Закінчення. Початок — див. «День» №156
2. СТАРОДАВНІ СЛОВ’ЯНИ Й НАШЕ ЗНАННЯ ПРО НИХ: ПРИНЦИПИ ТА ФАКТИ
Ще з часів Арiстотеля, Платона й інших видатних мислителів античного світу відомий один дуже важливий закон, який допомагає полегшити важке сходження по крутих, крижаних стежках людського знання. А саме: знання деяких загальних принципів замінює запам’ятовування нескінченної кількості окремих (і які нерідко не стосуються суті справи) фактів. Ось саме цей фундаментальний закон і може бути деякою «дороговказною ниткою», що дозволяє як науковцю-професіоналу, так і допитливому читачу орієнтуватися в лабіринті фактів, проблем, гіпотез, здогадок (або просто домислів), що стосуються питання, яке цікавить нас — походження Русі.
А «знання загальних принципів» щодо історії стародавнього слов’янства дійсно потрібне. Справді, як у противному разі зорієнтуватися (навіть дуже освіченій людині) в справжніх «джунглях» дат, подій, імен власних, і, особливо, в десятках і сотнях різноманітних назв давніх племен, чиї імена зараз цілковито забуті і ні про що не кажуть читачу. А те, що це саме «джунглі», легко пересвідчитися, ознайомившись хоча б із знаменитою «Історією» Геродота — одним з найдавніших письмових джерел, із яких ми можемо почерпнути відомості (іноді достовірні, а часом — напівлегендарні) про віддалене минуле нашої країни. Зазначимо, що «батько історії» Геродот (V ст. до н. е.) сам відвідав Північне Причорномор’я і багато що оповів як очевидець. А втім: усі ці ісседони, колліпіди, агріппеї, савромати, будини, агафірси, неври (та й дещо більш відомі таври), про яких пише Геродот — що ми знаємо про них? Чи дійсно існували ці племена, що в прадавні століття жили на території сучасного Українського Причорномор’я, Придніпров’я і ще північніше, якщо вірити Геродоту? Чи були вони слов’янами (або предками слов’ян?). А скіфи — як впливало це славне плем’я на історичний розвиток слов’янства? Чи випадково, наприклад, у досить серйозному історичному романі сучасного російського письменника Валентина Іванова «Русь изначальная» (дія там відбувається в VI ст. н. е.) з шести описаних східнослов’янських родоплемінних утворень — три вважають своїми предками напівлегендарних скіфських ватажків і саме з них починають свій родовід (до речі, чимало істориків зовсім не вважають це художньою вигадкою!). А взяти, наприклад, такого шанованого автора, класика античної історичної науки, як Публій Корнелій Тацит (I—II ст. н. е.). Бастарни, геллізії, маганарвали, вандалії, готони (а нам особливо цікаві в цьому ряду венеди, можливі предки слов’ян...). Що ми можемо сказати про них? Якщо припустити, що ці народи дійсно існували (а ми не маємо підстав не вірити Тациту, дуже сумлінному історику) — то ж яку етнічну природу вони мають? Слов’яни вони, германці, кельти — чи племена якоїсь іншої природи? Такі ж запитання виникають після прочитання і таких визнаних в історіографії найдавнішого слов’янства праць, як «Про походження і діяння гетів» Іордана, записок Маврикія Стратега про слов’ян і антів, «Війни з готами» Прокопія Кесарійського.
Отже, повторимо, без знання саме «деяких загальних принципів» усе ж не обійтися. Які ж вони? Розглянемо це докладніше. Хоча слов’яни (якщо брати до уваги насамперед письмові джерела, особливо візантійські) з’являються на історичній арені в VI ст. н. е. — принаймні, так вважає значна частина вчених — але можна з достатньою мірою вірогідності стверджувати: це один з найдавніших індоєвропейських етносів! Суть проблеми, проте, полягає в тому, що за багато тисячоліть своєї історії слов’яни «ховалися» (образно кажучи) під різноманітними іменами і входили до складу різних цивілізацій, державних утворень і культур, ще до того, як з’явилися держави, які ми без найменшого сумніву можемо визнати власне слов’янськими. Це, безумовно, ускладнює завдання дослідників — але враховувати цю поправку потрібно.
Питання про історичний, однаково як і про етимологічний генезис слова «Русь» ще більш ускладнюється, якщо брати до уваги один (не всім, може, відомий) дуже істотний факт. Історичні джерела доби раннього Середньовіччя дають стільки відомостей про держави і території з назвою «Русь» («Русія», «Рутенія» і т. п.), що розібратися в цьому далеко не так просто. В одному лише регіоні Прибалтики згадуються чотири Русі (!): в гирлі ріки Німан, на узбережжі Ризької затоки, західній частині сучасної Естонії (Роталія-Руссія), і, нарешті, острів Рюген на узбережжі Балтійського моря (Буян старослов’янських переказів, який іноді ототожнюють з островом). Усім відома Русь, що зв’язується з районом Подніпров’я; але в регіоні Східної Європи, якщо вірити історичним відомостям, є ще «Русь», яка розташовується в Прикарпатті, ще одна — в Подунав’ї («Рутонія», «Рутенська марка», «Ругія», «Руссія» — всі вони згадуються в Х—ХIII ст.), і, можливо, ще одна — в Приазов’ї. Мозаїка, як видно, вельми строката...
