Національно-визвольні змагання 1917—1921 років (або Українська революція — сучасна вітчизняна історіографія дедалі частіше воліє вживати саме цей термін) є й залишиться героїчною сторінкою історії нашого народу. Лише в чотири роки (з березня 1917-го — цю «точку відліку» приймають практично всі історики — і, за різними версіями, аж до весни або до другої половини 1921-го) вмістилося стільки людських сподівань, гарячих надій, полум’яних промов, кривавих битв, безмежних насильств, лицарських чеснот, готовності стояти за вільну Україну аж до смерті, до кінця — і стільки брехні, демагогії, цинічного обману, непереборного, неначе хижий вовк, владолюбства, стільки всього, що ця доба є воістину незабутньою для нових поколінь українських патріотів.
А скільки простору для творчого духу дослідників-істориків! Адже вільна думка науковців, нарешті позбувшись пут «класової» правильності та червоних прапорців обов’язкової партійності, за останні два десятиріччя збагатилась багатьма й багатьма змістовними працями. Ті висновки, яких доходять українські вчені-гуманітарії, вивчаючи ту, вже далеку від нас, добу, попри значну часову відстань не є далекою від потреб сьогодення абстракцією. Тому що помилки, що їх припустилися керманичі Української революції початку ХХ століття, можуть повторитися й відродитися (і це вже відбувається!) й зараз, майже через 100 років. Отож, проблема є дуже серйозною.
Саме тому «Нариси історії Української революції 1917—1921 років», видання яких розпочав Інститут історії України НАН України (щойно побачив світ у видавництві «Наукова думка» 1-й том, що охоплює період до 14 грудня 1918 року, тобто до відходу від влади гетьмана Павла Скоропадського), варті окремої уваги всіх небайдужих українців та особливо вдумливого прочитання. Ці «Нариси», підготовлені редакційною колегією у складі: В.А. Смолій (голова), Г.В. Боряк, В.Ф. Верстюк, С.В. Кульчицький, В.М. Литвин, Р.Я. Пиріг, О.П. Реєнт,
О.С. Рубльов, В.Ф. Солдатенко, Ю.І. Терещенко, — розповідають про особливий період у модерній історії України, коли були реалізовані перші в ХХ столітті українські державотворчі проекти: Українська Народна Республіка, Українська держава гетьмана Скоропадського, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Соціалістична Радянська Республіка.
Голова редколегії «Нарисів» академік Валерій Смолій наводить у передмові не всім читачам, можливо, відомі, але дуже влучні й виразні слова Михайла Грушевського. Керівник Центральної Ради та найбільший український історик, підсумовуючи національно-демократичний етап Української революції, свого часу писав: «Наша українська революція, на жаль, не розвивалася самостійно, вона весь час мусіла маршувати з конвульсійними рухами і киданнями революції російської, хаотичної, страшної. Російська революція потягнула нас через кров, через руїни, через огонь». М.С. Грушевський вважав, що саме «очищення огнем» більшовицької експансії звільнило Україну від «песького обов’язку» перед Москвою.
Водночас, наголошує Валерій Смолій, «системні дослідження вітчизняних учених переконливо доводять, що, породжена розпадом російського імперського організму, Українська революція у процесі свого розвитку набула виразних самодостатніх форм, перетворившись на окреме історичне явище... І та обставина, що Українська революція в кінцевому підсумку не досягла бажаного, не може слугувати достатнім аргументом для ігнорування її самодостатнього характеру, специфічних рис і особливостей. Адже левова частина тих невдач і криється, за влучним висловом В. Винниченка, в «недорослості нації». На думку В. Смолія, «очевидно, має братися до уваги й геополітичний фактор, насамперед — обумовленість долі Української революції та державності підсумками Першої світової війни. Адже в планах країн-переможниць щодо повоєнного переустрою Європи Україна не розглядалася як самостійне державне утворення. Врешті, причини фіаско Української революції, попри доволі істотні розходження в їх оцінках, належать до найбільш досліджених проблем її історії».
Структурно 1-й том «Нарисів історії Української революції», що вже побачив світ, поділяється на три розділи: «Україна в контексті світових тенденцій зламу століть (В.Ф. Солдатенко, В.І. Головченко), «Лютнева революція. Українська Центральна Рада. Брест» (В.Ф. Верстюк), і , нарешті «Гетьманська держава» (Р.Я. Пиріг, Т.С. Осташко). Коротко розглянемо зміст кожного з розділів. У першому з них (до речі, хоч він містить доволі розлогі екскурси в минуле, його присутність у книзі є цілком виправданою, бо події 1917—1921 років в Україні справді можна зрозуміти лише в контексті світових тенденцій зламу ХІХ та ХХ століть) йдеться про суперечливу, гранично складну внутрішню сутність «векторів» геополітики, економічного розвитку, ідеологічних устремлінь провідних світових держав 1871—1914 років (значною мірою й раніше). Зокрема, й тих величезних імперій, до складу яких входили тоді землі, населені нашою нацією: Російської та Австро-Угорської.
