У Києві, у німецькому культурному центрі «Гете-інститут» відбувся міжнародний круглий стіл «Вчимося в історії», у якому взяли участь німецькі та українські вчені й педагоги. Захід підтримали Фонд ім. Фрідріха Еберта та Український центр вивчення історії Голокосту. Цей міжнародний круглий стіл дискутував проблеми, пов’язані з вивченням в школах та сучасним трактуванням таких явищ, як Голокост, антисемітизм, терпимість, повага до Іншого. Іншими словами — шукалась відповідь на запитання: яке завдання має сьогодні історично-політична освіта в Німеччині та Україні? Які методи навчання є найбільш ефективними при вивченні таких складних тем, як «Друга світова війна», «націонал-соціалізм», «комунізм», «позиція іншого»? Вельми важливою залишається також проблема ставлення молоді до недавньої минувшини, та політична свідомість, з якою молода людина починає своє самостійне суспільне життя.
Німецьку стороні представляли д-р Штефан Хробот (Фонд Фрідріха Еберта), д-р Катін Майєр (Бюро ОБСЄ з питань демократичних інституцій і прав людини), Аннегрет Еманн (історик і педагог, Берлін), Маріон Гаазе («Гете-інститут в Україні»). Круглий стіл в Гете-інституті привернув увагу істориків, філософів та педагогів як столиці України, так і деяких інших міст. Були присутні і взяли участь у дискусіях відомі українські вчені, представники деяких регіонів України: Олександр Войтенко, Владислав Гринєвич, Мирослав Попович, Анатолій Подольський, Юрій Шаповал, Станіслав Кульчицький та ін.
Німецька сторона представила предметні доповіді, де йшлося, зокрема, про навчальні плани, методику та практику процесів вивчення в німецьких школах таких тем, як «націонал-соціалізм», «Друга світова війна» «Голокост». Дискурси українських фахівців мали більш філософічний характер.
Нижче подаємо стислий зміст виступів і доповідей, виголошених українськими та німецькими науковцями. Варто зазначити, що доповіді українських вчених вирізнялися високим теоретичним рівнем, тоді як німецькі гості робили більший акцент на прикладних проблемах, програмах і методах вивчення історії в школах (в українському суспільстві ці питання досі знаходяться на стадії дискутування). Всі німецькі виступи пронизувала ідея, що «хоча молодь і не несе відповідальності за минуле, вона зобов’язана його знати — щоб не повторювати помилки своїх попередників». Ту саму точку зору вони рекомендували і своїм українським колегам.
Нижче подаємо стислий зміст виступів, які пролунали на круглому столі «Вчимося в історії».
Д-р Катрін Майєр детально розповіла присутнім про німецькі шкільні програми та методики, які виховують учнів «на тлі Голокосту», тобто на протиставленні антисемітизму, на протидії ксенофобії й варварству. Це виховання є тим більш суттєвим, що в деяких країнах Європи й досі існує, навіть серед службовців, тенденція нехтувати сучасні проблеми вивчення Голокосту (деякі шкільні курси про Голокост навіть не згадують), що є, як це очевидно, прихованим проявом антисемітизму. На цю проблему в Німеччині не закривають очей, хоча існує чимало труднощів. Це, зокрема, відсутність офіційних директив, навчальних планів тощо;. бракує також наочних матеріалів, директивних документів, відповідної літератури. Але в багатьох європейських країнах ця тема вже знайшла своє місце, зокрема, щорічно відзначається «День Голокосту» — це є частиною загальних програм боротьби з антисемiтизмом. В ОБСЄ розроблені також відповідні програми для конкретних європейських країн (в цей список входить також Україна) — підручники, програми, методики. В Німеччині ж ця тема має високий пріоритет — фігурує не тільки в шкільних програмах, а й у ЗМІ, на ТБ, в мистецтві.
Професор, д-р Станіслав Кульчицький (Інститут історії НАНУ) почав свій виступ із того, що вказав на сучасну діяльність Комуністичної партії України, яка й слухати не хоче про Голодомор в Україні. Ця партія не тільки не сходить зі сцени, але й поповнюється де-не-де молодими людьми, які таким чином влаштовують своє політичне майбутнє. Тому не дивно, що українські підручники подекуди все ще носять радянські й комуністичні сліди, у тому числі й підручники історії. Д-р Кульчицький розповів також, що 2008 року в нашій країні буде вшановуватися 75-річчя Голодомору в Україні, а ООН задекларує український Голокост. Д-р Кульчицький торкнувся і теми єврейського Голокосту — під час Другої світової війни в Україні загинуло майже 2 млн. євреїв і цю трагічну подію необхідно вивчати і знати, а не замовчувати, як це робилося за радянської влади. Вчений згадав ще про те, що український Голокост — то в кілька разів більше жертв, ніж в трагедії Голокосту єврейського.
Зараз у Німеччині вже виросло два післявоєннi покоління, які не знають, яким насправді було минуле. Те саме в Україні — відбувається мутація українського суспільства, спричинена переконаннями кількох поколінь, які зондувалися радянською владою; праві сили і сьогодні відстоюють колишню радянську ідеологію. Протягом 15 рокiв незалежності України влада майже не намагалася боротися з захисниками і наступниками сталінської політики. Але з року в рік справи таки покращуються — виходять нові підручники, змінюються на краще програми. А також iде широке обговорення (Україна—Польща, Україна—Росія) змісту комплексних — міжкультурних — підручників.
