Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 118-119
РЕЛІГІЯ, ЦЕРКВА, СВОБОДА
Серед головних зацікавлень Лесі тієї пори — історія релігії. Імпульси йшли від праць Драгоманова і розмов та листування з ним. Леся уважно читала дядькові дослідження «Рай і поступ», «Заздрі боги», «Неволя веры в теперешней России». 18 серпня 1894 року писала з Владаю у Париж: «Рай і поступ» мені дуже сподобався — факти всі відомі, але зложені докупи зручно і стисло і освічені ідеєю, яка запевне і многим «просвітителям народу» здасться новою, тим просвітителям, що хотять житіями святих підіймати ідеалізм. Я з ними на Україні попробую поговорити ще про царство небесне і прогрес, хоч, певне, толку вийде мало».
Перекладала, як уже сказано, Моріса Верна (почала була працювати також над його «Священною історією», проте відклала — розрадив Михайло Петрович, який мав намір сам писати на ту ж тему, що й Верн). Рефлексувала над сторінками Ренана, зокрема його «Історією Христа». Часом подумки сперечалася з ним («Ренан при всій його історії, критиці і пр. і пр. все-таки піп, і се йому шкодить»). Часом — із цікавістю вбирала нову інформацію, що стосувалася релігійної минувшини («Остатні дні я завзято читаю Ренана і все одкриваю Америки для себе»; «Оце прочитала «Les Evangiles» і стала на один сантиметр розумніша. Тільки, здається мені, Ренан даремне так нехтує неканонічними євангеліями і всякими апокрифами, се, певне, його католицьке виховання сьому виною»...).
Враження від прочитаного несподівано накладалися на звістки з Полтавщини про випадки релігійного фанатизму. Вона й Павлику писала про поширення у тамтешніх селах дивної «mania religiosa», зокрема — про страшну історію з «пошуками світла» сектантами: «Один чоловік, начитавшись якихось книг, зарізав свого брата, аби «увести його в царство небесне», а потім хотів і всю свою родину порізати, та люди не дали»... Леся бачила, що випадків «религиозных помешательств», диких виявів «спотвореної віри», «мальованщини» стає все більше. Тому й писала в листі до товаришів про гостру потребу в «книжечках про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівською опікою і блукаючого навмання через усякі мальованщини і т.п.».
У березні 1895 р. Леся у листі до Павлика згадала «дядькову брошуру для штундарів» («Неволя веры в теперешней России»), яку вона переписувала для друку. І додала: «Написала й сама дещо про штундовий рух». Річ у тім, що «штундарі» — то протестантська течія у християнстві, а до протестантських рухів Леся Українка виявляла неабиякий інтерес. Уже згодом, в 1898 р., вона візьметься за роботу над драматичною поемою «У пущі» (завершить її аж у 1907-му, в Криму). Ітиметься в ній про Північну Америку ХVІІ ст., про скульптора Річарда Айрона та його конфлікт із християнською громадою. Річард бунтує проти несвободи, яку нав’язує йому громада; зрештою, у пошуках свободи він «емігрує» в інший штат... Проте в цій своїй напруженій боротьбі за свободу скульптор Річард Айрон багато чого і втрачає, в особистому житті — передусім. А найстрашніше, що й талант його вичерпується, марнується, оскільки плоди його хисту виявляються не потрібними юрбі...
Так-от, історія Річарда Айрона значною мірою була навіяна Лесі біографією англійського поета ХVІІ ст. Джона Мільтона, а Мільтоном її зацікавив не хто інший, як Михайло Драгоманов! Тоді ж таки, в Болгарії. І звідки йому, Драгоманову, було знати, що в скульпторові з драматичної поеми «У пущі» вгадуватимуться й риси його самого? Тяжка ціна, сплачена за свободу, гіркота вигнанства, самотності на чужині — це те, що, живучи в домівці дядька, Леся бачила навіч...
Усе перепліталося: й історія Мільтона, й доля дядька, й літературні відгомони, напружені Лесині діалоги з Ніцше й Ібсеном, і власні скрухи та болі (хто-хто, а вона добре знала, що таке «проповідувати в пустелі», бути непочутою, непрочитаною, не збагненною тими, для кого пишеш!)...
А про Джона Мільтона Леся Українка в Болгарії писала популярну брошуру для народу. Прецікава річ, та її незавершена книжечка, «захована» у восьмому томі Лесиного 12-томника 1970-х років! Призначена, здавалося б, для того, щоб ознайомити читачів з викладом біографії поета, вона увібрала й Лесину публіцистику. Адже Мільтон цікавив нашу авторку передусім як «завзятий борець за вільність віри, думки і слова у своїй країні». Тож, пишучи про його боротьбу, вона раз у раз поверталася до думок про «рідну» неволю у всіх її виявах!