Але, якщо ми врахуємо таке грунтовне «загальне міркування», як Велике переселення народів (IV—VI ст. н. е.) і пригадаємо, що саме цієї доби з’являються більш- менш систематичні письмові згадки про слов’ян, то можна, принаймні, зробити один істотний висновок. А саме: колосальні, євразійських масштабів, міграції багатомільйонних етнічних груп IV—VI століть не могли, без сумніву, не зачепити і сучасної території України. І етнічна (а також і мовна) ситуація в Придніпров’ї, Причорномор’ї (можливо, і Прикарпатті) до і після Великого переселення народів розрізняється дуже істотно! Зазначимо, що історики, дещо спрощено кажучи, поділилися в цьому питанні на два «табори»: одні відстоюють «автохтонну» теорію історичного розвитку давнього слов’янства, інші — схиляються до визнання визначальної ролі міграційних процесів. Можливо, обидві версії по-своєму справедливі й кожна несе в собі зерно істини?
І ще один чинник обов’язково має враховуватися, коли йдеться про історію Давньої Русі. Ми маємо на увазі найскладніші відносини Лісу і Степу (інакше кажучи, народів осілих, землеробських, що ототожнюються зі слов’янами і народів кочових, переважно тюркського або угро- фінського походження). Саме непростий комплекс зв’язків «притягання» і «відштовхування» (багатовікові військові конфлікти з кочовиками, але і взаємодія з ними!) дуже сильно вплинув на становлення і політико-економічний розвиток Київської Русі як могутньої держави давніх слов’ян.
Взагалі, єдиний спосіб суворо наукової оцінки таємничих подій найдавнішого минулого (і слов’янства в тому числі!) — це ретельна, критична обробка джерел як широко відомих, так і поки недостатньо вивчених. І це дає найбагатшу поживу для роздумів. Наприклад, видатний географ II ст. н. е., знаменитий Клавдій Птоломей писав про могутнє, войовниче плем’я гунів, розміщуючи їх при цьому не де-небудь, а біля берегів Дніпра (Борисфена), між бастарнами і роксаланами (!). Для деяких сучасних українських істориків і письменників це є переконливим аргументом на користь слов’янської, більше того — української природи гунів (роман Івана Білика «Меч Арея»).
3. ЧИ ПО СУТІ ЦІ СУПЕРЕЧКИ?
Іноді може здатися, що всі ці дискусії носять досить абстрактний, загальноакадемічний характер. Взяти хоча б гіпотези про походження самого слова «Русь». Існують цікаві версії: одна з них базується на тому безперечному факті, що і досі «Руссю» («Ruotsi») іменують Швецію західні фіни (звідси робиться висновок, що «русь» — це явно народ норманського, «варязького» походження, інакше кажучи — шведи); інші вчені висловлюють припущення, що слово «Русь» потрібно співвідносити з назвою ріки Рось. Характерно, що прихильником саме «південної», «полянської» версії походження Русі був найбільший історик України Михайло Сергійович Грушевський. Він писав: «У звістках чужоземців, які маємо з IХ і Х віку, наші князі та їхнє військо, все зветься Руссю, руськими. У нас же Руссю звалася Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім’я Русі було принесене з Швеції, варяжською дружиною, не справджується: в Швеції такого народу не знати, і Шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки це ім’я взялося в Київщині, ми не знаємо й не будемо вгадувати. Але нам важливо, що це ім’я так тісно зв’язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо в чужоземних джерелах IХ і Х ст., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ».
Ясно також, що держава Русь виросла з досить складної і розгалуженої системи племінних союзів, яка сягає ще VI—VII століть нашої ери (а, цілком можливо, і значно ранніх часів!), а не була нав’язана силою ззовні. У зв’язку з цим доконче необхідним стає глибокий історичний аналіз суті давньослов’янських племінних структур як таких, у всій їх різноманітності. Поки ж значна частина дослідників сходяться на тому, що давньоруські племена, що спочатку засновувалися на родових (родинних) зв’язках, надалі еволюціонували і складалися вже на принципах територіальних (спільність землі, а не спільність предків!), що мало найважливіше значення для утворення давньоруської держави.
Але, можливо, найістотнішим для нашої теми є інше. Ще 1904 року Михайло Грушевський (і в цьому вбачається його особлива історична заслуга) піддав різкій і аргументованій критиці загальноприйняту тоді схему так званої загальноросійської історії, вказавши, що така схема не розрізняє, а просто змішує без розбору три якісно різних поняття: історію певної землі (території), історію її народу й історію відповідної держави. Зараз же перед нами, українцями, стоїть найважливіше культурно-історичне, духовне і, без перебільшення, політичне завдання: остаточно завершити «розмежування» власне української історії (якщо бажано, історії України-Русі, «руської» історії, але не від слова «Росія», а від слова «Русь»!), та історії «російської», яка стосується вже московсько-петербурзької царсько-імперської традиції. Це завдання має аж ніяк не абстрактно-теоретичне значення; бо «загальну історію» давніх часів відомі «політичні конструктори» завжди прагнуть підкріпити «загальною вітчизною» сьогодні. Як каже німецьке прислів’я, «ось де собака заритий!».
