В численних українських аристократичних родинах протягом усього ХІХ — початку ХХ ст., причому як на теренах колишньої Гетьманщини, так і у Правобережній Україні та її західних регіонах, помітними є спільні чинники формування і зміцнення їхньої «українськості». Значною мірою вона проявилася у специфічних ознаках побуту, пов’язаних із безпосередньою участю в господарській діяльності у спадкових володіннях, патріархальним характером взаємин із селянством, тісним повсякденним зв’язком із ним.
Гетьман П.Скоропадський, зокрема, у своїх спогадах констатує, що патріархальний уклад і людські взаємини багато в чому залишалися непорушними. «Основною рисою цих взаємин, — пише він, — була подиву гідна простота і якась близькість один до одного. В цьому відношенні я часто згадував згодом манеру діда мого говорити з простими людьми і відповіді останніх».
Про обопільну толерантність «експлуататорів» та «експлуатованих» промовисто свідчить становище у величезній Тростянецькій садибі Скоропадських, де двері в будинках не замикалися на ніч, що, проте, не було приводом до брутальної поведінки місцевого селянства і будь-яких проявів «класової ненависті» до панства.
Такі обставини життя родини Скоропадських не були поодиноким явищем. Чимало представників українського панства, знеохочені службою в казенних російських установах, прослуживши там певний час, мерщій тікали до рідних садиб, поринали у звичний для них традиційний спосіб життя, знаходили втіху в рідній мові, господарській праці, селянському оточенні.
Українська сутність була невід’ємною рисою багатьох панських садиб в Україні ХІХ ст. і суттєво впливала на зміст її національного життя.
Скасувавши автономію України, російські «реформатори» прагнули до її асиміляції й розриву зв’язків української національної еліти та духовенства з основною масою народу. Значна частина нащадків козацько-старшинської верстви, української шляхти перетворилася на російське дворянство, «рабів з кокардами на лобі», за висловом Т.Шевченка. Однак ця трансформація не була абсолютною і незворотною для багатьох українських аристократичних родин.
Збереження «українськості» виявилося притаманним багатьом нащадкам козацько-старшинської верстви, для якої входження в російську імперську систему нерідко супроводжувалося драматичними колізіями суспільно-політичного характеру й гострими морально-психологічними переживаннями.
Прагнення вирватися з російського інтелектуального оточення й творити власну національну культуру була властива як середньопомісній українській земельній аристократії, так і її «вищим» та нижчим прошаркам. Прикладом, зокрема, є міністр юстиції імперії у добу Олександра І Дмитро Трощинський. Він зробив карколомну кар’єру, однак тяжіння до України виявилося сильнішим, обумовило його повернення на Батьківщину, і решту свого життя він прожив на Полтавщині, в селі Кибинці, яке стало важливим осередком українського національно-політичного й культурного життя. Тут було створено домашній театр, яким керував батько М. Гоголя, у палаці аристократа лунала українська мова. Кибинці — «українські Афіни», як їх називали сучасники, — стали духовним прихистком українського вельможі подібно до багатьох сіл в Україні, де їхні аристократичні мешканці знаходили гармонійне злиття з місцевою українською дійсністю, відпочинок від чужого їм російського казенного буття в Петербурзі. Більш того, культурницькі уподобання переростали у політичні. Д. Трощинський став лідером конспіративного гуртка українських автономістів початку ХІХ ст., які мріяли про відновлення Гетьманства в Україні.
Цю відчуженість українця від казенної атмосфери російської столиці виразно передав Т. Шевченко у поемі «Сон», в якій вивів образ нікчемного «землячка», що водночас з асиміляцією втрачав людську гідність. У атмосфері бездуховності Петербурга Т. Шевченко не побачив «ні однісінької хати», а лише «церкви і палати». Звичайно, поетові йшлося не про наявність селянської хати у столиці імперії, а про відсутність в її повсякденному бутті виявів високих норм моралі, гуманності, людяності, духовності, які супроводжували селянське життя протягом усієї його історії. Саме цьому високому призначенню, на думку поета, слугувала для українців селянська хата, яка була одним із центральних життєстверджувальних символів його поезії.
Ось чому цілком логічними уявляються тісні контакти Т. Шевченка з багатьма представниками українського панства, які залишалися носіями національної свідомості й культури. У результаті можна констатувати, що, попри малопомітність зовнішніх проявів радикальної опозиційності українського суспільства в Російській імперії і політичну обережність українського руху, протягом усього ХІХ століття у його надрах було накопичено величезний протестний потенціал, який вибухнув у 1917 році й призвів до відновлення української державності. Учасниками цього процесу були всі без винятку суспільні верстви України, що надало українському руху загальнонаціональний, масовий характер.
Після свого звільнення з кріпацтва, повернувшись із Петербурга на батьківщину, Тарас Шевченко подорожує Україною, де зустрічається не лише з селянами, знайомиться з їхнім побутом, а також і з українською аристократичною верствою. Поет, який до болю відчув загальнонаціональне приниження, закликає до відновлення національних традицій, любові до найменшого й найбільш соціально упосліджуваного брата, палко прагне державного відродження України. «Пророчі ноти національної кобзи Шевченка, — писав Куліш про вплив поета на українське суспільство у 1840-х роках, — були пророчим плачем і пророчим взиванням кобзаря кобзарів українських. Сам Шевченко зробився не тим, яким я його покинув, їдучи з України... Це вже не був кобзар, а національний пророк».
