Цікаву й несподівану думку прочитала я в дописі Леся Качковського «Данайський дар Костянтина і Мефодія» (газета «День», 24 березня 2000 р.). Суть її полягає в тому, що відомі просвітителі підсунули нашому брату-слов’янину свиню, забезпечивши можливість перекладу Біблії з латини на народну слов’янську мову. Йдеться не про те, що русичі- українці не читали Святого Письма мовами оригіналу (давньоєврейською та давньогрецькою), а саме про латину, якою Книгу Книг було перекладено за часів Римської імперії.
Результатом того, що один переклад замінено іншим, наближеним до пересічного читача, автор вважає «відрив від класичної традиції». Лесь Качковський зазначає: «На Заході монах, щоб читати Священне Письмо і писати власні трактати, мав оволодіти латиною, яка була чарівним ключем до скарбниці світової культури». А що до «нашої руської еліти», то «найбільше лихо» (за Л. Качковським) полягає в «формуванні психологічної установки на відчуття власної неповноцінності — комплексу вторинності, за яким настає творче розгублення й несприйняття». З цієї, доволі кучерявої, фрази проглядає думка, що без Біблії для широкого загалу прожити можна, цією дещицею варто було б і пожертвувати аби стати елітною расою, вихованою на кращих традиціях Риму (панівною релігією якої, до речі, тривалий час було язичництво, а християнство вважалося «шкідливою сектою»).
Ідея консервування Біблії мовою еліти не нова. Ще середньовічна католицька церква виступала проти того, щоб Книга Книг стала доступною простому людові. Лише еліта — духівництво — була наділеною привілеєм читати й тлумачити Святе Письмо. На життя пересічних громадян мало впливати не слово Бога, а слово священиків. Щоправда, їхнє слово часом принципово розходилося з Біблією. Скажімо, тортури святої інквізиції, яким піддавалися єретики, аж ніяк не в’язалися з настановами, що їх давав через Новий Заповіт апостол Павло в посланні до Тита: «Людини єретика по першим та другім наставленні відрікайся, знавши, що зіпсувався такий і грішить». Наскільки мені відомо, «відрікайся» ані давньогрецькою, ані латинню не означає «знищуй», «спалюй живцем». Або ж цьому-таки посланні до Тита фраза про те, що «єпископ має бути... муж однієї дружини» аж ніяк не вказує на необхідність целібату для священиків, якого й донині традиційно дотримуються римо-католики. Це коли прискіпливо звіряти постулати віри з Словом Божим. Якщо ж до Біблії не заглядати, то й полювання на відьом може здатися божим заходом...
Отож, 1229 року собор у Тулузі (Франція) ухвалив, що в мирян не має бути ніяких книг Біблії загальнодоступною мовою. Через чотири роки провінційний собор в Таррагоні (Іспанія) звелів здати для спалення всі книги Старого та Нового Заповіту. Трохи згодом спаленню (автодафе) підлягали вже й ті, хто перекладав і зберігав Біблію. Однак цьому передували законодавчі заходи. 1407 року Собор духівництва в Оксфорді (Англія) під керівництвом архієпископа Томаса Арундела заборонив перекладати Біблію англійською або якоюсь іншою сучасною мовою. Через 24 роки Стаффорд, єпископ Велса, до цієї заборони додав ще й вето на зберігання таких перекладів.
Драматично закінчилося життя декотрих відчайдухів, які знехтували цими заборонами. Англієць Вільям Тиндаль, який жив у ХVI столітті, закінчив Оксфордський університет і викладав у Кембріджі, щоб перекласти Біблію з тоді вже «мертвої» латини на рідну англійську, змушений був утекти з Туманного Альбіону на континент. Але порушника закону щодо заборони перекладів Біблії і там знайшли, заарештували, звинуватили в єресі й задушили. Тіло спалили. «Історія християнського мучеництва» Фокса розповідає про іспанця Хуліана Ернандеса, який намагався перевезти з Німеччини на батьківщину велику кількість Біблій, захованих у діжці з-під вина. Інквізиція дізналася і про це, схопила сміливця й спалила живцем. Католицький священик Едвард Кьюба у своїй книзі «Who Do You Say That I am» (1974) визнав, що «хоча Біблію ніколи цілком не забували, але для більшості католиків вона була закритою книгою».
За тих часів непокірних Церкві садовили оголеними на стілець з гострими шипами, коли спеціальними лещатами їм відривали або ламали руки, ноги, рвали на шматки м’ясо так званими «котячими лапами» з гострими металевими зубцями... Перекладачів і розповсюджувачів Біблії спалювали живцем на інквізиційних вогнищах, а в цей самий час еліта нації, досвідчені ченці, «володіли ключем до скарбниці світової класичної культури» і писали латиною власні трактати про Боже милосердя.
