У війську багатонаціональної та мультикультурної Російської імперії воювало багато вищих офіцерів українського, грузинського, вірменського, осетинського, німецького, польського та іншого походжень (окрім, власне, росіян/»русскіх» ), які її населяли та різними шляхами були втягнуті до імперського лона. Але якщо відносно більшості перерахованих народів уже здійснені відповідні статистично-наукові підрахунки, то «українська складова» генералітету Російської імперії, з одного боку, перебуває на маргінесі військово-історичних досліджень, а з іншого — викликає певний історіографічний спротив, мовляв, «якщо українці у багатьох війнах XVIII — початку XX століть воювали за Росію, то це були лише рядові солдати-рекрути», «якщо українців і було чимало серед імперського генералітету, то немає відповідних методик здійснення підрахунків їхньої кількості», «для чого досліджувати вище офіцерство з України, якщо військові не усвідомлювали себе українцями», «навіть якщо окремі українці Російської імперії й усвідомлювали свою окремішність, то це було в межах т. зв. малоросійства»... На жаль, ось такі наведені нами ідеологічно-негативістські стереотипні уявлення й до сьогодні функціонують не тільки у масовій свідомості нашого посттоталітарного суспільства, а й серед наукової громади України.
***
Відомий швейцарський історик А. Каппелер наприкінці XX ст. спробував запропонувати модель, яка б враховувала поліетнічність Російської імперії та наділяла історичною суб’єктністю її «неросійських» підданих. Але ще задовго до його висновків науковці почали замислюватися над місцем і роллю українського етносу в межах багатонаціональної Росії другої половини XVIII — середини XIX ст. Так, український історик К. Харлампович зазначав, що питання про культурний вплив українців на великоросійське суспільство у другій половині XVII—XVIII ст. не підлягає сумніву. Але, якщо культурній експансії українців присвячено десятки монографій і наукових статей, то проблемі місця та ролі українського етносу у військовій історії надають не так багато уваги. Зважаючи на останнє, вартим уваги видається розгляд генералітету Російської імперії, що, в перспективі, дає змогу окреслити «колективну біографію» вищого російського офіцерства українського походження.
Українці спорадично почали поповнювати офіцерський корпус російської армії лише з другої половини XVIII ст. Так, майбутній гетьман Кирило Розумовський у 1748 р. був у чині підполковника лейб-гвардії Ізмайлівського полку та генерал-ад’ютанта, а 1750 р. отримав «достоинство Малороссийского Гетмана сим предоставлением в торжествах иметь место с генерал-фельдмаршалами, считаясь с ними по старшинству». Син попередника К. Розумовського, гетьмана Данила Апостола, Петро у 1758 р. отримав високе звання бригадира російської армії, а з 1761 р. генерал-майором (згодом — генерал-аншефом) був Андрій Гудович, син впливового генерального підскарбія України-Гетьманщини Василя Андрійовича Гудовича. Та чи не першим бойовим генералом армії Російської імперії став у 1771 р. представник іншого уславленого козацько-старшинського роду з України — генерал-майор Андрій Степанович Милорадович (у 1747 р. він був бунчуковим товаришем Війська Запорозького, а в 1749 р. — поручиком і гренадером Лейб-компанії).
У даному контексті не можна обійти увагою той факт, що Україна-Гетьманщина як автономне державне утворення впродовж другої половини XVII — XVIII ст. була напіввійськовою країною, а вже з часів Петра І і Катерини ІІ будувалися плани її трансформації у загальновійськові імперські форми. І саме у зв’язку з отриманням великою кількістю козацької старшини та шляхти дворянських прав («малороссийского шляхетства») в останніх десятиліттях ХVIII ст. активність українського сегмента у генералітеті Російської імперії неймовірно зросла. Вже в російсько-турецькій війні 1806-1812 рр., а особливо у війні з Францією 1812-1813 рр., бачимо значну кількість генералів українського походження, які були прямими нащадками української козацької старшини з правами малоросійського дворянства, як-от: О. Богдановський, А. Богуславський, О. Глєбов, А., Н. і П. Гудовичі, О. Єфимович, М. Карпенко, М. Коробко, В. Костенецький, О. Красовський, В. Марченко, М. Милорадович, Д. Неверовський, І. Паскевич, М. Петровський, К. Полторацький, М. і П. Ставицькі, М. Сулима, І. Трощинський, І. Чарниш і Г. Шостаков.