За словами Куліша, Шевченко ще до заснування Кирило-Мефодіївського товариства з’явився серед української молоді Києва неначе якийсь небесний світильник, неначе виправдання натхнення його з неба. Відомий український вчений Федір Вовк, зокрема, наголошував, що поет прибув в українську столицю «уже правдивим революціонером і до того більш в національному напрямку, революціонером, що хотів залишитись українцем і ні за що — росіянином». Зовсім не випадково під час слідства над братчиками Г. Андрузький дав оцінку Т. Шевченку як «непоміркованому представнику української партії».
Виражаючи державницькі змагання українського народу, Шевченко разом із тим неодноразово виступав прихильником слов’янського єднання. Однак його ідея братання слов’ян на противагу польському месіанізму та панрусизму була побудована на принципах національної рівності й свідчила про високу гуманність світогляду поета, який сам зазнав тяжких поневірянь, глибоко знав ціну справжньої свободи і тому нікому не бажав кайданів у будь-якій формі. Він виводить українську суспільно-політичну думку на шлях безкомпромісної боротьби з національним гнобленням та будь-якими проявами тиранії.
Надзвичайно плідними були контакти поета з представниками тогочасної української аристократичної верстви. Українська народницька історіографія і літературознавство, а згодом і радянське шевченкознавство намагалися зобразити ці стосунки чорними фарбами, представити їх як антагоністичні. У висвітленні радянських науковців Шевченко ставився до української шляхетської інтелігенції як колишній кріпак до пана. Звичайно, це розходиться з історичною дійсністю.
Зі свого боку поет власною творчістю зміцнював національну поставу української аристократії, створював загальнонаціональне духовне підґрунтя, необхідне всім учасникам українського руху, незалежно від їхньої соціальної приналежності. О.Оглоблин називає осіб, які складали українське оточення Шевченка і впливали на нього як поета, людину й громадського діяча. Серед них були представники знакових аристократичних родин, які були активними учасниками історичних подій в Україні ХVІІ — ХІХ ст. — де Бальмени, Білозерські, Гамалії, Горленки, Гребінки, гр. Гудовичі, Галагани, Капністи, Дарагани, Дуніни-Борковські, Забіли, Закревські, кн. Кейкуатови, Кочубеї, Лизогуби, Лукашевичі, Лукомські, Максимовичі, Маркевичі, Мартоси, Новицькі, Остроградські, Рігельмани, Родзянки, Свічки, Скоропадські, Стороженки, Тарновські, Товбичі, Тризни, Юркевичі, Якубовичі та багато-багато інших.
При цьому важливо усвідомлювати, що деякі російські контакти фактично були зв’язками українського поета усе з тією ж українською аристократією. Так, знайомство Т.Шевченка з Оленою Костянтинівною Станкевич, дружиною відомого російського літератора О.В.Станкевича, кузена Т.М.Грановського, славнозвісного російського історика і громадського діяча, було фактично знайомством з представницею української аристократії. По матері вона походила зі старовинної родини козацьких старшин Чарнишів. Її кузен Т.М.Грановський, хоч і народився на Орловщині, належав і по батькові, й по матері до давніх українських родів Чарнишів і Лукашевичів, мав в Україні спадковий маєток, цікавився і добре знав українську історію. В одному з листів до поета О.К.Станкевич бажає йому «вдохновения только на национальном языке, а нам всем через это много часов истинного удовольствия пребудет».
Саме тісним стосункам з українською аристократичною верствою Тарас Шевченко значною мірою завдячує формуванню своїх світоглядних і суспільних позицій. Подорожуючи Україною, поет встановлював надзвичайно плідні контакти з нащадками козацько-старшинських і шляхетських родин, які і стихійно, і свідомо несли з собою тогочасному українському суспільству давні національно-культурні традиції, розмаїту пам’ять про бурхливу добу Гетьманщини. Досить назвати контакти Тараса Шевченка з представниками українського лівобережного панства 1840-х рр., переважно нащадками знаних козацько-старшинських родів — батьком і сином Тарновськими, Григорієм Галаганом, батьком і сином Марковичами, Андрієм Лизогубом, Олексою Капністом, сином славнозвісного Василя Капніста, які були учасниками тогочасного українського громадсько-політичного і культурного життя і суттєво вплинули на формування суспільної позиції Тараса Шевченка. Зокрема, Шевченкове «Чи діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом, а діждемось таки колись» — мають своїми витоками концепцію українських опозиціонерів на чолі з В.Капністом, які у своїх діях орієнтувалися насамперед на приклад «американського сепаратизму» щодо Англії. Американська аристократична опозиція шляхом збройного повстання проти влади метрополії здобула незалежність, одночасно зберігаючи свої соціальні позиції. Українській аристократії якийсь час здавалося можливим здійснити це в Україні, спираючись на підтримку Пруссії. Цілком ймовірно, що Т.Шевченко був поінформований про акцію Василя Капніста кінця ХVІІІ ст., спрямовану на реалізацію цього задуму. Адже він тісно приятелював з сином українського опозиціонера Олексою Капністом і міг від нього запізнатися з політичними задумами батька.
Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
