«Я вважаю, що демократія послідовно, і як слід проведена, не лише політична, але й господарська і соціальна, є суспільним станом, що найбільше відповідає і є бажаним для нашої доби на довге майбутнє. Господарський і соціальний капіталістичний режим є недосконалим через свою односторонність; він, щоправда, уможливлює багатьом — не всім (!) — індивідуальну ініціативу, підприємливість і творчість; проте розподіл створених вартостей, користування ними не регулюється продуктивними здібностями, а тільки правилами привласнення чужої праці та її результатів. На практиці демократія означає терпиму нерівність, нерівність якнайменшу, яка постійно зменшується...». Ці слова належать видатному чеському і європейському політику першої половини ХХ століття, громадському діячу, філософу, журналісту, ідеологу та засновнику сучасної чеської держави (1918) — Томашу Ґарріґу Масарику (1850 — 1937).
Масарик цікавий насамперед тим, що його погляди принципово не вписуються в концепцію конфронтації двох світів. Він усе життя виступав проти мертвонароджених схем, що спрямовані на обмеження свободи і демократії. Якщо подивитися на міжвоєнну Східну Європу (Польща, Угорщина, Румунія, СРСР тощо), то виявляється, що Чехословаччина була єдиним острівцем демократії серед моря «кондукаторів», «начальників держави», «вождів усіх народів», «фюрерів» тощо. В нього, як і в кожного політика, були помилки (це стосується його думки про те, що українська незалежність є стратегічною хибою — Масарик хотів протиставити сильну Росію в союзі з Україною австро-німецькій експансії), але він ніколи не відійшов від магістрального напрямку своїх прагнень — побудови сильної та демократичної держави. Навіть досягнувши поста Президента, він залишився дуже скромним в побуті: був невибагливим у їжі, спав на простому солдатському ліжку, жив у кімнатах із звичайними меблями. Незважаючи на лавину хвалебних статей в газетах, численні неофіційні титули («Президент Визволитель», «Батько Масарик») особиста скромність залишилася провідною рисою його вдачі. Він дуже любив природу і довгий час (особливо в останній період свого довгого життя) проводив на своїх заміських дачах в Лбнах і Топольчанках. Кілька разів він був за крок від смерті, але завжди залишався холоднокровним. Ставши Президентом, він зумів не допустити «шароварщини» і спрямував діяльність органів влади в конструктивне, демократичне русло.
Його прагматизм та раціоналізм мають життєві корені. Масарик народився 7 березня 1850 р. в моравському містечку Годонін у незаможній родині. Під час свого перебування в Лейпцігу (1877 р.) Масарик познайомився з дочкою американського підприємця Шарлоттою Ґарріґ, яка згодом стала його дружиною і народила в шлюбі 4 дітей. Родину він забезпечував сам, оскільки батько Шарлотти не дав за нею посагу. Після захисту дисертації, присвяченої проблемам самогубства, Масарик став викладачем у Празькому університеті. Його лекції відзначаються оригінальністю викладу: вони присвячені табуйованим гострим суспільним проблемам — проституції, алкоголізму. Проблеми розпочинаються, коли він редагує науковий часопис «Athenaeum». Разом із групою однодумців на основі низки переконливих науково обґрунтованих аргументів Масарик доводить, що славнозвісні Краледворський і Зеленогорський рукописи, які В. Ганка і Й. Лінда нібито «знайшли» в 1817 — 1818 рр., є їх власними підробками. Оскільки ці рукописи вважалися національними святинями, через які чеський народ заявив про себе світу, вибухнув грандіозний скандал. Із Масариком перестають вітатися на вулиці, відмовляють в оренді квартири, а деякі радикальні газети радили йому «шукати іншого народу».
Але поступово емоції вщухли і Масарик із суспільного вигнанця перетворився на національного героя, якого бажали бачити в своїх лавах «найпросунутіші» на той час партії. Він стає депутатом парламенту від «младочехів», але згодом (1900 р.) засновує Прогресивну партію («реалістів»), яка в той час ставила за мету запровадження загального виборчого права, рівноправність для всіх народів імперії Габсбургів, послаблення централізму Відня. Хоча Масарик аж до 1914 р. був лише єдиним депутатом від цієї партії в імперському парламенті, її ідеї здобували дедалі більшу підтримку в чеському суспільств. Перша світова війна, нагнітання шовіністичної та мілітаристської істерії в Австро-Угорщині й репресії щодо чехів змусили Масарика переглянути свої політичні плани. В грудні 1914 р. він виїздить на лікування до Італії, але назад уже не повертається. Його оголошують зрадником батьківщини і заочно засуджують до смертної кари.
