Лауреату Нобелівської премії, видатному ученому Іллі Мечникову, чиє 160-річчя ми зараз відзначаємо, крила дала Смілянщина. Від самотності, депресії і відчаю Іллю Мечникова врятувало кохання до Ольги Миколаївни Білокопитової. Уродженка села Попівки, що на Смілянщині, вона увійшла в його життя янголом щастя і оптимізму. Завдяки дружині Ілля Ілліч знайшов ту життєву гармонію, якої йому не вистачало в молоді роки, і зміг повністю віддатися науці. Саме після одруження він зробив свої найбільші відкриття. А над проблемою захисних сил організму, яка і привела його до осмислення і розробки геніальної фагоцитарної теорії, учений почав працювати у звичайній домашній лабораторії в затишному маєтку батьків дружини у тій же Попівці.
Ольга Миколаївна все життя підтримувала чоловіка. Вона була йому не лише розрадою, але й помічником. Недивно, що до самої смерті Ілля Мечников не лише ніжно любив дружину, а й глибоко поважав її як особистість. Його почуття до неї і у глибокій старості залишалися такими ж палкими і глибокими, як у молоді роки. Не випадково Ольга Миколаївна, яка надовго пережила свого чоловіка, написала згодом: «Ми прожили у глибокому єднанні, досягли того повного духовного зв’язку, того взаємного розуміння, за яких нема більше місця для тіней — все світле».
МОГИЛА, СХОВАНА КВІТАМИ
Петербург Іллю Мечникова — молодого і перспективного доцента Новоросійського (Одеського) університету — розчарував. 1867 року він приїхав до північної столиці Російської імперії, сподіваючись знайти тут кращі умови для наукової діяльності, але знайшов лише холод у лабораторіях університету, який морозив і душу. Дошкуляла й невлаштованість, нестача коштів. Довелося підробляти, економити на всьому.
Не вдалося й очолити кафедру зоології у Медичній академії, куди його рекомендував основоположник російської фізіологічної школи Іван Сєченов. Смуга невдач, невтілені амбіції спровокували у молодого науковця депресію, яка ледь не переросла у відчай. Розраду він знаходив лише у родині професора Андрія Бекетова. Ілля Мечников заприятелював із дітьми Андрія Миколайовича і навіть уявив собі, що, керуючи розвитком старшої доньки Бекетова, зможе втілити у ній свій ідеал дружини, підготує собі майбутню подругу життя. Однак дружиною доцента стала згодом не донька, а племінниця Андрія Бекетова. Взимку 1868 року невдаха-мрійник захворів на важку форму ангіни. Дізнавшись про недугу юного друга, професор забрав його у свій дім. За Мечниковим дуже уважно і зворушливо доглядала Людмила Федорович. Вони зблизилися, подружилися і згодом дружба перейшла у близькість. Навесні 1868 року Мечников написав у щоденнику: «Я блукав і відчував неймовірну потребу бути коханим, потребу у різних виявах ніжних почуттів. Звичайно, згадував дітей (професора), та найбільше думав про Лю (Людмилу)».
У січні 1869 року в Петербурзі відбулося незвичне вінчання. Одружувався молодий міцний чоловік і бліда дівчина, яку до церкви внесли на стільці. Це були Ілля Мечников і його наречена, яку вбивали сухоти.
Але, одруження на Людмилі Федорович не принесло Мечникову бажаного спокою. Дружина помирала, і він возив її по лікарях, сподіваючись на диво. Лікує Людмилу кумисом у маєтку батьків на Харківщині, діставши грошову субсидію в університеті, їде з нею в Італію, потім — у Швейцарію і Нормандію. Але ніщо не допомагає дружині, і тоді Ілля Мечников робить останню відчайдушну спробу. Повернувшись до Одеси, він випрохав відрядження за кордон і везе Людмилу на прекрасний острів Мадейра в Атлантичному океані.
Мандрівки привели одного разу Мечникова до печери, в якій він виявив кістки і черепи так і не завойованих іспанцями голубооких велетнів — колишніх володарів островів. Вони воліли за краще загинути, але не здатися. Кістки і черепи, знайдені Мечниковим, а також мова свисту, яка дуже схожа з фонограмою дельфінів, і яку перейняли завойовники, — це все, що залишилося від господарів островів. На жаль, досліднику з далекої Росії не вистачило трохи часу та удачі, щоб знайти древні, дуже схожі на древньоєгипетські, мумії гуанчів. Тенериф залишився у його спогадах островом героїв, а Мадейру він називав могилою, схованою квітами. І не грішив проти істини. Адже й англійці, з притаманним їм чорним гумором, називали острів «одним із кладовищ Лондона».
