Iван Франко у працях філософського та суспільно-політичного спрямування піднімав проблеми, актуальні не лише й не стільки для його часу, скільки для наступних поколінь українців, в успіх та щасливу долю яких він щиро вірив. Саме у вмінні І. Франка виокремити з безлічі аспектів громадського життя якраз ті, які матимуть вирішальне значення для майбутнього української нації, запропонувати реальні шляхи їхнього вирішення, полягала велич Івана Франка як мислителя та суспільно-політичного діяча.
Однією з таких проблем, які завжди хвилювали Франка, була роз’єднаність української нації, й не так у геополітичному плані, як роз’єднаність ідейна, в підходах до базових духовних підвалин існування народу. Ця тема червоною ниткою проходить через поему «Мойсей». Хіба ж не злободенна ця проблема й сьогодні, коли політики заради вирішення своїх тактичних завдань усе активніше намагаються розділити український народ на «дві України», абсолютно не зважаючи на стратегічну перспективу, на ту шкоду, що завдається наступним поколінням, які змушені будуть докладати чимало зусиль для подолання цих, здебільшого штучних, бар’єрів?
Саме тому, на нашу думку, важливо проаналізувати роль Франка в налагодженні галицько-наддніпрянських стосунків у останній третині ХIХ ст., розкрити його погляди на проблему соборності українського народу, формування й утвердження модерної української нації.
Для того, щоб зрозуміти роль І. Франка в розвитку галицько-наддніпрянських стосунків другої половини ХIХ ст., соборницьких змагань того часу загалом, слід проаналізувати стан цих стосунків на середину 1870-х років. З відходом П. Куліша від активної політичної діяльності місце головного посередника в галицько-наддніпрянських стосунках від 1873 р. зайняв М. Драгоманов. Він одразу ж справив сильне враження на «молодших народовців» й, як зазначав один із них, В. Навроцький, «Драгоманов дійсно покликаний будити — будити до праці для добра народного».
Однак уже з самого початку намітилася тенденція до конфлікту зі «старшим» проводом народовського руху, в основі якої було небажання останніх друкувати без змін усі радикальні статті як представників молодшого покоління народної партії, так і самого М. Драгоманова. Кількаразові спроби досягти певного порозуміння не приносили бажаного результату, а перипетії зі створенням Літературного товариства імені Т. Шевченка призвели до ще більшого загострення стосунків. Згідно із задумом наддніпрянців, які в основному й профінансували його створення, товариство мало стати всеукраїнською інституцією з провідною науково-літературною діяльністю з наголосом на дослідженні народного життя в Україні, а також передбачався полегшений доступ до нього кожного українця. Однак остаточний варіант статуту, підготовлений львівськими народовцями, суттєво відрізнявся від попередніх домовленостей. Він значно обмежив можливість набуття членства, а управа товариства фактично стала повновладним його господарем, що М. Драгоманов справедливо характеризував як «олігархію».
У свою чергу народовців не влаштовувало нехтування провідними наддніпрянськими діячами того часу національною справою та їхня активна пропаганда соціалізму, в тому числі й у Галичині. Різний підхід до визначення пріоритетності національного чи соціального фактора в політичній діяльності призвів до загострення стосунків М. Драгоманова з «молодшими» народовцями, зокрема з М. Бучинським, В. Навроцьким, Є. Желехівським. Зі зламу 1874 — 1875 років кореспонденція між ними майже припинилася, а остаточно розрив відбувся восени 1875 р. під час чергового відвідання М. Драгомановим Львова дорогою до Росії. На зборах львівської Громади він заявив, що «не бачить української народності», а також підтвердив авторство статті з тезою про «одноплемінність і одновірність» українського й російського народів. Народовці ж не могли погодитися з його теорією про російську, великоруську й українську літератури та порівнянням останньої з провансальською чи плятдойч.
