Легенда про миролюбний характер радянської держави створювалася так довго, що й зараз знаходяться ті, хто вірить у неї. Та й у сучасній Росії вона старанно підтримується насамперед офіційними структурами. При цьому, за Оруелом, речі не називаються своїми іменами, а використовуються фальшиві замінники, що практично завжди суперечать здоровому глузду. Між двома світовими війнами Польщі та Фінляндії приписували пособництво білим. Послуговувалися термінами «білополяки» й «білофіни». І це при тому, що бажання лідерів білого руху відновити єдину і неподільну кардинально суперечило бажанню польського та фінського народів, які ледве отримали незалежність і дуже нею дорожили.
Бажання роздмухати світову пожежу і при цьому прихопити чужу територію ніколи не покидало батька всіх народів, утім, як і його попередника Володимира Леніна. Попри голод і руйнацію громадянської війни вождь світового пролетаріату дуже хотів багнетом випробувати стійкість Польщі, для чого втягнувся у війну з нею. Командуючий червоними військами майбутній маршал Михайло Тухачевський закінчував свої накази армії закликами: «На Варшаву! На Берлін!» Знадобилося «диво на Віслі», аби трохи охолодити загарбницький шал комуністичних вождів. Навіть у найважчі дні Великої Вітчизняної війни, коли трохи змогли перевести дух після битви під Москвою, за наказом Сталіна розпочалася підготовка до вторгнення до Китаю та війни з Японією. Ворога ледве відігнали всього лише на 100—200 км від Москви, а 16 березня 1942 р. на Далекосхідний фронт спрямовуються дві танкові бригади, три артилерійські полки посилення, три гвардійські мінометні полки («катюші») та п’ять зенітних дивізіонів. Це до майже мільйонного озброєного до зубів угруповання. В директиві №170149 за підписом Верховного головнокомандуючого Сталіна та начальника Генштабу Бориса Шапошнікова Далекосхідному фронту ставилося завдання на 25 день війни вийти на фронт Фугдін, Баоцин. Щоправда, починалася директива словами «у разі нападу японських збройних сил». Але це стандартний прийом тогочасної мови. Такими самісінькими словами починалася директива від 28 червня 1945 р. на підготовку удару по Японії в серпні. Розгортання угруповання, що готувалося до кидка, старанно приховували під звинуваченнями в агресивних задумах японської воєнщини, що зосередила на наших кордонах велику Квантунську армію. Удар по Японії тоді не відбувся через несподіваний для радянського командування німецький наступ на півдні. Навіть після катастрофи у Криму та під Харковом підготовка до наступу в Китаї йшла повним ходом, і лише прорив армії Паулюса до Сталінграда змусив відмінити заплановане й спрямувати на радянсько-німецький фронт вісім дивізій і три стрілецькі бригади.
ПОТРІБЕН БЕРЕГ ТУРЕЦЬКИЙ
У 1939—1940 рр. територіальні надбання СРСР були в Європі. Але це не означає, що Сталін зовсім не думав про південь. Насамперед про Туреччину. Судячи з усього, йому не давала спокою давня мрія російських царів — захопити протоки Босфор і Дарданелли й перетворити Чорне море на внутрішнє, на кшталт Азовському. Про це вів переговори у Берліні В’ячеслав Молотов і Гітлер у листопаді 1940 р. Але ще до цього Туреччина відчула важку руку кремлівського владики. Свого часу Ленін підтримував Кемаля Ататюрка в його протистоянні країнам Антанти. Заради спільного антиімперіалістичного фронту за договором у Карсі 1921 р. Радянська Росія поступилася Туреччині самим Карсом і великою частиною території Вірменії. Саме тоді священна для вірмен гора Арарат опинилася на турецькій території, хоч і поблизу кордону. У газеті «Правда» більшовицькі пропагандисти писали, що інтереси Вірменії слід покласти на вівтар світової революції та заради досягнення єдності нової Росії та народів Сходу. Однак Ататюрк зовсім не бажав займатися боротьбою з Англією задля інтересів Москви. Для початку він загнав місцевих комуністів у підпілля, щоб своєю маячною пропагандою не заважали будувати сучасну турецьку державу. Проте особливого напруження у відносинах не було. До кінця 30-х рр. положення змінилося.
