Будучи студентами, ми з друзями неодноразово приїжджали у село Городище побіля Збруча і просили за будь-які гроші показати язичницький центр зі слідами відомого Збруцького ідола. — Ну й розігналися, — просто виразило змову тутешніх мешканців русяве хлопченя. — Ідол не хоче бачити навіть закордонних панів.
Туди ходити заказано — ось і все. Туристові, який вселяє довір’я, пошепки стануть розповідати про те, що хоч ідола забрали понад 150 років тому назад і давним-давно йому не приносять жертви, але жива кров(!) безслідно не зникла. Над жертовниками нагромадилися негативно заряджені біополя, несприятливі для здоров’я. А на галявині, де стояв язичницький храм-капище — ніяк не приживаються дерева. Тільки виросте якесь, а його відразу розколює блискавка.
На численних наукових конференціях і українські, і зарубіжні вчені не більше ніж констатують багатство природних аномалій поблизу ідола. А обгрунтованих висновків поки що не зробив ніхто з науковців. Гори Медобори, як на зло, ретельно зберігають свої таємниці. І Збруцький ідол, схоже, найбільше пожалів допитливих: маєте систему зображень і вивчайте її, не минаючи «ні титли, ні коми».
Кам’яного бога давніх слов’ян — Світовида — знайшли у Збручі, поміж селами Личківці та Городниця, що на Тернопільщині у 1848 році. Виявляється «родом» він з IХ століття, коли до прийняття християнства на Русі залишилося не більше 100 років; отож ціле тисячоліття був гідною пам’яттю про язичницькі часи.
Збруцький ідол найбільш повно відображає релігійний світогляд наших далеких предків — племінного союзу волинян і білих хорватів. Не бог це, а космічна «азбука»; кажучи мовою науки, завершена. чітко розчленована космогонічна система! Верхній ярус займають богиня землі Макош із рогом достатку. Божество гармонії, краси і любові – Лада з перснем, озброєний Перун — громовержець і сонячний Даждьбог, у середньому зібралися земні люди; нижній представляє бог скотарства і підземних сил – Велес, зображений на колінах, бо втримує він вагу землі із хороводом її мешканців. Непересічна знахідка у Медоборах відповідає слов’янському Роду – землеробському і життєдайному богові, який вселяє дух життя в усе суще.
Праукраїнський Світовид, що обіймає поглядом чотири сторони світу, виявився унікальним — такого треба ще пошукати. Всі інші кам’яні кумири, знайдені в результаті археологічних розкопок в межиріччі Збруча і Дністра, у Побужжі, — були одно-, дво- або триликими і виражали тільки уривки вірувань язичників. Вони фіксували зображення коня, який символізував могутність, а ріг у руці означав достаток. Траплялися й деякі інші деталі.
Ріг для пиття (кубок) став майже візитною карткою «типового» ідола. І не дивно. З цим атрибутом пов’язані церемонії гадань, замовлянь родючості у майбутньому році. Подібні фігури знайдено на всій території Центрально-Східної Європи — від Дніпра до Рейну, що свідчить про спільну молодість в історії багатьох європейських народів.
— Ці бідні семантикою, примітивні статуї з вапняку, — переконує археолог, науковий співробітник тернопільського краєзнавчого музею Марина Ягодинська, — передували Збруцькому ідолу.
У 1857 році вчених сколихнуло цікаве відкриття — він не єдиний! Але на побратима, теж чотириликого і багатопромовистого, поклали око жителі Гусятина, де він був знайдений. І Збруцький ідол «номер два», який «погано лежав», опинився у фундаменті для хати. Відтоді науковці ще дужче загорілися жагою пошуків.
Знадобилося понад століття, щоб археологи виявили в Медоборах три язичницькі городища — в урочищах Звенигород, Говда та Багіт (1984 р.).
На верхівці гори Багіт помічено залишки язичницького капища. Квадратна яма, розмірами 50 х 50 см, так само зорієнтована на чотири сторони світу, вказує на місцезнаходження ідола. Ходив сюди не простий люд, а тільки привілейовані жерці-волхви. До оповитих таємницею місць належать і кам’яні вимостки та ями, де відбувалися жертвоприношення.
Для задобрювання богів вірники чим тільки не жертвували — не щадили тварин, птицю, людей, здебільшого немовлят. Знайдено й кістки. Зрештою, такий «кривавий» мотив простежується ще в Старому Завіті, коли Авраам мав намір для бога пожертвувати сином Ісааком. Людські жертвоприношення визнавали відомі писемні пам’ятки — «Повість минулих літ» (ХI-ХII ст.ст.), «Слово про те, як перші погани поклонялися ідолам (ХI ст.), «Історія» Льва Диякона (Х ст.), «Слов’янська хроніка Гельмольда» (ХII ст.), «Діяння дяків» Саксона Граматика (ХIII ст.) та інші.
Археологічні розкопки показують: мерцеві часто надавали позу ембріона в утробі матері, що нагадувало повернення в лоно землі. Але у більшості поховань черняхівської культури II — V ст.ст. нашої ери, до традицій якої відносяться знайдені раніше ідоли, покійники лежать у витягнутому положенні. Бачимо і зовсім зотлілі решти людини. Виявляється, що в ті часи була поширена кремація як зреалізована ідея про очищуючу силу вогню. Навіть при трупопокладаннях померлого посипали попелом із ритуальних вогнищ. Вчені припускають, що обряди трупопокладання і трупоспалення паралельно існували ще в епоху бронзи (2000 — 1000 рр. до нашої ери).
Серед знайдених у Медоборах жертовних речей переважають християнські символи — хрести, енкалпіони, натільні хрестики, іконки, кадильниці. І з чого б це такий дивний перетин двох культів? Можна здогадатися — сюди приходили неофіти- християни, щоб поклонитися «богам батьків». Вірники Христа — як простолюдини, так і знать — пронесли вогонь прадідівської віри через три століття.
Логічний ланцюжок історії розкриває священно-прозаїчну загадку поведінки предків. Язичники в душі, вони молилися вдень і вночі, прохаючи рідні божества захисту від ворогів — татарських орд. Незвичайне релігійне піднесення, воскресіння язичництва у ХIII столітті, якраз перед смертельною загрозою масових вбивств і спустошень, було зовсім не випадкове. І тому Збруцького ідола давні русичі дбайливо приховали, щоб не знищили його полчища хана Батия.
Багато про що скажуть і рештки багатого посуду й іншого домашнього начиння, виявленого неподалік ідола. Бите означало: людям воно вже не належить. Надламами речей язичники замовляли в Бога родючості, доброго врожаю, розмноження природи і людського роду. Традицію цих мирних заручників і сьогодні бачимо на наших весіллях.
Збруцький ідол нині зберігається у Краківському археологічному музеї (Тернопіль удостоєно тільки його копії) і продовжує здобувати славу чужим культурним скарбницям. Про його передачу прямим духовним нащадкам — українцям зараз, по суті, не говорять. Ані на рівні урядів, ані вчених. Навіщо псувати якимись «обрубками дерева» українсько-польські відносини.