За кордоном Масарик починає активну кампанію агітації урядів держав Антанти за створення незалежної чеської держави. Йому в цьому допомагають чеські діаспори в Росії, Франції, Англії, США і велика група однодумців — Е. Бенеш, К. Крамарж, Й. Шейнер, Ян Масарик (син). За короткий час їм вдається зламати атмосферу байдужості щодо чеського питання, яка панувала на Заході. Водночас йде активна робота по формуванню чеських військових частин у складі французької, англійської та російської армій. Стає дедалі очевиднішим, що чехи не бажають воювати на боці Габсбургів. На російському фронті в полон здаються цілі полки, сформовані в Чехії. Чеські частини, що воюють на боці Антанти, виявляють неабиякі приклади мужності. Навіть сам генерал Брусилов у своїх мемуарах дуже схвально відгукується про бойову виучку та моральні якості чеських солдатів та офіцерів. Масарик надавав цим формуванням не стільки військового, скільки політичного значення. За 4 роки (1914 — 1918) Масарику вдалося консолідувати навколо ідеї власної державності всі чеські політичні сили в еміграції. Коли Габсбурзька монархія розвалилась і 14 листопада 1918 р. Масарика було одноголосно обрано Президентом незалежної чехословацької держави, це був не просто його особистий тріумф, а й тріумф багаторічної самовідданої праці багатьох людей задля реалізації ідеї, яка ще в 1914 році була радше утопією.
Позиція Масарика щодо України вкрай суперечлива. Дослідники чесько-українських відносин із великим пієтетом згадують про його прихильне ставлення до української еміграці в повоєнний період, про створення Українського вільного університету (1921 р.), Української Господарської академії в Подєбрадах (1922 р.), Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1923 р.) та інших українських вузів. Він матеріально підтримував українську еміграцію та її друковані видання (часопис «Нова Україна» тощо). Прагматичний Масарик наївно розраховував на те, що кадри української інтелігенції стануть в нагоді, коли більшовицька влада себе вичерпає і мова зайде про українську державу. Крім того, слід пам’ятати, що теперішнє Закарпаття (Підкарпатська Русь) майже 20 років входило до складу Чехословаччини і знаходилося в доволі пристойному економічному і культурному стані, якщо порівнювати з українськими землями, що входили до складу Польщі, Румунії та СРСР.
Але майже всі дослідники «десятою дорогою» оминають дуже суперечливу поведінку Масарика на початку 1918 р. під час першої більшовицької навали на Україну і видання IV універсалу УНР про проголошення незалежної української держави.
В силу обставин переважна більшість полонених чехів перебувала в таборах на території України. В одному з таких таборів у київській Дарниці певний час перебував знаменитий чеський письменник Я. Гашек — автор «Пригод бравого вояка Швейка». В Україні також перебували чеські військові підрозділи російської армії, і тому Масарику довелося вести переговори з українським урядом про статус цих частин. Зафіксовано його контакти з Грушевським, Винниченком, Шульгіним. У щоденнику Винниченка від 8 жовтня 1937 р. є цікаві записи, присвячені тим подіям: «…хтозна, коли б ми в 1917 р. не надали допомоги чеським Легіонам, чи живі б були і Масарик і Бенеш і вся їх державність». Після еміграції Винниченко певний час жив у Празі.
Масарик матеріально підтримував українську еміграцію, але від політичної підтримки її державницьких прагнень все ж утримався. Ще задовго до війни Масарик писав, що відокремлення України могло б суттєво послабити Росію як противагу австро- німецькій експансії. Він особисто знав І. Я. Франка, з яким познайомився під час свого депутатства у Відні (Франко теж певний час був депутатом австрійського парламенту). Але в інтерв’ю газеті «Утро России» Масарик заявив що «сильна Росія в інтересах самих українців». Для чехів Росія була природним союзником в боротьбі проти Австро-Угорщини та Німеччини. А для уряду УНР Німеччина була головним союзником в боротьбі за виживання.
У своїх «Спогадах», які вийшли в українському перекладі в Львові (1930 р.) Масарик описує свою зустріч з міністром закордонних справ Шульгіним відразу ж після видання IV універсалу: «…я повідомив 26 січня міністра закордонних справ Шульгіна, що IV універсалом наша умова є розв’язана і ми якнайшвидше виведемо свої війська з України: наше військо формувалося в порозумінні з Росією; Росії присягали наші вояки на вірність, Росії ми були віддані й не можемо звертати в другий бік… За даного становища відірвання від Росії є помилкою, особливо тому, що Україна розбурхана і, не маючи своєї відлагодженої адміністрації, підпаде під сильний вплив Австрії й Німеччини».