Ні, я не вважаю слов’янський переклад Біблії данайським даром. Хіба що трохи запізнілим дарунком, бо, як зазначив Лесь Качковський, із цим перекладом Костянтин і Мефодій вирушили до Києва вже після Володимирового (себто масового) хрещення Русі. Але чи можна вважати свідомим актом хрещення дорослих людей, не обізнаних зі Словом Божим та з підвалинами християнства? Йдеться, звичайно, не про еліту, а про широкий загал русичів. Як відомо, нечисленні грецькі проповідники, котрі прибули до Київської Русі, щоб навертати «варварів» до цивілізованої релігії, здебільшого не володіли мовою простого люду. А в Почайні хрестили не лише князів та бояр... Не дивно, що чимало язичників сприйняли власний акт хрещення як принуку, примху знаті, зрештою, як політичний крок, далекий від духовного очищення, що, згідно з Біблією, має передувати обрядові хрещення. Зрозуміло, чому вони опиралися новому віросповіданню — далекому і не зрозумілому для них. Зате цілком зрозуміло під цим кутом вживається відома цитата з літопису: «Путята крестиши мечом, а Добрыня огнем». І хоча фраза стосується Новгорода, але хіба в стольному граді не бігли за бовванами «с воплем великим и слезами просяще за ня, яко сусчие их боги»? Історичні документи зафіксували чимало народних заворушень проти впровадження християнства. Найбільше повстань було в Новгородській, Ростовській та Київській (1144) землях. В «Літопису руському» зазначається, що напередодні хрещення «Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці... — то мені той противником буде». Хрещення Русі князем Володимиром відбулося 988 року, а перший переклад Біблії з церковнослов’янської на українську сучасну, народну мову здійснено наприкінці ХIХ століття...
Не дивно, що язичники навіть після водного хрещення «во ім’я Отця і Сина і Святого Духа», таємно справляли свої тризни й інші обряди, потайки молилися до своїх ідолів і не дотримувалися християнських норм моралі. Лише через століття пересічні русичі-українці зможуть прочитати рідною мовою в посланні апостола Павла до Коринтян: «Тож що я скажу? Що ідольська жертва є щось? Чи що ідол є щось? Ні, але те, що в жертву приносять, — демонам, а не Богу приносять. Я ж не хочу, щоб ви спільниками демонів стали. Бо не можете ви пити чаші Господньої та чаші демонської; не можете бути спільниками Господнього столу й столу демонського. Вийдіть тому зпоміж них та й відлучіться, — каже Господь, — і не торкайтеся нечистого, — і Я вас прийму». Іншими словами, поганство й християнство є взаємовиключними поняттями.
Одначе, щоб якось примирити дві різні віри, злити в одну неспівставні «чаші», декотрі православні священики намагалися максимально наблизити церковні обряди до поганських. Багато чого ви не знайдете в Святому Письмі, але легко впізнаєте в «Українському язичницькому календарі», де свята не лише збігаються з датою православних свят (лише з похибкою на новий стиль), а й становлять спільний зміст мають вельми схожі назви.
Повернімося до «данайського дару» Костянтина й Мефодія. Авжеж, завдяки необхідності перекладу Біблії, у нас з’явилася писемність, хоча й не латина, та все-таки... І серед 98% населення земної кулі, яке може читати Біблію або принаймні її частини рідню мовою (дані Американського біблійного товариства) українців теж враховано. І. Огієнко, П. Куліш, І. Нечуй- Левицький, І. Пулюй та інші перекладачі доклали зусиль, аби Біблія заговорила до нас рідною мовою. Авжеж (і тут я цілком згодна з Лесем Качковським!) переклад — не оригінал, яким би досконалим він не був. І, можливо, переклад нашою мовою містить більше неточностей, аніж латинська «Вульгата». Але хто i коли заважав еліті читати Біблію в оригіналі? Скажімо, для Григорія Сковороди це не було проблемою. А щодо люду, який бере до рук Біблію не для того, щоб долучитися до класичної традиції, себто «читать Гомера, философствовать с Платоном, вернуться вместе с греческой христианской мыслью к самим потокам эллинского духа и получить как дар научную традицию древності» — цитата з російського філософа Г.П. Федорова, що на неї, як на аргумент спирається в своєму дописі Лесь Качковський... Пересічний громадянин України цього поки що позбавлений. Однак тепер він може, з погляду Бога, себто за Біблією, оцінити зіткнення парафіян за приміщення храму, часто очолювані священиками, які на селі традиційно вважаються форпостами духовності. «По тому пізнають усі, що ви учні мої, як будете мати любов між собою», — ці слова Ісуса Христа читаємо в Євангелії від Івана. «Хто має очі, той бачить»... Отож, коли віруючі б’ються хрестами, неважко зрозуміти, що то не є божественним актом захисту віри.
Ось лишень шкода, що нині до еліти в нас потрапляють вже й ті, хто читає Біблію бодай рідною мовою, і бездуховність стає національною специфікою. Де шукати данайців, щоб іще один дарунок піднесли нашим землякам? На якому троянському коні до них під’їхати?
