На численних портретах на нас звернений спокійний, цілком упевнений у собі погляд розумної жінки, що блискуче знає життя i полiтику. В її внутрішньому образi відчувається певна холодна сила. Із прожитих 68 років рівно половину — 34 роки (1762 — 1796) Софія-Фредеріка-Августа, принцеса Анхальт-Цербстська, за походженням — німкеня, за вихованням у молодості — швидше француженка (років до 20 розмовляла переважно цією мовою), за характером — найбільший прагматик з виразними елементами цинізму — займала престол однієї з найбільших імперій світу — Російської. Причому вона була володаркою абсолютною (і водночас освіченою — чи не тут джерело рідкісного лицемірства Катерини-політика?), аж ніяк не маріонеткою в руках своїх численних фаворитів, як це часом зображають...
Середньоосвічений наш сучасник, який дещо (не дуже багато) знає про Катерину Олексіївну (за православним звичаєм, вступивши на престол, вона повинна була офіційно прийняти російське ім’я та по батькові), відчуває до неї, ймовірно, чималу повагу: все ж таки змiцнила державу, розширила докорінним чином її кордони у південному та західному напрямках. Знову ж таки розквіт дворянської культури почався саме в ту добу... і несподіваним (можливо, неприємним) сюрпризом буде тоді та ненависть (змішана з презирством), з якою про Катерину II писав Тарас Шевченко. У містерії «Великий льох» крихітна дівчинка («Ще й не говорила... мати ще сповиту на руках носила») побачила «золоту галеру», що пливе Дніпром, з царицею та всією свитою — це, очевидно, відбувалося 1787 року. Немовля глянуло на корабель, посміхнулося імператриці...
«Та й духу не стало!»
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!»
Ось так Кобзар, який тримав у руках долі своїх героїв, карає дитину та її матір — перетворюючи дівчинку на безтілесний дух, «безкрилу пташку»! Бо «Тая цариця — Лютий ворог України, Голодна вовчиця!».
Як побачимо, Шевченко мав усі підстави для такої оцінки. Але спочатку — коротко про становлення Катерини як людини та політика.
...БІДНА ІМПЕРАТРИЦЯ
Дитинство майбутньої правительки проходило в замку в Штеттіні (Померанія). Там бракувало часом навіть простирадл (сім’я була хоч князівська, але, м’яко кажучи, небагата), однак в основному й головному «трималися на рівні». Фікхен, як називали дівчинку в дитинстві, дуже страждала, що куди більше уваги, ніж їй, мати приділяє молодшому брату. «З довгим носом, загостреним підборіддям, до 11 років з викривленою спиною, худа, як драна кішка, вона рано зрозуміла, що з таким обличчям важко буде знайти собі гідного жениха», — пише кращий біограф Катерини, відомий французький письменник Анрі Труайя.
Але дівчина дуже рано виробила в собі рідкісне, звірине чуття на вибір потрібного моменту для дій (і в політиці, і в інтимному житті). Фікхен чудово розуміла, коли треба відступати, а коли, навпаки, виявляти максимальну активність. І коли абсолютно несподівано надійшла пропозиція з далекого Петербурга, від самої імператриці Єлизавети Петрівни стати дружиною спадкоємця престолу, племінника Єлизавети, Петра Федоровича (також німця — Карла-Петра-Ульріха, герцога Гольштейн-Готторпського) — Фікхен не вагалася жодної секунди. Як можна втратити такий шанс! Як можна порівнювати вбоге крихітне Анхальт- Цербстське князівство та імперський престол у Петербурзi, куди її запрошують поки що великою княгинею! Щоправда, майбутній чоловік одразу викликав у неї огиду й ненависть (безхарактерний істерик, має десятки коханок, відкрито зневажає країну, імператором якої він мав стати; а Катерина, навпаки, одразу прийняла православ’я і розпочала із задоволенням вивчати російську мову...) Але яке все це має значення? Шлюб — чиста політика...
25 грудня 1761 року, після смерті Єлизавети, Петро став імператором. Своїм рабським схилянням перед Пруссією (відкрито говорив: «Моя мрія — бути сержантом в армії Фрідріха II, а не російським імператором»), самодурством, нездатністю правити державою Петро III налаштував проти себе весь двір. Єдина альтернатива — це розумна, освічена нова імператриця, яка спокійно чекає свого часу. Їй 34 роки, вона (зовні!) абсолютно не звертає уваги на образи з боку чоловіка, який завів цілком офіційно коханку. Але брати Орлови (старший із них — Григорій — став батьком таємної дитини Катерини) не дрімають; триває активна агітація проти Петра III у гвардійських частинах. I 28 червня 1762 року відбувається переворот, імператора заарештовують і примушують підписати зречення від престолу; Петро III весь час істерично ридає; тиждень по тому було оголошено, що він «помер від гемороїдальних кольок»; сучасники, проте, були впевнені, що царя задушили Орлови за мовчазної згоди Катерини...