Після видання IV універсалу Масарик сказав: «Ми визнали Україну, коли вона III Універсалом проголосила себе державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли прийняти, виходячи з чеської і слов’янскої ситуації... Ми визнали Україну як частину Росії і думали, що Україна ще буде воювати. Але в IV Універсалі зазначено, що війни не буде, що буде мир, і зокрема, з Австро-Угорщиною... Особисто я не можу визнати самостійну Україну поза рамками Росії як правове і політичне утворення. Це дуже суперечить моїй думці. Розбивати Росію, на мій погляд, — це просто працювати на Пруссію». Хоч би як там було, але коли йшов жорстокий і нерівний бій під Крутами — 50 тисяч добре озброєних і досвiдчених чеських солдатів (вони кількісно перевищували як армію УНР, так і армію більшовиків) стояли під Лохвицею, Борисполем і Пирятином. Для чехів у той же час як влада УНР, так і більшовики були скомпрометовані миром з Німеччиною, але Масарик бажав уникнути зіткнення з більшовиками і дістати дозвіл на проїзд чехів до Владивостока, де за домовленістю з Францією їх мали пароплавами доставити до Європи. З цієї точки зору Масарику також було невигідно конфліктувати з військами Муравйова, навіть попри звіряче вбивство більшовиками чеських солдатів, які охороняли військові склади під Києвом. Масарик обмежився рішучим протестом і запевненнями про покарання винних.
10 лютого 1918 р. відбулася його зустріч з Муравйовим із приводу проїзду чехів на схід: «…невизнання нами IV універсалу дуже полегшило нам переговори з Муравйовим… Про ставлення Муравйова до мене ходило багато пліток… більшовицький начальний вождь нібито мав мені «очевидячки» коритися тощо. Він при одній нагоді сказав, що давно знає мене із повідомлень і книжок, і тому, мовляв, ішов мені на руку. Колись він був, як я чув, поліційним начальником і став більшовиком з примусу». З емоційної точки зору ці фрази Масарика з огляду на Крути, видаються на перший погляд, м’яко кажучи, дещо двозначними стосовно українців, адже такі словосполучення як «кат українського народу» і «банди Муравйова» часто зустрічаються навіть у поважних історичних дослідженнях.
Можна казати про «фатальне нерозуміння», «трагічний збіг історичних обставин» і все це буде правильно. Але не можна забувати, що у Масарика був у цій справі свій інтерес. Від його рішення залежало 50 тисяч життів, і він відчайдушно намагався зберегти нейтралітет у цій м’ясорубці. Ризикувати життями своїх солдатів заради української держави, яка уклала мир із німцями та австрійцями, Масарик не захотів. Але уникнути зіткнення з більшовиками легіонерам не вдалося. В травні 1918 р. почалися події, відомі в радянській історіографії як «заколот білочехів» або «сибірський анабазис» (в чеській інтерпретації), спровоковані господарським безладом і поведінкою «влади рад». На батьківщину легіонери потрапили тільки в 1922 р. Повністю зберегти нейтралітет у тих складних умовах чехам так і не вдалося. З точки зору тактики Масарик здобув велику перемогу: було проголошено Чехословацьку державу і солдати нарешті повернулися додому. Але якщо подивитися в історичному аспекті, то він втратив чудову нагоду покінчити з радянським тоталітаризмом (який приніс згодом чехам чимало лиха в 1948 — 1989 рр.) ще в самому зародку.
Коли в 1989 р. до влади прийшов Вацлав Гавел, то перед ним постала нагальна потреба не лише економічного, але й духовного відродження після десятиліть комуністичного панування. Він запропонував «теорію малих справ» — поступового, але невідворотного демонтажу тоталітарної системи. Натхненником цієї теорії був Масарик, який зіткнувся зі схожими проблемами в 1918 р. Відтак чехи вдруге, протягом століття здивували світ глибокими економічними, політичними і соціальними зрушеннями. В інтерв’ю іншому знаменитому чеху К. Чапеку Масарик зазначив: «Демократія, тобто демократична політика в суспільному житті має виявлятися у вигляді толерантності, вміння дискутувати, а не сваритися. Нам подобається скаржитись на відносини і на республіку, але нам не можна забувати, що республіка буде такою, якою є більшість її громадян. Мислити політично означає мислити розумно; рахуватися з реаліями означає не безтурботно і байдуже приймати те, що нам пропонує час і обставини, а енергійно і розумно впливати на реалії, де і коли в цьому виникає потреба». Ці слова мудрого політика є актуальними й досі.