Незважаючи на всі зусилля Мечникова, Людмила Федорович помирала. Ілля Ілліч не міг нічим зарадити біді й божеволів від безсилля. Йому було байдуже до Паризької Комуни, на боці якої боролися і його друзі. Він бачив, як серед розкішної природи тане його Лю. І в ньому самому тануло бажання жити.
20 квітня 1873 року Людмили не стало. На Мадейрі не було колісного транспорту. Дружину Мечникова поклали у сани, які тягли воли, і поховали серед тропічних квітів. Ілля Ілліч на похорони не пішов. Він рвав свої папери. Були знищені цінні праці й документи. Упавши на саме дно туги і відчаю, Мечников став думати про самогубство. Рушаючи в Росію з сестрою дружини Надією, він непомітно поклав до кишені пляшечку з морфієм...
ДОПИТЛИВІСТЬ ВРЯТУВАЛА ВІД СМЕРТІ
Дорога лежала палаючою у вогні заколоту Іспанією. Мандрівників зупиняли патрулі, іноді їх обстрілювали. Надія Василівна була у паніці, а Мечников не помічав нічого. Він все глибше і глибше занурювався у себе. Від нервового потрясіння погіршав зір. Йшлося до того, що він може осліпнути. Це й стало останньою краплею. Ілля Ілліч не витримав і випив у Швейцарії морфій. Аж тоді його охопило відчуття бажаного спокою. Та він не вмер. Мечников не врахував, що надто великі дози морфію викликають блювання, а це рятує від отруєння...
Свідомість повернулася, проте жити все-одно не хотілося. «Мабуть, краще важко захворіти, — вирішив учений. — Тоді або помру, або повернеться бажання жити».
Прохолодного дощового дня Ілля Ілліч прийняв гарячу ванну, а тоді декілька разів облив себе крижаною водою. Легко вдягнувшись, він вийшов на вулицю. Дув різкий холодний вітер. Мечников йшов байдужий до всього. Та на мості через річку Рону кандидат у покійники зненацька зупинився, пильно придивляючись до ліхтарів. Здається, що може зацікавити людину, яка думає про смерть?! Напевне, лише те, що сильніше смерті. Для Мечникова сильнішою смерті виявилася наукова загадка. У світлі ліхтарів кружляли комахи. Ілля Ілліч задумливо дивився на їхній танок. Помилково сприйнявши фінгонів за ефемерид-одноденок, він запитав сам себе: «Як застосувати теорію природнього відбору до цих комах, якщо вони живуть зовсім не харчуючись, а відтак не беруть участі у боротьбі за існування і не мають часу пристосуватися до зовнішніх умов?» Той вечір був переломним для вченого.
ХТО ТАМ ТУПОТИТЬ НАГОРІ?
Восени 1876 року, а точніше 13 вересня о 10 годині ранку Ілля Ілліч Мечников пише до своєї другої дружини: «Щойно повернувся у нашу порожню посиротілу квартиру, де тепер так сумно і погано без моєї дорогоцінної дівчинки, моєї бажаної утіхи. Як тільки пароплав зник з очей... я став думати про свою рідну і про те, що мені зробити такого, щоби їй було якомога приємніше».
Ці рядки написані, коли не минуло ще й року після одруження ученого з шістнадцятирічною Ольгою Миколаївною Білокопитовою. На час весілля, яке відбулося у день святого Валентина — 14 лютого 1875 року — Мечникову було майже тридцять. Учений муж, професор Новоросійського університету, зрілий і поважний чоловік. Його вважали аскетом і раптом такий вибух юнацьких почуттів до молоденької, недосвідченої дівчинки...
Після смерті першої дружини, що стало справжньою трагедією для вченого, він здійснив дві подорожі в астраханський і Ставропольський степи, де вивчав антропологію калмиків. Переключитися тимчасово на подібні дослідження його — біолога-натураліста — змусила хвороба очей. А сумні думки і пригнічений настрій вихлюпнулися у наукових статтях концепцією «дисгармонії людської природи», а відтак і песимістичним поглядом на життя.