У квітні 1939 р. голова Раднаркому В’ячеслав Молотов передав турецькому уряду пропозицію «влаштувати взаємну консультацію представників Туреччини та СРСР і окреслити можливі заходи захисту від агресії». Під час візиту 29 квітня — 5 травня заступника наркома закордонних справ СРСР Володимира Потьомкіна відбувся перший етап радянсько-турецьких переговорів. У вересні — жовтні міністр закордонних справ Туреччини Сараджоглу вів переговори у Москві, але до угоди сторони не дійшли. Вже тоді виявилися претензії Радянського Союзу на частину турецької території та вимога надання військово-морської бази в районі проток. Туреччині була зроблена пропозиція укласти угоду на кшталт укладеної з прибалтійськими державами. Але турецький міністр категорично відкинув такі пропозиції, і відносини двох країн стрімко почали погіршуватися. Виступаючи на сесії Верховної ради 31 жовтня 1939 р., Молотов інформував депутатів про переговори з Туреччиною: «Одні (західні газети. — Авт.) стверджують, що СРСР буцімто вимагав передачі районів Ардагана й Карса... Інші стверджують, що СРСР нібито вимагав зміни міжнародної конвенції, ухваленої у Монтре й переважних прав для СРСР у питанні стосовно проток. Це також вигадка й брехня». Якраз жодної вигадки у повідомленнях західного друку не було. Всього цього СРСР і вимагав. Саме тому Анкара поквапилася укласти угоду про взаємодопомогу з Англією та Францією.
Це викликало гнівну реакцію голови радянського уряду. Повідомивши депутатам, що Туреччина уклала пакт про взаємодопомогу з Англією та Францією, В’ячеслав Михайлович сказав: «Чи не пошкодує про це Туреччина — гадати не будемо. (Пожвавлення в залі)». Фраза сама по собі беззмістовна, нема до чого причепитися, та звучить загрозливо, і Верховна Рада, як бачимо, це відчула. Детальніше й різкіше висловився теоретичний орган ЦК ВКП(б) журнал «Більшовик», розрахований на більш обмежене коло партійних функціонерів. У передовій статті в листопадовому номері говорилося: «У той час, як Радянський Союз веде боротьбу за припинення війни, імперіалістичні агресори намагаються розширювати плацдарм війни. Укладений нещодавно франко-англо-турецький пакт про взаємодопомогу — це не інструмент миру, а знаряддя створення нових осередків війни... Туреччина стала на шлях доволі ризикованої зовнішньої політики, яка не сприяє скороченню воєнних дій, не веде до миру». Висновок очевидний. Якщо політика Туреччини не веде до миру — значить, вона веде до війни.
Цілком можливо, що Туреччину чекала доля прибалтійських держав. Але її прикрила Фінляндія. Замість легкої прогулянки від Ленінграда до Гельсінкі Червона армія продемонструвала всьому світу всю бездарність свого командування, цілковите невміння вести війну проти противника, в якого бракувало навіть військової форми на всіх мобілізованих. Але після невдач на лінії Маннергейма та в Карелії всі претензії до Туреччини начебто зникли. Той самий журнал «Більшовик» у квітні 1940 р., і знову в передовій статті, зачіпає начебто ту саму тему, що й півроку тому: «Англія і Франція з самого початку ведуть відчайдушну боротьбу за розширення плацдарму воєнних дій». Але жодне невдоволення Туреччиною тепер не висловлюється, ця країна навіть не згадана. Проте південний напрямок із поля зору Сталіна не зникає. Весь 1940 р. радянські дипломати в Берліні домагалися згоди Німеччини на сприяння у разі ультиматуму СРСР Туреччині, подібного до пред’явленого Румунії. Проте Гітлер вирішив, що він поступився достатньо. Більше того, німецькі дипломати в Анкарі пообіцяли підтримку в протистоянні радянському тиску. А остерігатися було чого. У закавказьких республіках відзначалася підвищена воєнна активність і збільшення концентрації радянських військ.
