Iноді про цю катастрофу, досі, на жаль, не вписану в сторінки історії, можна почути у вагоні потягу, що мчить через залізничну станцію Чорний острів. Хтось, бува, гляне у вікно, за яким залишаються дві зарослі травою забуття братські могили, розкаже своєму попутникові про те, що тут сталося на сьомий день війни.
У самому ж селищі, яке дало назву залізничній станції, про ці великі могили чомусь згадують після чергового нещасного випадку на рейках. А з очевидців найкривавішої трагедії у Чорному острові залишилася лише літня Євгенія Владівниця. «Мені тоді шістнадцять було. Прокинулася в хаті від страшенного скреготу заліза. В інших хатах також прокинулися. Всі бігли туди, де скреготало, наче настав кінець світу. Я була серед них. Десь за метрів двісті від вокзалу творилося щось несусвітнє. З-під перекинутих платформ, бронемашин виносили мертвих. Багато мертвих – чоловіків, жінок, дітей... усіх тут-таки закопували у дві великі ями. Живі дуже поспішали. Оглядаючись, говорили про німців, які наступають по всьому фронту, ось-ось будуть у селищі, про якусь диверсію і машиніста паровоза – його розстріляли без суду та слідства за законами воєнного часу», – розповідає «Дню» Євгенія Владівниця.
Надвечір, коли до катастрофи залишалися лічені години, вона бачила цей поставлений на запасну колію довжелезний, десь із півсотні відкритих платформ, ешелон: «Кого й чого там тільки не було! Командири із своїми дружинами та дітьми, мобілізовані червоноармійці, бронемашини, гармати, кулемети. Всі нетерпляче чекали на відправку. Начебто аж із самого Львова їхали у бік Жмеринки. Ось така їм, нещасним, тут зупиночка випала. Коли вже світало, я побачила, що рівчаком уздовж колії текла людська кров. Що тоді творилося! Господи, спаси й помилуй... На боках або догори дном, або одна на одній лежали платформи, поміж ними – бойова техніка... Серце розривав стогін покалічених, плач родичів за вбитими... Ніхто не знає, скільки ж то загинуло у тій катастрофі. Кажуть, що більше трьох сотень душ згубив диверсант. Закопали всіх, не чекаючи до ранку».
Зболена пам’ять підказує літній селянці, що тим, які вижили в отій катастрофі, дали тимчасовий притулок місцеві: «І в нашій хаті були люди, та вже не пригадую, хто й звідки. Говорили, що у Львові до війни жили та були, в евакуацію їхали. Короткою була їхня зупинка. Бо вже наступної ночі їх відправили новим ешелоном».
А що ж сталося отієї кривавої червневої ночі, Євгеніє Архипівно? «Говорила ж уже, що у селищі почули, як щось падає, перевертається. Там, на місці катастрофи, чомусь не бажали розповідати про те, що скоїлося. Ну стояв ешелон на запасній колії, коли раптом з боку станції Гречани на повному ходу виїхав паротяг з трьома чи чотирма вантажними платформами і – у «хвіст» ешелона... Розказували, що стрілки не були переведені, але ж семафор показував «червоний». А машиніст поїзда, що з’явився з боку станції Гречани, завчасно вистрибнув із свого паровоза й побіг десь до села Рідкодуби. Та далеко не втік. Його наздогнали червоноармійці і розстріляли на узліссі. Навіть не закопали – віддали на поталу собакам. Ніхто не знає, хто він і звідки був. Тоді про диверсії тільки й чути було. Буцімто багато було таких, які тут сиділи у мирний час і чекали на німців, їхні команди. А може, з літака його до нас скинули... Вже через два дні після катастрофи Чорний острів став окупованою територією. Почалися розстріли мирного населення».
Разом із селищним головою Чорного острова Олегом Мукосієм, який тільки-но почув про цю трагедію від Євгенії Владівниці, мовчки йдемо вздовж зарослої травою запасної колії. Туди, де дві великі могили вже майже зрівнялися з землею. Тихо, як на цвинтарі. Там, куди сягає око, перетинаються рейки. Всупереч законові про паралельні прямі. Біля забутих могил думається про те, що 60 літ поспіль ішли паралельно, не «перетнувшись» ані разу, живі та мертві. Важко уявити, що тут знайшли собі вічний спокій сотні людей. Командири, дружини командирів, їхні малі діти... Хтось поспішав на фронт, хтось уявляв прощання і мріяв про зустріч... «Після окупації було не до увічнення пам’яті – відбудовували зруйноване війною народне господарство, а потім, після відбудови, наближали світле майбутнє», – мовить Олег Мукосій.
У селищі Чорний острів залишилися тільки діти та онуки свідків отієї трагедії. Хтось із них уважає, що той ешелон навмисне загнали на запасну колію. Хтось заперечує: була в тому якась необхідність. Однак всі чомусь згадують про п’ять чи шість нещасних випадків, що трапилися на цьому фатальному залізничному перегоні. Розповідають про подробиці, за яких загинули нещасні під тепловозами. Той тягнув візка, той їхав мотоциклом, а цей пішки йшов по шпалах. Чомусь згадують про родоводи нещасних. Мовляв, отієї жахливої червневої ночі 60 літ тому дехто із селища біг до місця катастрофи не для того, аби надати допомогу покаліченому чи взяти участь у масовому похованні загиблих. Згадують про мародерів. От, кажуть, мертві жорстоко мстяться мародерам у їхньому другому чи третьому коліні. Чи, може, мертві «мстяться» за те, що й досі не розгадано страшну таємницю їхньої жахливої передчасної смерті у тій колотнечі відступу та загальної паніки? Або ж за те, що ніхто не втре сльозу над їхніми втраченими часом та забуттям могилами? Ні спитати, ні перегукнутися...
Голова Хмельницької райдержадміністрації Володимир Цимбалюк говорить, що досі ніхто з представників місцевої влади не знав про цю скорботну першу сторінку з історії Великої Вітчизняної війни: «Боляче, що так склалося. Не по людськи якось. Дамо завдання нашимкраєзнавцям, щоб відтворили подробиці тієї чорної події. Розглянемо питання про впорядкування могил у Чорному острові й увічнення пам’яті загиблих». Він погоджується, що багато залежить від того, «якими словами живі розмовляють із мертвими, чи розмовляють взагалі». Володимир Цимбалюк має щиру надію, що бодай одному з пасажирів отого нещасного ешелону судилося пройти крізь війну та період відбудови народного господарства і ще й досі згадувати про катастрофу на далекій залізничній станції Чорний острів. Може, прочитає у «Дні» про цей спомин літньої Євгенії Владівниці й відгукнеться на публікацію? «Поки не впорядкують могили, не буде добра у Чорному острові», – вважає Євгенія Архипівна.