Фактично наприкінці 1870-х років галицько-наддніпрянські стосунки опинилися на межі повного розриву, а наддніпрянці відмовилися від ідеї створення свого осередку у Львові. Як згадував М. Драгоманов, у Києві постановили навіть накладати штраф на кожного, хто заговорить про яку-небудь консолідацію з Галичиною. І лише активна соборницька позиція І. Франка, з одного боку, та невтомного «будителя душ» М. Драгоманова — з іншого, дозволили не розірвати остаточно всі ниті між підавстрійською та підросійською Україною. Саме вони з кінця 1870-х років були основними посередниками в галицько-наддніпрянських стосунках, визначали їхній характер та конструкцію.
Юний Франко привернув увагу як місцевих галицьких, так і наддніпрянських діячів уже першими ж статтями й оповіданнями в «Друзі», виразність і сила слова яких свідчили про неабияку талановитість та перспективність молодого письменника. До того ж, на відміну від народовців, він був палким прихильником соціалістичної ідеї, зокрема в трактуванні М. Драгоманова, що також послужило певною перепусткою для налагодження більш тісних контактів із київською Громадою. До середини 1880-х років усі контакти останньої з Галичиною практично зводились до І. Франка та кола його однодумців (М. Павлика, І. Белея), які, захопившись новітніми європейськими ідеями, започаткували радикальний напрям суспільного руху в Галичині, виразно соборницький від самого початку.
На відміну від народовців, які з 1880 р. задля перетворення на масовий рух і привернення на свою сторону якнайбільшої кількості прихильників зменшили активність та непоступливість у просуванні соборницької ідеї (зокрема, відмовились від фонетики в публікаціях з огляду на уподобання читачів, а свою увагу зосередили головним чином на галицьких проблемах), радикальна молодь на чолі з І. Франком у своїй видавничій діяльності не йшла на жодний компроміс. У цей критичний для соборницьких змагань момент саме журнал «Світ», який вони видавали, виявився єдиним, що намагався представляти в Галичині насамперед загальноукраїнські інтереси. Про це свідчить і листування О. Кониського з його редактором І. Белеєм 1881 року. Значну підтримку своєю працею журналові надав І. Франко, який фактично став його основним дописувачем.
«Світ» став трибуною для висловлення думок усіх передових письменників Галичини й Наддніпрянщини, й не лише соціалістів. 1910 р. на цьому наголосив і сам І. Франко, зауваживши, що «в ньому перший раз на ґрунті прогресивних ідей зустрічалися галичани, російські українці й українські емігранти: Драгоманов, Вовк, із одного, Кониський, Нечуй-Левицький, Лиманський, Грінченко — з другого боку. Се була перша спроба компромісу поступових і радикальних елементів усієї України-Руси». Однак така спроба продемонструвала й проблеми в об’єднанні всіх українських соборницьких сил — емігранти, зокрема М. Драгоманов, знеохотилися до співпраці з журналом, тому що там друкувалися люди з Наддніпрянщини, погляди яких вони не поділяли. Створити справді загальноукраїнський белетристичний журнал І. Франко зміг лише 1898 р., коли розпочалося видання «Літературно- наукового вісника», а «Світ» став підвалиною, попередником цього майбутнього соборного журналу.
З середини 1880-х років, після спаду захоплення соціалізмом, київська Громада розширює свої зв’язки з галицькими українофільськими діячами, налагоджує контакти з представниками народовольського руху, зокрема з Олександром Барвінським. Останній ще 1882 р. виступав за розрив будь- яких зносин зі старорусинами й виразне зазначення соборницьких позицій народовського руху, однак загал народовства виступив тоді проти цього. З середини 1880-х рр. його з однодумцями (група т.зв. принципіалістів) активно підтримують наддніпрянські діячі, а контакти між ними стають усе більш інтенсивними. Фактично сформувалися дві основні лінії співпраці наддніпрянських та галицьких українофілів:
1. І. Франко — М. Драгоманов — наддніпрянські українофіли (здебільшого просоціалістично налаштовані);
2. О. Барвінський — О. Кониський — київська Громада (на той час ліберального, національно-демократичного спрямування).