Ось характерний фрагмент полум’яного Лесиного монологу про волю й неволю: «Бувають такі лихі часи, коли лихі люди можуть забороняти поетам і письмовцям списувати свої думки по волі. Такі лихі люди для своєї користі (вони-то часом кажуть, що то робиться для добра всіх людей!) не пускають на світ не тільки пісень та оповідань, а й жодних таких звісток в газетах, що немилі або небезпечні для них, не дають друкувати нічого такого, що їм не до мислі. Для того вони настановляють осібних урядників, щоб гляділи, перечитували все, що тільки де люди хотять друкувати, і щоб забороняли все, що, на їх думку, здасться не до ладу, а потім би пильнували, щоб хто не надрукував забороненого. Коли ж хто надрукує, то такі книжки спалити чи як-небудь знищити, а того, хто їх написав чи надрукував, карати. Де панують такі звичаї, то там, звичайно, не тільки писати, але й говорити прилюдно про недозволені речі забороняється. Коли в якій країні робиться так, то кажуть, що в такій країні панує неволя слова. Так робилося в Англії за часів Мільтона, так робиться тепер у нас, в Росії».
І далі в цій дивній брошурі про Мільтона — про все те ж: про неволю науки, про неволю віри, про задуху, що виникає у країні, де немає волі зібрань, волі спілок, особистої волі... Проникливому читачеві залишалося хіба що прокласти містки між Англією ХVІІ століття і Росією часів Олександра ІІІ. Зрештою, Леся і не маскувала своїх паралелей: «В часи Мільтона в Англії була особиста неволя, але й на десяту долю не така люта, як тепер у нас...»
«Болгарські» студії Лесі Українки над історією релігії варті уваги: вони свідчать, що вже в середині 1890-х її не залишала байдужою модерна критика християнства. Слово «раб» не подобалося їй навіть тоді, коли йшлося про «раба Божого». Не терпіла всього, що сковує особистість, відбирає в неї волю. Ненавиділа сліпу юрбу. Зрештою, воля, свобода — головний імператив Лесі Українки. Це ставало очевидним уже тоді, в 1894—1895 рр.
«МЕНІ ЩОНОЧІ СНИТЬСЯ ДЯДЬКО...»
Ще коли Леся тільки збиралася в Болгарію, Косачі знали, що в Михайла Петровича почалися проблеми зі здоров’ям. Він ще читав лекції в університеті, ще провів три літні місяці 1894 року в Парижі, ще Леся в листах із Софії в Київ та Львів висловлювала сподівання, що справи начебто йдуть на краще... Проте все ж мужнє змагання Михайла Петровича з хворобою аорти завершилося не на його користь. Тим паче, як писала Леся в одному з листів, Драгоманова дуже пригнічувало «осознание печального положення дел на Украине», відсутність активної громадсько-політичної праці українців...
У липні 1895-го 53-річний Драгоманов відійшов у вічність. Хоронили його за протестантським обрядом — такою була остання воля покійного...
Для Лесі Українки смерть людини, яка була її духовним наставником, стала неабияким потрясінням. Вона багато чого навчилася у дядька, в тім числі й стоїцизму. Михайло Петрович був суворим учителем, який правду ставив вище, ніж жалощі чи поблажливість, проте Леся саме за таку педагогіку й була йому вдячна («Погано було те, що досі ніхто зо мною не говорив так, як Ви...»). Шанувала дядька за вільну думку, за готовність іти проти течії. Незадовго до його смерті написала Павлику: «В Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах. /.../ Сором і жаль за мою країну просто гризе мене. /.../ Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. /.../ Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і в рідній землі».
Хоча ні: вона все ж знала, не могла не знати, що буде робити, повернувшись у Росію. Змагатиметься. Боротиметься. За вільну думку. За право жити без кайданів. За те, щоб Україна не спала...
Продовжуватиме те, що робив Михайло Драгоманов...
Лесині почування тієї пори — в її вірші «До товаришів», написаному, вочевидь, одразу після повернення з Болгарії:
О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати,
Де часто так приходилось мені
Пекучу, гірку правду вислухати.
Уперше там мені суворії питання
Перед очима стали без прикрас;
Ті люди, що весь вік несли тяжке
завдання,
Казали: «Годі нам, тепер черга
на вас,
На вас, робітники незнані, молодії.
Та тільки хто ви, де? Подайте
голос нам.
Невже ті голоси несміливі, слабкії,
Квиління немовлят — належать
справді вам?
Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є —
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає?
Невже се так?..» Я мовчки все
приймала;
Чим мала я розбить докори ці?
Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на лиці...
Що ж браття, мовчите?
Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою,
Чи, може, маєте яку яснішу путь?
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці сами;
А ні, то треба мать хоч ту сумну
одвагу —
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!
Після Болгарії, після втрати дядька почувалася мовби на краю: позаду більше немає нікого; настав час відповідальності молодих «бійців»...
Дядько їй тепер щоночі снився. Грудку землі з дядькової могили вона поклала до кошика і взяла з собою, їдучи додому...
Але пам’ять про великого Драгоманова все ж не закріпачить Лесю Українку. Її вільна думка вестиме її далі, туди, де їй відкриватимуться нові істини й нові горизонти...
