Офіційно вважається, що в Румунії, згідно з останнім переписом, проживають до 70 тис. українців. Насправді їх до 250—300 тисяч, вважають автор 49 фольклорних збірників, лауреат всеукраїнської премії імені Володимира Антоновича, ужгородський філолог-дослідник Іван Хланта та голова «Спілки українців Румунії» Степан Ткачук. Наприклад, у румунській провінції Банат проживають закарпатські переселенці з колишньої Мараморошської жупи Австро-Угорської імперії, до складу якої входили нинішні Міжгірський, Рахівський, Тячівський і Хустський райони Закарпаття.
— Процес еміграції до Румунії триває і сьогодні, — констатує Іван Хланта. — Погано лише, що випускників українських вищих навчальних закладів примушують складати додаткові іспити для отримання права на викладання в місцевих школах. Часто взагалі їх призначають на роботу не в українські, а в румунські села або ж взагалі не надають можливості працювати за спеціальністю. У бібліотеках відсутні українські книги, а про свіжі, напівсвіжі і навіть несвіжі газети й журнали забули й згадувати. А ось у Закарпатті активно працюють румунські школи, є румунські програми на обласному радіо та телебаченні, а також кафедра румунської мови і літератури в Ужгородському національному університеті.
Іван Хланта записував фольклор від земляків, які компактно проживають у населених пунктах Копачеле, Зоріле, Корнуцел, Крічево, Падурень. Наші переселилися туди ще на початку ХХ століття, бо в краї до кінця Першої світової війни, за тогочасними звітами, 62,1 відсотка земель належали угорцям, 18,9 — євреям, 14,3 — німцям, 3 — румунам, 0,75 — словакам і лише 0,7 відсотка — русинам-українцям. Тому українці й перемістилися до сприятливішої для життя південно-східної частини імперії, зокрема до провінції Банат.
Головні перешкоди для сучасних контактів: спочатку — тоталітаризм, пізніше — економічні труднощі.
Під час тоталітарного режиму Чаушеску забороняли приїзди до родичів у Закарпатській області. Лише деяким вдавалося це зробити. І то, прибувши на Закарпаття, добиратися до рідних місць нелегально. Пересуватися тут заважала радянська влада, часто незадоволена позицією Румунії з різних причин. Ситуація з поїздками покращилася після грудневої революції в Румунії 1989 року та здобуття Україною незалежності в 1991-му. Проте протягом останніх кількох років ні з Румунії до Закарпаття, ні з нашої сторони до близького зарубіжжя ніхто не приїжджає в зв’язку із затяжною економічною кризою — тривіально не вистачає грошей на дорогу.
Провінція Банат початку минулого століття — Мекка для українських паломників. Але ознак соціального блиску в «румунсько-українській» провінції немає. Дороги в Банаті — поняття відносне. Ними хіба в останню дорогу хорошу людину нести, коли на душі і так погано. Були дощі під час нашого від’їзду. Дорога взагалі розкисла — до поїзда на Батьківщину довелося йти пішки, як білоруським засмоктуючим болотом. Взуття наше віддало богові душу... А донедавна навіть таких грунтових шляхів не було. Лише вперше в 1980 році, з усіх українських сіл Баната, заасфальтували дорогу в одному — Копачеле.
Прохідніші інші шляхи — національної асиміляції. Значна частина природного приросту українського населення Баната поглинається процесом асиміляції українців. Цей процес має кілька напрямів. Сьогодні для українського населення Баната, скажімо, характерні міжнаціональні шлюби — переважно дівчата вінчаються з корінними румунами. У таких сім’ях діти переважно не володіють українською мовою, а при отриманні паспорта називають своєю національністю румунську. Трапляється, що навіть в однонаціональних українських сім’ях батьки і себе, і своїх дітей записують румунами, що зумовлене як низькою національною свідомістю, так і низкою причин соціально-психологічного характеру. Аналогічних речей не скажеш про національні меншини Румунії — угорців та німців. У них, навіть у змішаних сім’ях, діти володіють рідною мовою.
Крім восьми сіл Баната, де компактно поселилися українці, переважно вихідці з Закарпаття (а також деяка частина з угорської Мараморощини, що за Тисою), ще в 50 селах — половина наших земляків. Усіх українців в Банаті нараховується понад 15 тисяч. Тільки в місті Тімішоарі проживає до трьох тисяч українців, в місті Лугож — до 1300, у м. Карансебеші — 500—600, м. Решиці — до 300 українців.
Але не все поки що втрачене. Видавництво «Крітеріон» у Бухаресті почало друкувати твори українських письменників Румунії. Серед українців Баната можна назвати таких відомих поетів, які мають по кілька опублікованих книг. Це Іван Ковач та Юрій Павлиш (у кожного дід і бабуся родом із села Синевірська Поляна — тепер Міжгірського району Закарпатської області), Василь Баршай надрукував усього один збірник поезій. Його дід і бабця були з села Дубового Тячівського району. Названі поети народилися і закінчили школу в с. Копачеле.
Викладання української мови в Румунії для дітей-українців ведеться на дуже низькому рівні. Діти, закінчуючи вісім класів і навіть ліцей, не вміють писати, а то й читати українською. Часто пишуть по- українськи, але... латиною, румунським шрифтом.
— Таким чином, становище українців не викликає позитивних емоцій? — запитав я Івана Хланту.
— Так, — погодився він. — У найновіших українських підручниках збереглися старі лики — Леніна і Чаушеску. Матеріально-технічна база шкіл на вельми низькому рівні. Як у шкільних, так і в сільських бібліотеках немає українських книг, літератури для дітей. Знаходиш хіба що видання багаторічної давності третьорозрядних українських письменників.
Економічні негаразди в Україні негативно впливають на життя українців за кордоном. Інші національні меншини Румунії мають набагато кращі умови національно відроджуватися та розвиватися. Про них турбуються їхні материнські країни, допомагаючи їм фінансово та духовно. Польща будує своїм полякам із Румунії підприємства, школи, дитсадки, шосейки, щорічно бере на відпочинок до Польщі школярів — дітей румунських поляків. Угорщина дає все необхідне для угорців Румунії. Це стосується і Німеччини, Чехії, Словаччини, Югославії, Ізраїлю, Туреччини, Болгарії. Навіть маленька та бідна Албанія щороку виділяє серйозні суми в американських доларах албанцям із Румунії. Потрібно і нам налагодити регулярну допомогу. Наприклад, за рахунок налагодження побратимських зв’язків міст і сіл Закарпаття з румунськими населеними пунктами.
