 971 року полягає у відновленні між Руссю і Візантією status quo, що склався до 966 року, тобто на початок першої балканської кампанії Святослава. На це погодилися обидві сторони, хоча грамота складена була лише від імені руського великого князя, що саме по собі несе елемент певного ущемлення державного престижу Київської Русі та ще більше підкреслює воєнну невдачу Святослава у 971 році.
Звичайно, позиції Русі на Балканах були втрачені, проте були закріплені завоювання в життєво важливих районах Північного Причорномор’я, у Приазов’ї та Нижньому Поволжі. Святослав зобов’язався дотримуватися колишніх угод, нові ж політичні реалії були в ньому відображені повною мірою. У даній військово-політичній ситуації це задовольняло греків, і вони погодилися з формою та змістом виробленого обома сторонами договору.
З осені 971 по весну 972 року був розіграний останній, трагічний акт політичної боротьби між Київською Руссю та Візантійською імперією. З повідомлення Скілиці стає зрозуміло, що посол греків, повідомивши печенігів про повернення Київського князя на батьківщину і попросивши їх забезпечити безпечний прохід русів через свої володіння, отримав відмову. Однак Святославу про цю відмову не повідомили, і він рушив уверх Дніпром цілковито упевнений, що його прохання про посередництво буде виконано. Складно сказати, чи організував єпископ Євпалітський напад на руське військо, чи оплачена була візантійським золотом загибель Святослава, але факт дипломатичного віроломства греків тут наявний. У цьому вирішальному дипломатичному двобої останнє слово залишилося за візантійським імператором.
Дипломатія Київської Русі у своїй історії мала і такі повороти, які зможуть стати серйозним попередженням нинішнім політикам, які відстоюють позиції такої древньої слов’янської держави на міжнародній арені. Важливий усвідомлений вибір друзів і гідних союзників, які пам’ятають не тільки про свої геополітичні, часто забарвлені в імперські тони інтереси, але й готові враховувати інтереси України.