«Як пояснення того, чому світова бійня почалася саме 1914 р., — пишуть автори розділу, — часом пропонується теорія, що патріотична війна була засобом уникнути війни громадянської. Але ця теза видається переконливою навіть щодо кайзерівської Німеччини, де відбулася Листопадова демократична революція 1918 р. й були локальні спроби перетворити її на комуністичну. Твердження, ніби війни спалахнуть лише тому, що нації перестають вірити в можливість подальшого мирного співіснування, вже стало майже трюїзмом. Але воно є кращим поясненням, аніж думка про те, що кожна нація у війні має на меті лише завоювання нових територій... А для українських земель, що внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793 і 1795 рр.) були поділені між Російською й Австрійською (з 1867 р. — Автро-Угорською) імперіями, окреслилася перспектива знову опинитися в епіцентрі загальноєвропейських воєнно-політичних і дипломатичних колізій. Оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до ворогуючих блоків, кожна з монархій претендувала на ту територію етнічної України, що була поза її межами. Тому один з головних театрів воєнних дій у майбутній світовій сутичці мав розгорнутися саме на українських землях, ймовірно — на захід ввід Збруча».
«Дійові особи» розділу — це зовсім різні люди, часто з полярно протилежними світоглядами, з несподіваними вчинками. Це такі політики й ідеологи, як кайзер Вільгельм ІІ, спадкоємець австрійського трону ерцгерцог Франц-Фердинанд, Михайло Грушевський, Дмитро Донцов, Євген Чикаленко, Володимир Ленін... Автори стисло, проте цілком виразно подають концепції майбутнього України, що розроблялися до й після початку Другої світової війни відомими нашими націонал-патріотами у Львові, Києві, Відні, Берліні. Взагалі цей розділ тому справді читається з непідробним інтересом.
Другий розділ оповідає про Великий і Страшний 1917 рік (один із найбільш бурхливих у світовій історії) в Україні, але також поза її межами. Від «Українського наративу лютневої революції» (цікаві подробиці: М. Грушевський писав про день кінця лютого-початку березня 1917 року в Києві так: місцева влада «загнуздала тутешнє життя міцно і тримала в руках твердо, за поміччю цензури і всяких адміністративних репресій») читач переходить до історії створення, структури, персонального складу, політичних позицій, здобутків, досягнень та фатальних помилок славетної Центральної Ради. Що відстоювали в ті місяці Грушевський, Винниченко, Петлюра, Єфремов, Шраг, Чикаленко, Ніковський, інші провідні діячі українського національного відродження? Як складалися стосунки Центральної Ради й Тимчасового уряду Росії, якими були колізії боротьби за автономію України 1917 року? Що собою являв український рух у тодішній російській армії? Яким був драматичний шлях Української Народної Республіки (проголошення, IV Універсал, спроби докорінних реформ, вторгнення більшовицьких військ, вимушений Брестський договір, падіння 29 квітня 1918 року)? На ці запитання читач знайде відповіді (звичайно, далеко не завжди безспірні) у другому розділі 1-го тому «Нарисів».
Нарешті, окремий і дуже важливий розділ присвячений історії гетьманської держави Павла Скоропадського. Тут зроблено спробу об’єктивно, всебічно й неупереджено, без таврування, ярликів, фіміаму чи ідеалізації розглянути такі, дискусійні й досі, проблеми: якою була державно-політична модель новітнього гетьманату? На яку соціально-політичну базу він опирався, яку соціальну й економічну політику здійснював? Яким був розвиток української освіти й культури з часів гетьманату, в квітні-грудні 1918 року? Аналізується також зовнішньополітична діяльність урядів Української держави П. Скоропадського, діяльність опозиції гетьманського режиму, повстанський і страйковий рухи та, звичайно, причини його падіння в грудні 1918 року. На цьому, власне, й закінчуються хронологічні рамки 1-го тому цього змістовного й винятково актуального видання.
Будемо сподіватися, що й при підготовці наступного, другого, тому колектив авторів «Нарисів» буде так само ретельно, як і дотепер, дотримуватись настанов Михайла Грушевського, винесених в епіграф книги: «Тверезо і твердо оцінимо ті реальні умови, в яких ми опинились в результаті революції і війни за українську самостійність — не піддаючись роздратуванню, але не керуючись і старими поглядами, відношеннями і зв’язками».