Аналізуючи наукову літературу з питання вивчення національного складу російських офіцерів і генералів у ХІХ ст., можна дійти висновку, що в офіцерському корпусі досить широко були представлені всі народи Російської імперії. Скажімо, поляків і німців налічувалося по кілька тисяч, по кілька сотень — латишів, литовців, естонців, грузинів, вірмен, татар, кавказьких мусульман. Серед офіцерів були також молдавани, фіни, шведи, караїми, корейці, удмурти, карели, мордва, чуваші, цигани (роми), а також представники інших етносів. Ще різноманітнішим у етнічному плані був рядовий склад армії та флоту.
Потрібно відзначити той важливий факт, що графа «національність» у службових документах з’явилася лише у «Военно-статистическом ежегоднике армии на 1912 г.», а до того часу натомість існувала графа «віросповідання». Але ця обставина не може перешкодити дослідженням національного складу російської армії, оскільки, навіть за віросповіданням можна досить достовірно судити про походження офіцера-генерала. Сучасна російська історіографія відзначає, що в офіцерському корпусі за віросповіданням на 1862 р. було: православних — 69,37%; уніатів (греко-католиків) — 0,05%; католиків — 20,06%; протестантів — 9,33%; вірмено-григоріан — 0,34%, мусульман — 0,9%. Отже, на середину XIX ст. армія Російської імперії була «російською» (ніхто не стане заперечувати, що представники російського етносу в основному були православними, а, скажімо, серед уніатів і католиків їх було дуже мало) більш ніж на 2/3, (власне, на 69%). До речі, під «росіянами», у сприйнятті офіційної влади та науки, тоді вважалися як етнічні росіяни/»великороси», так і білоруси, а також сучасні українці/»малороси».
Але якими мають бути принципи та критерії визначення у колі генералітету російській армії ХІХ ст. представників українського походження?
Ми пропонуємо чотири основні підходи:
* 1) визначення місця народження майбутнього генерала/адмірала;
* 2) дослідження його родоводу або генеалогічного древа;
* 3) аналіз прізвища, імені, по-батькові;
* 4) з’ясування місця початку служби, а також — у якому військовому закладі навчався.
Водночас важливими додатковими відомостями щодо визначення походження того чи іншого генерала можуть бути окремі дані з його повсякденного життя (саме вони складають основні риси «колективної біографії» генералів-українців), як-от:
* 1) Якими мовами володів (чи знав, окрім російської та інших мов, свою рідну мову) той чи інший генерал? Скажімо, історик, член Державної ради Російської імперії Дмитро Багалій, який добре знав героя звільнення Болгарії в 1877—1878 рр. генерала Михайла Драгомирова, писав щодо нього: «Вспомним тут и о славном земляке М. Драгомирове, который, приезжая на Харьковщину, разговаривал по-украински и очень любил Украину и ее быт». Водночас, очевидно, що один із засновників Тихоокеанського флоту адмірал Василь Завойко, який народився в селі на Черкащині (нині — с. Прохорівка, Канівського р-ну Черкаської обл.) у дитинстві розмовляв українською мовою, як і багато інших воєначальників — уродженців українських сіл.
* 2) Яким генерал був у повсякденному житті? До прикладу, дуже часто офіцери співали «песни своей родины», розповідали «малороссийские анекдоты», замовляли денщикам і кухарям готувати борщ, вареники, галушки, фотографувалися у салонах в одязі українських гетьманів, запорозьких козаків, писали та читали книжки з історії свого народу тощо. Так, під час Кримської війни 1853—1856 рр. в українських губерніях Російської імперії часто можна було бачити чернігівських і полтавських козаків, які, наслідуючи запорожців, «бреют себе головы и на макушке оставляют клок длинных волос, от чего соседи их, русские, с давних времен называют малороссиян хохлами... Полковыми командирами избраны представители лучших из здешних старинных фамилий... И надо видеть, с каким восторгом эта новая картина здешней жизни принимается украинцами!» (запис 1855 р.).
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