Отже, вона — одноосібна монархиня. Про стан справ у державі Катерина мала поки лише туманне уявлення. Ознайомившись з доповіддю міністра фінансів, імператриця вжахнулася (хоч і намагалася жартувати: «Я бідна імператриця бідної імперії...»). Ось як вона оцінювала ситуацію в доповіді сенату (1762 р.): «Майже всі види торгівлі монополізовані приватними особами. Державний бюджет не затверджений у чітких рамках. Правосуддя продажне: правий той, хто більше заплатить. Люди робляться жорстокими через звірячі тортури і покарання за дрібницю, немов за тяжкий злочин. Народ усюди скаржиться на корупцію, продажність, усіляке розкрадання та несправедливість». А посол Франції, кавалер де Корберон, писав у той час: «Постає питання, як же тримається ця держава? Відповідаю: управляють нею від випадку до випадку і тримається вона завдяки природній рівновазі, подібно до того, як тримаються величезні брили, міцності яким додає їхня гігантська вага».
Катерина любила владу. Ще один французький дипломат, посланник Людовіка ХV зі спеціальних доручень барон де Бретель писав у секретній доповіді королю: «Я чув вигуки натовпу, який вітав нову імператрицю криками: «Хай живе матінка Катерина!». Я помітив — щоразу, коли імператриця чула своє ім’я із цих грубих глоток, вона здригалася, немов від любовних пестощiв. Ось що їй потрібно: народ, її багатоликий коханець, завжди палкий і завжди покірний».
Але де засіб змiцнити владу? Він лише один: у централізованому зміцненні держави. А кокетувати з приводу освічених реформ — це означало лише одягати модну маску. Імператриця листувалася з Вольтером і Дідро, що не заважало їй бути прагматиком (читай — егоїсткою) до самих кісток. Дідро вона одного разу написала так: «У ваших планах реформ ви забуваєте різницю у наших становищах: ви працюєте над папером, який усе стерпить, він такий гладкий, гнучкий, не чинить жодного опору вашій уяві; а я, бідна імператриця, повинна працювати над шкурою людською, а вона дуже і дуже здатна відчувати та обурюватися». Дідро, який відвідав Петербург у 1773 — 1774 роках, відгукнувся про імператрицю так: «У неї душа Брута та чарівність Клеопатри». Але, мабуть, він не зрозумів, що слова Катерини II про «роботу над шкурою людською» треба розуміти буквально: над спинами безправних кріпаків (так улещували дворянство — опору трону!) «працювали» батоги. 1783 року було закріпачено селян України, які не знали неволі 135 років...
«ГОЛОДНА ВОВЧИЦЯ»
Можливо, ніде стиль правління цариці: до певного часу не робити різких кроків, але, коли запланований удар добре підготовлений — завдати його — не був виявлений так «яскраво», як в її політиці відносно нашої країни. Катерина Олексіївна розглядала Україну лише як одну із багатьох провінцій величезної, азіатської по суті своїй, держави, якою їй, людині з європейським вихованням і стилем мислення, випало управляти. Звідси й загальна установка на максимальну, послідовну та неухильну централізацію імперської влади на всій території гігантської країни, без жодних національних відмінностей. Саме у цьому дусі імператриця давала секретну інструкцію генерал-прокурору О. Вяземському: «Малоросія, Ліфляндія, Фінляндія суть провінції, якi користуються дарованими їм привілеями; порушити одразу ж ці привілеї було б незручно, але не можна і вважати ці провінції чужими; поводитися з ними як з чужими землями було б дурістю явною».
Отже, земля України — не чужа, а своя . Саме заселення наших територій (особливо, півдня; за Катерини II було створено нову провінцію — Новоросію, управляти якою властителька доручила своєму фавориту Григорію Потьомкіну) великоруськими та німецькими колоністами і було, по суті, кінцевою метою імператриці. Діяла вона невблаганно, продумано й послідовно (не дарма згадуваний уже барон де Бретель писав так: «Правило її (Катерини. — І.С. ) — бути твердою у своїх рішеннях; краще погано зробити, ніж змінити думку, а головне, нерішучість — доля дурнів»).
«Славетні» сторінки розправи Катерини над залишками української автономії добре відомі: ліквідація гетьманату в році 1764-му (при цьому цариця відрубала: «Потрібно, щоб саме ім’я гетьмана зникло, а не те, щоб якусь іншу людину призначити на цю посаду»); «успішне» правління на Україні її намісника Петра Румянцева, який зумів у 60-і та, пізніше, 80-і роки ХVIII ст. залучити на свій бік чималу частину української старшини; ліквідація Запорізької Січі та її вольності в році 1775-му (зроблено було це потай і раптово військами «дружнього» запорожцям сербського генерала Петра Текелі, як «нагорода» за їхню вірну службу в турецьку війну; при цьому кошового отамана 84-річного Петра Калнишевського, який закликав не підіймати зброю проти цариці, заслали на Соловки, де у тюремній камері, дуже схожій на яму, провів останні 30 років життя, зовсiм осліпнувши та залишившись без будь-якого спілкування!). Додамо ще й зрадницьку видачу ватажка героїчної «Коліївщини» Івана Гонти лютим ворогам — полякам, незважаючи на повну довіру, яку і Гонта, і Максим Залізняк мали до цариці (Залізняка, як російського підданого, покарали батогами та засланням до Сибіру).