Пані Аннегрет Еманн — історик і педагог з Берліна , детально розповіла і наглядно проілюструвала присутнім методи роботи з учнями при вивченні Другої світової війни — в шкільних класах, на дозвіллі, в музеях. В значній частині освітянських програм Німеччини Голокост використовується у вихованні як негативний приклад — на думку німецьких вчених, цей метод кращий, ніж виховання на гарних, позитивних взірцях. Цікаво, що у 50—60 роках німці сприймали нову ідеологію виключно як ідеологію переможців- іноземців, а про злочини Третього рейху не знали майже нічого. Тільки поступово школи та історики (особливо регіональні) у вирі полеміки донесли до населення злочини і сутність гітлерівського режиму такими, якими вони були. Все це позначилося також на школах, де тепер вивчаються і такі теми, як роль євреїв в історії культури Німеччини і світу. А з 80-х років почався широкий громадський рух за створення меморіалів жертвам фашизму, вшанування загиблих євреїв; було введено День пам’яті всіх жертв націонал-соціалізму. Так поступово, не востаннє — завдяки школам, у суспільстві відбувалося осмислення того, що сталося в країні в 30—40 роки ХIХ століття. Пані Еманн змалювала широку панораму шкільного виховання особистості, яка б свідомо і добровільно опиралася впливам націонал-соціалістичної ідеології і була б толерантною до інших — навіть зовсім не схожих до неї людей. (Загальновідомо, що українці мають драматичну і навіть трагічну історію. Але у своїй довгій історії їм траплялося також кривдити «інших». Але ми досі не поспішаємо вибачитися перед ними. — К. Г.)
Д-р Анатолій Подольський (Український центр вивчення історії Голокосту) нагадав про те, що в Радянському Союзі ніколи не вивчалися проблеми Голокосту. Тому українським історикам дуже важко долати радянські стереотипи; і сьогодні український історик, який досліджує єврейський Голокост, сприймається з подивом — як наче це суто єврейська справа. За останні роки накопичено багато джерел, матеріалів, що торкаються єврейського і українського геноциду в Україні. Формується нове бачення історії. Але ці матеріали майже не використовуються у викладанні історії в школах і ВНЗ нашої країни, хоча вже 11 років тому в Україні відбулася перша конференція з цих питань, почалися перші дослідження. Зараз у цьому питанні повна відкритість, а проблемою Голокосту займається чимало істориків — для вчених білих плям уже немає. Для суспільства дуже важливо знайомитися і знати ці дослідження, а ще важливіше — вважати Бабин Яр загальноукраїнською, а не тільки єврейською трагедією. Адже всі, хто живе на землі України, — то є «місцеве населення» — українці, доля яких має вивчатися українською історичною наукою.
Академік Мирослав Попович (Інститут філософії НАНУ) зупинився на тому, що масові убивства — де б вони не відбувалися — неприпустимі. Між тим ми мало цікавимося, що робилося і що робиться сьогодні у світі. Вивчення Голокосту в Україні триває, але треба інформувати суспільство про набуті знання. Тим паче, що залишилося чимало «білих» плям. Набуті знання мають впливати на переконання суспільства, зокрема в тому, що все «революційне» (скільки б жертв воно не коштувало) — то гарне, героїчне, прекрасне. Академік висловив також думку, що так званий політичний антисемітизм — то кон’юнктурний витвір політиків. Яскравим прикладом є звинувачення євреїв в українському Голодоморі, із чого виводиться протиставлення «Голокост—Голодомор».
Владислав Гринєвич нагадав про ще одну проблему, пов’язану з Голокостом, яка в школах України не вивчається. Йдеться про участь певної частини українців в єврейському Голокості. Тут важливо було б використовувати приклади сучасних німецьких шкіл — там давно і широко вивчають також цю тему. У нас же вона все ще залишається поза історією. А якщо про неї згадують, то «висвітлюють» одним реченням. Тоді як українські програми та підручники історії мали б показувати війну у всій її складності, а головне — у сприйнятті всіма народами України. А що стосується викладання, то сьогодні педагоги зовсім не завжди обізнані з багатьма важливими подіями воєнних часів, а тексти підручників давно потребують ревізії.
Олександр Войтенко зазначив, що за межами викладання в школі залишаються, наприклад, такі теми, як вивчення історії єврейського питання на Заході України; історія українських татар — як загальна, так і в часи Другої світової війни. Так само «не існує» (згідно з підручниками) внеску євреїв в історію культури України. На превеликий жаль, для значної частини етнічних українців всі інші народи, що століттями живуть на цій землі, не є українцями. Все це потребує праці, досліджень, зокрема, вивчення життя видатних особистостей (не тільки етнічних українців), які жили і працювали на нашій території, а також — відповідної освіти вчителя. А починати треба з чіткого усвідомлення, що історія України аж ніяк не є простою і «бездоганною», а також використовувати в школах елементи міжкультурного навчання, особливо у змішаних класах. Саме так можна захистити учня від ксенофобії, від інстинктивної ворожості до «іншого» тощо.
Професор, доктор iсторичних наук Юрій Шаповал розпочав свій виступ із заяви, що «в Україні є люди, які знають, як писати підручники, а також люди, які ці підручники пишуть». На його думку, Україна ще не пройшла етап переоцінки своєї історії. Неабияка причина цього стану — позиція Міністерства освіти, яке підтримує тих істориків, які «пишуть казна що». Тому наші підручники вельми критикуються німецькою стороною, зокрема, через малу увагу до Голокосту. Ця позиція має змінитися. Але над усіма проблемами, які ми обговорювали, нависає «суперпроблема» — протистояння демократії і тоталітаризму».