Минув усього лише місяць після підписання миру з Фінляндією в березні 1940 р., і політбюро затвердило спеціальний місячний графік із прискореного перекидання військ до Закавказького воєнного округу. Режисер Сергій Ейзенштейн, який повертався з Кавказу, зазначав 6 травня 1940 р., що «всі дороги на південь забиті військами». Головне управління Червоної армії, яке відало бойовою підготовкою військ, отримало завдання врахувати специфіку бойових дій у гірських умовах. Комісар цього управління Шабалін 11 травня 1940 р. представляє доповідь про організацію спеціальних гірських дивізій і артполків, призначених для дій на «близькосхідному театрі, біля кордонів СРСР». Але німецький наступ у Франції та невирішеність питання з Бессарабією змусили Сталіна відкласти свій турецький план. Звичайно, Туреччина вжила заходів із прикриття своїх кордонів. Але головною метою уряду в Анкарі було триматися якнайдалі від світової війни, що розгорається.
У серпні 1942 р., під час візиту Вінстона Черчилля до Москви в розпал битви за Сталінград, Сталін згадав про Туреччину, заявивши англійському прем’єру, що якщо турки нападуть, він зможе впоратися з ними. Черчилль на це зауважив, що «турки збираються триматися осторонь і, звісно, не захочуть сваритися з Англією». Адже Сталін знав про договір Туреччини про військовий союз з Англією, тобто Анакара була союзником наших союзників, але це його не зупиняло.
НА СТАМБУЛ
Знаючи перебіг війни на нашій території у 1942 р., події на Закавказзі здаються грою психічно не зовсім здорових людей. Але для радянських керівників фронтова реальність і пристрасть до захоплення чужої території не суперечили одне одному. Командуючий Закавказьким воєнним округом Іван Тюлєнєв 12 березня 1942 р. викликає до себе на термінову нараду перших секретарів закавказьких ЦК. А наступного дня видає директиву про проведення штабної військової гри з відпрацювання наступу на оборону противника в гірських умовах. У розділі «Задум операції» вказується, що «Закавказький фронт переходить у наступ проти Туреччини, маючи найближчим завданням концентричним ударом двох армій знищити Карське угрупування противника». У подальшому, після перегрупування, планувався вихід на рубіж міст Ерзурум і Трабзон. На ці рубежі російська армія вийшла в Першу світову війну.
Півтора місяці потому 25 квітня Тюлєнєв прибув на нараду в Ставку. Крім Сталіна, там були присутні Берія, Малєнков, Мікоян, начальник Генерального штабу Борис Шапошніков, його заступник Павло Бодін, командуючий ВПС Олександр Новіков і Яків Федоренко, котрий займався танковими військами. Підсумком наради стала директива Ставки від 26 квітня, що наказувала серйозно зміцнити війська округу. Закавказзя отримувало одну стрілецьку й одну кавалерійську дивізію, танковий корпус і дві окремі танкові бригади, шість полків артилерії та гвардійських мінометів «катюш», шість авіаційних полків і шість бронепоїздів. Перекидання військ мало завершитися на початок червня. Округ 1 травня було офіційно перетворено на фронт. Але стрімкий німецький наступ на Сталінград і передгір’я Кавказу примусило від планів нападу на Туреччину відмовитися. Ставка 7 червня 1942 р. наказала Закавказькому фронту прикрити Махачкалу з півночі, а згодом його війська захищали Чорноморське узбережжя та кавказькі перевали.
У серпні 1941 р. радянські війська окупували північну частину Ірану. В районі міста Тебріз, у якому сходяться кордони СРСР, Туреччини, Іраку й Ірану, було розміщено угрупування у складі 17 дивізій. У подальшому в Іранському Азербайджані були зосереджені три загальновійськові армії, повністю укомплектовані. До весни 1945 р. кількість військ у Закавказзі сягнула мільйона осіб.