Задоволена тим, що здолала запорожців, Катерина того ж 1775 року наказала: «Вживання слова «запорізький козак» розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності» (той самий підхід — стерти із історії саме ім’я...). Вона методично втілювала в життя головну установку зі своєї інструкції графу Румянцеву: «Україна — дуже багатий край; але завдяки автономним порядкам імперія не отримала від неї майже жодної користі, жодного прибутку не маючи». Саме думкою про прибутки (насамперед для дворянства) були продиктовані відомі адміністративні реформи, проведені імператрицею у 80-і роки. Серед них: скасування козацького військового устрою Гетьманщини (1783 р.) з перетворенням гетьманських полків на регулярні полки російської армії з 6-річною службою; варварський указ від 3 травня 1783 року, який, посилаючись на необхідність акуратного надходження податків до державної скарбниці, прикріпляв всіх селян до того місця, де їх записали в останню румянцевську ревізію та забороняв їм переходити на нові місця (саме тоді, по суті, стали рабами вільні українці, чиї предки 1648 року саме за право на волю підняли криваву шаблю Хмельниччини...).
Можна скільки завгодно обурюватися з приводу жорстокості та лицемірства цариці, яка заявляла в маніфесті під час вступу на престол: «Мы намерены заслужить любовь своего народа, единственно для блага которого и признаваем себя быть возведенными на престол» . Але краще запитаємо себе: а що ж українська еліта того часу? Вона чудово бачила, як батьківщину позбавляють останньої волі і мовчала? Чому? Коротко і з необхідною жорсткістю можна відповісти так: еліта зрадила свій народ, натомість отримавши всі права російських дворян (насамперед — право мати тисячі кріпаків). Катерина, яка чудово знала людей, не дарма підбадьорливо писала Румянцеву 1766 року: «Прагнення посад, а крім того жалування, переможе погляди старих часів» . І коли 1785 року вона поширила на нащадків української старшини свою «Жалувану грамоту дворянству», якою раз і назавжди закріплялося виняткове, привілейоване становище дворян в імперії, — наша еліта була дуже задоволена... Лише окремі «білі ворони», наприклад Василь Капніст, обурювалися з приводу деспотизму уряду Потьомкіна (Капніст навіть проводив у 1791 році таємні переговори з Пруссією щодо можливої допомоги цієї держави справі незалежної України; ясно, що переговори закінчилися безрезультатно).
І ще дуже важливе запитання: а що відчувала в ту добу «проста людина», звичайний землероб, міщанин, солдат? Учора ще вільні козаки, вони, позбавлені землі, будь-яких гарантій особистої гідності, могли розкрити біль душі лише в піснях. Михайло Грушевський дуже точно помітив: якщо про ліквідацію Гетьманщини народ майже не залишив фольклорних відгуків, то кінець Запорізької Січі дав дуже велику кількість пісень. Ось фрагмент однієї з них:
«Ой, цариця, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам наші землі з темними лугами!»
«Не на те ж я, запорожці, Москаля заслала,
Ой щоб твої луги й землі назад повертала!
Не на те я, запорожці, Січ розруйновала,
Щоб назад вам степи й луги
й клейноди вертала!»
Відчуваємо гіркоту гніву та безнадійність. Але гнів переможе відчай — і кілька десятиріч по тому, 1844 року, молодий геній, плоть від плоті народу, напише поему, де є такі рядки, адресовані обом «великим» російським монархам ХVIII століття — Петру I, і Катерині II (пам’ятаєте напис на «Мідному вершникові»: «Первому — Вторая»?): «Кати! Кати! Людоїди! Наїлись обоє, накралися; а що взяли На той світ з собою?» Краще, ніж Шевченко у поемі «Сон» , справді, не скажеш...
P.S. Іронія історії іноді страшна, як чума. Найлютіша гнобителька нашого народу, Катерина II, виявляється, й донині досить популярна у «незалежній» державі Українi. Попит народжує пропозицію: у Дніпропетровську, за два кроки від знищеного нею Запоріжжя, у самому серці України випустили в широкий продаж розкішно оформлені цукерки «Катерина Велика». Чи можна взагалі уявити таку ситуацію — у Польщі виходять цукерки з портретом «Муравйова-вішателя», який з небаченою жорстокістю придушив Польське повстання 1863- 1864 років? Коли свою, дуже часто слабку, криводушну й корисливу державу не сприймають як свою — ідеалізують «освічений абсолютизм» 200-річної давності, владу «жорстку, але добре виховану». Це до питання про національну самосвідомість. А до питання про мораль: хтось при цьому згадує хоча б про Івана Гонту? Виданого полякам саме за наказом Катерини (зробив це генерал Кречетников), славного українця піддали неймовірно жорстоким тортурам. Але коли з його спини знімали дванадцять смуг шкіри, Гонта говорив ворогам: «От казали: буде боліти, а воно ні трішки не болить, так наче блохи кусають!» Потім його четвертували...