У 1884 — 1885 рр. наддніпрянці спробували примирити радикалів (насамперед І. Франка) із загалом народовського угруповання для зміцнення українського руху в Галичині та його соборницького характеру. Після тривалих переговорів та суперечок улітку 1885 р. за безпосередньою участю О. Кониського таки вдалося досягти компромісу. На скликаній Ю. Романчуком нараді народовців більшість, крім М. Подолинського й А. Вахнянина, виступили за реформування «Зорі» за участю І. Франка.
Водночас протягом 1880-х років у співпраці з М. Драгомановим, народовцями та польським лівим рухом фактично відбувається світоглядне становлення І. Франка. Наприкінці 1870-х років сам Франко визначав себе як наївного соціаліста, «по симпатії», однак після судового процесу 1878 р. він ґрунтовно вивчив теорію соціалізму. Як пізніше згадував І. Франко, тодішній галицькій молоді соціалізм «імпонував знанням будучини, простотою в ставленні і розв’язуванні найскладніших питань, догматичністю тез, ніби науковою фразеологією і тим, що пок. Драгоманов у німецьких соціял-демократів називав «жидівською самохвальбою».
Значний вплив на формування його поглядів у той час мало листування з М. Драгомановим та «громадівська» теорія останнього. За влучним висловом Я. Грицака, світогляд І. Франка на зламі 1870 — 1880-х рр. можна представити як будівлю, цеглини якої запозичені з різних теорій. Однак І. Франко ніколи не був конформістом, не сприймав сліпо чужі погляди й доктрини. Проаналізувавши праці К. Маркса, Ф. Лассаля та інших теоретиків соціалізму, він доволі швидко усвідомлює всі хиби соціалістичного вчення, насамперед марксистського зразка, його невідповідність галицьким умовам, селянському характерові української нації. Розчарування Франка соціалістичним рухом посилилося після невдалих спроб співпраці з польськими соціалістами, які виразно виявили свій шовіністичний характер, нехтування українськими національними проблемами на користь відновлення «історичної Польщі».
Саме конфлікт із польськими соціалістами на національному ґрунті продемонстрував надзвичайно велике значення соборницької ідеї в поглядах І. Франка. Тоді ж, на початку 1880-х рр., з’являється відомий цикл віршів «Україна» (не опублікований ні в 20-ти, ні в 50 томнику праць мислителя), найвідоміший із яких — «Не пора» — став одним з українських національних гімнів. У ньому поет чітко висловлює свою позицію: «Не пора, не пора, не пора / Москалеві й Ляхові служить! / Довершилась України кривда стара, — / Нам пора для України жить». Звертає на себе увагу використання виключно терміну «Україна», хоч тоді на позначення всіх українських земель у Галичині зазвичай вживали термін «Русь-Україна», що також свідчить про відхід від галицької традиції й перехід на українські соборницькі позиції.
Згодом у статті «Поза межами можливого» (1900-й) він зазначав: «Все, що йде поза рами нації, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації». Підсумовуючи свій досвід участі в соціалістичному русі, зокрема й співпраці з польськими соціалістами, І. Франко писав: «...в інтернаціональних справах, як соціалізм, здорові органічні парості можуть у кожнім краї виростати тільки з виразного національного ґрунту і тільки тоді вони перестануть бути теорією і зробляться цвітучою дійсністю». Очевидно, ці ідеї стали основою еволюції його поглядів у 1880 — 1890-х рр. від прихильника соціалізму до націонал-демократизму (1899 р. був одним із засновників Української націонал-демократичної партії, а в низці статей наголосив на тому, що створення національної держави є безумовною передумовою розв’язання соціального питання).
Завершуючи свої роздуми, дозволю собі перефразувати згаданий на початку вислів Івана Франка з «Одвертого листа до галицької української молодежі» — сьогодні ми обов’язково мусимо навчитися чути себе українцями — не східними, не західними, не південними — а українцями без ідейних та духовних кордонів. Сподіваюся, що вже через наступних 15 років нам не доведеться шукати поради Франка для вирішення проблем єдності, соборності української нації.