Розрадою стала викладацька робота в університеті, гурток друзів: І.М.Сєченов, О.О.Ковалевський, М.О.Умов. Над квартирою Мечникова мешкала родина предводителя одеського дворянства М.І.Білокопитова. Щовечора хтось тупотів нагорі. Кожного ранку Мечников вставав із головним болем. Одного разу не втримав і пішов розбиратися. Виявилося, то бігали діти Миколи Івановича. Звичайно, на них нагримали у присутності молодого професора. А ще через якийсь час Ілля Ілліч дізнався від свого учня В.І.Шманкевича, який викладав в Одеській жіночій гімназії зоологію, про те, що у нього навчається Оля Білокопитова, і що вона дуже цікавиться цим предметом.
Ольга Білокопитова була на той час гарненькою, стрункою п’ятнадцятирічною дівчиною з пишною русою косою. Саме її, а також сестри-близнючки Катрусі, жвавість і викликала одного ранку роздратування ученого. Однак повідомлення про захоплення дівчини зоологією його дуже зацікавило. Можливо, щоби якось згладити невеличке непорозуміння, що виникло між ним і сімейством Білокопитових, Мечников і запропонував їм давати Ользі більш глибокі уроки з її улюбленого предмета. Дівчина радо пристала на пропозицію.
Проте, схоже, що Ольгу зацікавило не стільки поглиблене вивчення зоології, скільки — симпатичний і одинокий професор. А Іллю Ілліча розумна й гарна дівчина взагалі просто зачарувала. Тому незабаром сталося те, що, напевне, не могло не статися. Не зважаючи на спротив батька Ольги, молоді люди побралися.
ПІСНЯ КОХАННЯ
Під час вимушених розлук Ілля Мечников писав до дружини щодня, а то й декілька разів на день. До нас дійшли 400 листів великого ученого до коханої дружини, які видрукувало у двох томах у 1978—1980 роках московське видавництво «Наука». Це не лише своєрідний життєвий і науковий щоденник, а, насамперед, щира й водночас піднесена пісня кохання, яка зворушує та надихає. Ми бачимо, як палко і ніжно любив Ілля Ілліч до останнього подиху свою «дівчинку». І не тому, що вона була привабливою, а тому, що не міг без неї жити.
Ось для прикладу декілька листів Іллі Мечникова до Ольги Миколаївни за березень 1878 року: «Твій спокій для мене дорожчий за усе на світі. Не ляжу спати, допоки не поговорю (у листах) із моєю коханою дитинкою» (4 березня). «Як ти бабайкала і як себе почуваєш, рідна? Здається, цілий вік минув з часу мого від’їзду, а між тим — всього лише четверта доба. Ти питаєш, рідна, чи будемо ми ще розлучатися? Треба неодмінно так влаштовувати справи, щоби ніколи не було необхідності розлучатися. Скільки неспокою, хвилювання і суму» (5 березня).
У квітні 1901 року в листі з Англії, куди Ілля Мечников їздив на запрошення Манчестерського літературно-філософського товариства для вручення медалі Уайльда, поважний учений телеграфує через Ла-Манш: «Міцно, міцно обіймаю і цілую свою милу дівчинку, котру дуже прошу глядітися. Я дуже, дуже сильно і глибоко люблю тебе». А з конгресу у Берліні, який відбувся у вересні 1907 року 62-річний учений скаржиться 49-річній дружині: «Ти не можеш собі уявити, моє коханнячко, як сильно мені хочеться повернутися додому. Два, три дні відсутності ще туди-сюди, але потім опановує невідступне бажання якомога швидше поїхати. Міцно, міцно цілую свою дорогу голубку, кохану дівчинку». На час написання цих рядків учений нічим не нагадував того знервованого науковця, який писав про «дисгармонію людської природи». Тепер він сповідував «оптимістичну філософію».
Звичайно, між Мечниковим і його дружиною інколи теж виникали непорозуміння. З усіх 400 листів можна знайти лише декілька, у яких Ілля Ілліч з розпачем доводить дружині, що вона для нього все. Бо та раптом вирішила, що заважає чоловікові. Ще у кількох листах він реагує на її ревнощі щодо його хрещениць. Хоча в якійсь мірі Ольгу Миколаївну можна зрозуміти, адже на старість Мечников раптом усвідомив, що діти — це теж велика радість. Між тим, власних дітей у них не було, оскільки лікарі заборонили Ользі Миколаївні вагітніти.