Після Кримської конференції, що проходила 2—9 лютого 1945 р. в Ялті, Сталін дав вказівку членам політбюро Анастасу Мікояну та Георгію Малєнкову розробити й подати на обговорення пропозиції щодо повоєнної перебудови Туреччини. Зокрема, вірменами — громадянами СРСР, комуністами повністю укомплектували штати райкомів і міськкомів партії, які мали на першому етапі створити кістяк адміністративної влади у звільнених військами Червоною армією турецьких містах. Особливе значення відводилося взяттю Стамбулу й поверненню йому історичної назви Константинополь, яку місто отримало на честь свого засновника — римського імператора Костянтина I Великого 324 року, а також встановленню цілковитого контролю над судноплавством у протоках Босфор і Дарданелли. Передбачалося перетворення Туреччини на одну з країн народної демократії, хоч і не виключалося включення її, звісно, на підставі вільного волевиявлення турецьких робітників і селян, у одну з республік у складі СРСР.
Під час переговорів у Потсдамі в липні 1945 р. Сталін наполегливо вимагав передати частину італійського флоту, який належав Радянському Союзу рахунок репарацій, до 1 серпня 1945 р. Такий поспіх трохи спантеличив західних союзників. Усе з’ясувалося після доповіді американської розвідки президенту Трумену. В ній говорилося, що в Грузії, Вірменії й іранському Тебрізі спостерігається передислокація об’єднань Червоної армії, що постійно збільшуються, та їхнє висунення до турецького кордону. Крім того, американські розвідники повідомляли, що на промислових об’єктах, підприємствах транспорту та зв’язку в містах у східній частині Туреччини відзначається підвищена диверсійна активність вірменських і курдських повстанців.
Тепер зрозумілим був поспіх Сталіна з частиною італійського флоту. Ввійшовши у протоки Босфор і Дарданелли, військові кораблі змогли б надавати з заходу підтримку наступаючим зі сходу частинам Червоної армії, обстрілювати Стамбул і забезпечити висадку там десанту. До речі, нічого нового радянські планувальники не вигадали. Ще в 1916—1917 рр. такі плани розробляв адмірал Колчак, улітку 1917 р. готувався великий десант у районі Стамбулу, однак операція була зірвана липневим виступом більшовиків у Петрограді. У 1946 і 1947 рр. Сталін ставив перед союзниками питання про те, що Туреччина має повернути СРСР територію західної Вірменії. Але підтримки в них, звісно, не отримав. У тому числі й тому, що Туреччина взимку 1945 р. все ж оголосила війну Німеччині й тому вважалася однією з країн-переможниць.
Доповідь американської розвідки розвіяла останні сумніви американського президента. Спинити Сталіна могла лише атомна бомба, і Трумен наказав готувати бомбардування японських міст. Заразом вирішувалася проблема якомога швидшого виведення Японії з війни.
За спогадами деяких членів політбюро, коли Сталіну доповіли про результати атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі, він довго ходив кабінетом, намагаючись розкурити згаслу люльку — ламалися сірники. По тривалій паузі він сказав: «Похід на Стамбул відкладається... До кращих часів. А турки нехай вічно дякують японцям, які заради них пожертвували собою. Все! Курчатова до мене!». Тоді ж наприкінці серпня 1945 р. Закавказький фронт було розформовано, а з Ірану до 1946 р. було виведено велику частину радянських військ. Певний час у Москві носилися з планами радянізації Іранського Азербайджану й підтримували курдів, але зрештою і від цих планів відмовилися.
Маршал Іван Баграмян у приватній бесіді якось зазначив: «Коли з’явився шанс відновлення у вірменському питанні історичної справедливості, західні держави, трясучи ядерною палицею, взяли під своє заступництво Туреччину. Якби цього не було, проблема Західної Вірменії була б вирішена у лічені дні».