Не можна не наголосити, що для Іллі Мечникова дружина була не лише гарною жінкою і подругою життя. Він поважав її, насамперед, як особистість і всіляко заохочував до творчості. У 1891 році Мечников будує для неї художнє ательє у саду їх дачі в Севрі, що під Парижем. Ольга Миколаївна була здібним художником і скульптором. Після смерті чоловіка вона, по суті, з цього й жила. Ще у травні 1900 року на Всесвітній виставці у столиці Франції їй було присуджено бронзову медаль. А у травні 1923 року Ольга Мечникова експонувала у Парижі свої роботи на персональній виставці. Її обирали головою «Вільного товариства мистецтв».
Дружина ученого також переклала з французької мови на російську майже всі його наукові праці. Вона активно допомагала йому в роботі, досконало оволодівши гістологічною і бактеріологічною техніками готувати чоловікові препарати і культури для дослідів і лекцій у Пастерівському інституті. Їй належить декілька самостійно проведених і опублікованих досліджень. Зрештою, вона написала книгу спогадів про видатного ученого, зберегла його епістолярну спадщину.
ОСТАННІЙ ЕНЦИКЛОПЕДИСТ
У заповіті, написаному 20 квітня 1908 року, Ілля Ілліч Мечников визнає, що прожив щасливе життя. Свого часу класик світової літератури французький письменник Фредерік Стендаль вивів формулу щастя. На його думку, — це кохання плюс робота. Мечников безмежно кохав і мав вдосталь улюбленої роботи. Те, що він зробив у науці, важко й перелічити. Він плідно працював у зоології, паразитології, порівняльній ембріології, Але справжнім науковим подвигом ученого стало відкриття явища фагоцитозу, яке базувалося на його уявленнях про еволюцію травної функції у тваринному світі. Ілля Ілліч довів, що фагоцити (специфічні клітини тваринного організму) здатні активно захоплювати і перетравлювати чужорідні частинки, у тому числі й бактерії. Це захисне пристосування організмів відіграє величезну роль у їхньому виживанні. Фагоцитарна теорія Мечникова викликала шалений спротив маститих учених. Але Ілля Ілліч зумів у виснажливих наукових дискусіях, аргументами і дослідами довести свою правоту. Більш того, у якійсь мірі йому вдалося узгодити свої уявлення про імунітет як наслідок фагоцитозу з чисто хімічними концепціями імунології, що знайшли своє найглибше відображення у працях видатного німецького бактеріолога Пауля Ерліха. Напевне і Нобелевський комітет поділяв саме таку точку зору, бо присудив у 1908 році премію як Мечникову, так і Ерліху.
Варто зауважити, що своєю теорією Мечников пояснював не лише явища запалення та імунітету. Він поширив її і на процеси атрофії у тварин і навіть на процеси старіння.
А ще Ілля Мечников розробляв проблеми бактеріології, етіології і епідеміології таких небезпечних хвороб людини, як холера, чума, туберкульоз, сифіліс, черевний тиф тощо. І нарешті, останні 15 років свого життя він майже цілком присвятив вивченню проблем старості і смерті, висунувши теорію ортобіозу — щасливої старості і спокійної смерті. Учений твердив, що людина могла б жити 150—160 років, якби не хвороби. Проблемі тривалості життя, старінню організму і природної смерті присвячено не одну його працю. Отже, Мечников є засновником такого важливого розділу сучасної медичної науки як геронтологія, до речі, і сам термін був запропонований ним.
Мечников є основоположником і хіміотерапії. Його дослідження цитоксинів (антитіл) привели згодом до розуміння суті відторгнення органів при трансплантації. Тобто він стоїть у витоків і цього розділу медичної науки.
Не можна не згадати і надзвичайно глибоких філософсько-публіцистичних праць великого ученого: «Етюди про природу людини» (1903), «Етюди оптимізму» (1907) і «Сорок років пошуку раціонального світогляду» (1013). У них — філософське кредо Мечникова, його науковий заповіт нащадкам. Зокрема переконання: треба продовжувати життя, а не старість.
Не обійшов Ілля Ілліч і такого непростого питання як моральність у науці.
Революційними були його погляди на виховання і шлюб. А ще ученого цікавив вплив любові на творчість відомих людей...
Цілком закономірно, що Іллю Мечникова вважали одним із останніх енциклопедистів у світі. Його працелюбність просто вражала, а дружину інколи навіть лякала. Приміром, величезну (600 сторінок) оригінальну працю «Неприйнятність в інфекційних хворобах» він писав всього лише близько року. Цікаво, що спочатку вчений викладав текст чергового розділу, а вже тоді доповнював його точними бібліографічними посиланнями на літературу, яку цитував... Такий стиль роботи був можливий завдяки феноменальній пам’яті Мечникова і його здатності одночасно обмірковувати і узагальнювати найрізноманітніші дані й питання. Явище фагоцитозу бачили і до нього, але осмислити його ті дослідники не змогли. А Мечников зрозумів, що має справу не з окремим фактом, а з глибинною загальнобіологічною проблемою. У цьому й особливість генія — він думає так, як до нього не думав ніхто. А ще він мусить бути затятим і відданим науці, як Ілля Мечников, котрий за свої гроші купував для дослідів людиноподібних мавп і навіть крокодилів. Він має так любити свою роботу, як Ілля Ілліч. 22 липня 1910 року учений пише до дружини, що перебувала на етюдах у передгір’ї Піренеїв: «Ніщо не може бути краще роботи. Вона і приємне, і корисне, і ліпше будь-якого відпочинку... Вона дає величезне задоволення». Але... через декілька днів той же Мечников схвильовано запитує Ольгу Миколаївну: «Дорога дівчинко, я стривожений, не отримавши сьогодні від тебе депеші. Що б це могло значити? Невже ти захворіла. Буду радий, коли ця розлука закінчиться. Не тільки не можу працювати, не можу навіть писати».
ЗЕМЛЕВЛАСНИКА ІЗ ВЧЕНОГО НЕ ВИЙШЛО
Після одруження Мечникови регулярно приїздили в Попівку (село на Смілянщині) в літній канікулярний період. Спочатку — до батьків Ольги. (Її мама Анна отримала маєток у подарунок від батька — провіантмейстера І.Красовського, який у свою чергу купив його в графа Самолова). На тривалий час вони поселилися тут, коли на знак протесту проти реакційних заходів міністерства освіти Ілля Ілліч залишив Новоросійський університет, де працював професором зоології та порівняльної анатомії. Була ще одна сумна причина: у 1881 році помер батько, а 1882 року — мати Ольги Миколаївни. Ілля Мечников узяв на себе обов’язки опікуна братів і сестер дружини. У зв’язку з тим, що на його плечі лягли неабиякі обов’язки, а також велика відповідальність по догляду за господарством, Мечникову доводилося їздити у різноманітних справах як не в Київ, то в Черкаси або в Смілу. У його листах цього періоду ми бачимо майже всю Черкащину: тут і Кам’янка, і Чигирин, навколишні села, станції Бобринські (тепер імені Тараса Шевченка) і Володимирівка. Читаючи їх, ми дізнаємося, як жили наші предки у XIX столітті, чим вони займалися. А ще ми переконуємося, що люди тоді були такими ж, як і ми, що вони мали схожі проблеми і вади, але були більш чутливими, вразливими і уважними один до одного. Приміром, Мечников (хоч і не мав медичної освіти) ніколи не відмовлявся лікувати селян. Лікувала їх і Ольга Миколаївна. Так, ми дізнаємося про підбите око якогось жителя Попівки на прізвище Бондаренко. Йому допомогла дружина Мечникова. Згодом він писав до однієї знайомої: «Вона так довго і так успішно лікувала селян Чигиринського і Черкаського повітів, що відчула, нарешті, потребу прослухати курс на медичному факультеті у Женеві».
1879 року на кошти Мечникова у Попівці було відкрито початкову школу. Тоді навчання дітей проводилося у приміщенні сільської управи. Але через чотири роки за найактивнішого сприяння ученого було відкрито вже церковно-парафіяльну школу, приміщення якої функціонує до цього часу. Ольга Миколаївна згадувала: «Ілля Ілліч почав із того, що віддав свою професорську платню, одержану, коли він пішов у відставку, на спорудження школи у нашому маєтку в Попівці». 9 вересня 1883 року Мечников писав дружині у Київ: «Школа майже готова і має дуже порядний вигляд. Дах зроблений відмінно, кімнати вчителя вийшли набагато більшими, ніж можна було думати раніше; навіть кухня виявилася дуже просторою».
Восени 1882 року Мечникови взяли із собою братів і сестер Ольги Миколаївни і поїхали на всю зиму та весну в Мессіну (Італія). Саме там і саме тоді Ілля Ілліч зробив дослідження, які лягли в основу сформульованої ним фагицитарної теорії. Як писав учений, «у Мессіні стався перелом у моєму науковому житті. До того зоолог, я відразу зробився патологом. Я втрапив на нову дорогу, котра стала головним змістом моєї наступної діяльності». Але на цій дорозі були ще досліди в домашній лабораторії у Попівці. Разом із своїм учнем Яковом Бардахом (майбутнім професором Новоросійського університету) Мечников працював, приміром, над проблемою походження риб і хребетних. Дослідною базою була річка Гнилий Ташлик.
Свої знання Ілля Мечников завжди намагався зробити надбанням практики. Дуже показовим у цьому плані є метод боротьби зі шкідниками полів, який учений запровадив на Смілянщині. Як відомо, у ХIХ столітті швидкими темпами розвивалося цукроваріння. Піонерами в цій справі були смілянські графи Бобринські. За 10 років у маєтку під Смілою вони збудували сім цукроварень. Звичайно, і цукровий буряк вирощували на величезних площах. Але посіви нищив довгоносик. Ненажерливу кузьку збирали усі — від дітей до старих. Проте результати їхньої праці були мізерними. Страждали й зернові культури. Ця проблема торкнулася і Мечникова, який порядкував у колишньому маєтку Білокопитових. Міркуючи над її вирішенням, він згадав, що бачив загиблих мух, вкритих якоюсь пліснявою. Досліди показали, що то грибок. Ілля Ілліч виділив чисту культуру грибка, котрий, як переконався, вбиває комах. «Спочатку, — згадує Ольга Миколаївна, — він проводив свої досліди в лабораторії, згодом граф Бобринський дозволив проводити їх на дослідних полях. Результати виявилися надзвичайно оптимістичними». Уже в лютому 1881 року в Одесі Ілля Мечников виступив із доповіддю «Про застосування грибкових захворювань у боротьбі зі шкідливими комахами». Так вперше у світі було зроблено заявку на біологічний метод боротьби зі шкідниками і хворобами рослин.
У 1883 році учений спільно з ентомологом Ісааком Красильщиком створив на цукроварні у Смілі невеличке виробництво з розведення культури грибка — мюскардини. Експерименти тривали майже три роки, зокрема, на полях маєтку Софіївка графа Бобринського у Смілянській економії. Згодом новий метод боротьби зі шкідниками, винайдений Мечниковим, поширився по всій Росії. І лише через піввіку подібні препарати почали виготовляти у Франції...
У серпні 1883 року Мечников вирушив з Попівки в Одесу на VII з’їзд російських природознавців і лікарів. Тут Ілля Ілліч уперше виклав перед широкою аудиторією вчених свою фагоцитарну теорію боротьби організмів із інфекційними захворюваннями. Виступ мав величезний успіх.
Як бачимо, Попівка не тільки не пригасила жаги наукової творчості Мечникова, а й дала поштовх до нових досліджень. Водночас землевласника з ученого не вийшло. Справи у маєтку йшли не дуже добре, а орендарі відверто збиткувалися з Іллі Ілліча. Особливо складною ситуація була у Красносілці, де між орендарем і селянами дійшло до сутичок. Останні навіть нищили посіви буряків на орендованих Гутманом землях. Ілля Ілліч ішов на всілякі компроміси, однак це не дало сподіваного результату. Закінчилося все тим, що 1884 року селяни вбили сторожа орендаря. Як наслідок, 12 красносільців заслали на Сахалін. Всі ці події були не останніми в ряду причин, які змусили подружжя Мечникових виїхати у Францію.
Але, хоч як би там було, Попівку вони не забували ніколи. Ілля Ілліч бував тут продовж тринадцяти років. Смілянщина стала для нього другим рідним домом. У травні 1902 року Мечникови востаннє відвідали село. Того ж року маєток було продано. Але навіть 1911 року подружжя згадувало про нього з невимовною тугою. Ностальгія за Попівкою не полишала їх до скону.
«ФРАНЦУЗЬКА МАЛОРОСІЯ»
Останні 28 років свого життя Ілля Мечников жив у Парижі та працював в інституті Луї Пастера. Його свободолюбивий характер, матеріалізм і принциповість не дуже добре вписувалися у консерватизм російського життя. А ще він перманентно конфліктував із реакційною російською професурою, яка жила інтригами і доносами. Тож, як пише у спогадах сам Мечников, він визнав за краще поїхати за кордон і знайти собі там тихий прихисток для наукової роботи. Отже, хоча Ілля Мечников народився в Україні (5 травня 1845 року в селі Іванівка — тепер Панасівка — на Харківщині) однак душевний спокій знайшов аж у Франції. А взагалі, рід Мечникових вирізнявся непосидючістю. Свій початок він веде від легендарного Миколи Мілеску. Боярський син Микола народився у Молдові 1636 року. В Константинополі та Італії здобув блискучу освіту, ставши одним із найосвіченіших людей свого часу. Його пошанував правитель Молдови, надавши почесне звання Спафарія, тобто Мечника при главі держави. Через якийсь час Мілеску потрапив до Росії, де, як знавець іноземних мов, став перекладачем царя Олексія Михайловича. Микола Спафарій був першим учителем Петра I, очолював дипломатичну місію у Китаї. Син Спафарія Юрій та онук, що згодом взяв прізвище Мечников, поселилися поблизу Харкова на подарованих Петром I землях. Звідси і пішов дворянський рід Мечникових.
Мати Іллі Мечникова Емілія Львівна походила з єврейської сім’ї Неваховичів. Будучи матеріально забезпеченою людиною, Л.М.Невахович міг дозволити собі займатися перекладами творів німецьких філософів. Він був знайомий з Пушкіним і Криловим.
Проте палку любов до природи у юного Іллі Мечникова збудили не виноградники Молдови і не ліси Росії, а українські степи. Може тому квасного патріотизму і піїтету до імперії та росіян у нього ніколи не було. Це також добре видно з листів ученого до дружини. У травні 1893 року Мечников пише: «З того часу, як росіян не стало у моїй лабораторії (у Пастерівському інституті), життя моє набагато спокійніше й чистіше. Я би так не хотів, щоби вони знову занадилися сюди». А в листі за травень 1902 року ми читаємо: «Уже з перших твоїх (дружини) депеш я зрозумів, що Петербург і Росія тобі не до душі. Бачиш, дорога, чотирнадцять років життя за кордоном не минули марно. Те, що ти називаєш (тамтешнім) сірим, буденним життям, ні що інше, як ниці звичаї».
У листах із ХII Міжнародного медичного конгресу, який відбувся 1897 року в Москві, Ілля Ілліч повідомляє про негостинність росіян взагалі та москвичів зокрема, та приходить до висновку, що краще провести зайвий день у Києві, аніж у Москві. Та й Петербург для нього «мерзотність».
У листі від 6 березня 1904 року Мечников зауважує: «Росіяни навіть за кордоном не можуть навчитися жити в суспільстві й залишаються такими ж нетерпимими, як і у себе вдома».
Мечников дуже чітко розрізняв Росію і Україну. А з його епістолярної спадщини ми довідуємося і про те, наскільки у ХIХ столітті в Україні ще була живою українська мова. Українська стихія безумовно панувала і на сході і на півдні. Адже навіть Ілля Ілліч — учений, який виховувався в російськомовній родині, навчався російською мовою і жив переважно в містах, нерідко вживав такі українські слова, як жнива, буряк, нехай, швидше тощо. Досить часто, особливо наприкінці життя, він називає дружину ненечка. Про свій будинок у Севрі під Парижем казав, що то французька Малоросія. Сен-Леже, де Мечникови часто відпочивали влітку, теж нагадував їм рідну Малоросію. А Малоросія асоціювалася у них, насамперед, зі Смілянщиною і маєтком у Попівці.
...У Попівці сучасній Мечникових не забули. Спогади про видатного ученого і його дружину передаються з покоління в покоління. Лише у середині минулого століття у 102-річному віці помер С.І.Шевченко, який багато знав про Іллю Мечникова, бо служив у нього кучером.
Невідомо, чи сподобалася б ученому теперішня Попівка, але школу в ній він би упізнав. У школі, до речі, є кімната-музей І.І.Мечникова, тож кожен школяр знає, що в їхньому селі жив видатний учений, який збудував для їхніх дідів і для них навчальний заклад. На жаль, місцеве господарство так і не назвали ім’ям Нобелівського лауреата, хоч такі пропозиції були. Та найголовніше — це пам’ять. А вона у жителів Попівки про Мечникова і його дружину гарна, добра й світла.
