Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Українське питання в російській історіографії

Нотатки до журналу «Родина» (№ 8,1999)
16 грудня, 2000 - 00:00

Уже дев’ятий рік існує як суб’єкт геополітики держава Україна, вже дев’ятий рік український народ наполегливо доводить, що на політичній мапі світу по праву є місто й для його країни. Проте, напевно, не всі в цьому світі очі і здатні бачити очевидне і реальне, не кажучи вже про логічне і закономірне.

У минулому, 1999 році, редакція всеросійського історичного ілюстрованого журналу «Родина», засновником якого є Уряд Російської Федерації та адміністрація президента Російської Федерації, восьмий номер видала спеціальним випуском й присвятила його українсько-російським вiдносинам, до якого увійшли матеріали як українських, так і російських авторів. З якими ж думками та поглядами на українсько-російські вiдносини російська сторона зустріла 8-му річницю проголошення незалежності України?

Російський блок у журналі починається зі статті Ксенії Мяло «Треба крові, брата крові...», яка подається під не менш звучним епіграфом Т.Г.Шевченка «Того ж батька, такі ж діти — Жити б та брататися. Ні, не вміли, не хотіли. Треба роз’єднатися. Треба крові, брата крові...». У кожного, хто хоч трохи знайомий з «Кобзарем» Шевченка, такий початок пов’яже статтю з українсько-польськими вiдносинами, тому що саме українцям і полякам адресовані ці слова поета. Проте пані Ксенія розглядає полярне протилежне питання: «вопрос о жизненной важности... востановления... особых российско-украинских уз». Чому ж для назви такого матеріалу вона взяла слова з «Гайдамаків»? Чи вона не уважно читала цей твір Тараса Григоровича, чи навмисно перекручує зміст для обгрунтування певних політичних замовлень? Напевно, правдою є останнє, про що свідчать наступні слова пані Ксенії: «...речь идет о том, сможет ли Украина войти как активная величина в мировую историю, оторвавшись от русского суперэтноса... Увы, история многочисленных попыток заставляет на этот вопрос ответить отрицательно». Жодних коментарів.

На подібних позиціях стоїть і В.Булдаков, який у своїй статті «Семнадцатый век и семнадцатый год», хоча і не заперечує взагалі, що «любой народ хочет стать «самим собой», стосовно ж українського дотримується іншої, а деколи і незрозуміло на чому обгрунтованої думки. На його думку, «Движение Б.Хмельницкого в извесной степени можно расматривать как отдаленные последствия Смутного времени начала XVII столетия» — невже ж пан Володимир не знає, що українські землі, на яких розпочалась Визвольна війна 1648 — 1654 рр., на той час входили до складу Речі Посполитої, до зовсім іншого світу, ніж Московське царство і, крім православної релігії, вони до середини XVII ст. не мали майже нічого спільного з останнім.

Також пан Булдаков заперечує таку подію як українська революція 1917 — 1921 рр.: «Революционные события на Украине в 1917 — 1921 годах теперь часто именуют самостоятельной национальной революцией. Однако вся эта калейдоскопическая круговерть... была неотъемлемой частицей тогдашнего всероссийского хаоса». Автор чомусь випускає з уваги незаперечний факт, що головним питанням бурхливих подій в Україні початку XX ст. було все ж таки національне, що й визначило характер революції як національної, української. З імперських позицій автор підходить і до оцінки учасників революційних подій в Україні 1917 — 1921 рр. Так бійці 1-го українського полку імені Б.Хмельницького та 34-го корпусу генерала П.Скоропадського, який, до речі, став чомусь «русским генералом», а не генералом російської армії українського походження (які в своїй більшості стояли на самостійницьких позиціях, а бійці останнього врятували Центральну Раду від наступу збільшовизованих частин), за його формулюванням, є шкурниками і бунтівниками. Проте «интеллигентские лидеры Центральной Рады показали себя куда более здравомыслящими, нежели новоиспеченные самостийники в солдатских шинелях» лише тому, що попервах дотримувались федералістських поглядів на устрій майбутньої Росії. На своєрідній ноті і закінчує пан Володимир свій матеріал: «Люди тяготятся любой зависимостью, но поразительно быстро устают от тягот неожиданно свалившейся свободы».

Наступні статті російських авторів досить цікаві, загалом, аналітичні та витримані у спокійних тонах. Це версія походження терміну «хохол» та його національної персоналізації у Московській державі (Б.Флоря «Кто такой «хохол?»); погляд на вступ Московського царства у війну з Річчю Посполитою за Україну, як крок до побудови Православного царства (П.Андреев «Хотим царя восточного, православного...»); висвітлення політики Московської держави щодо України у ХVII-ХVIII століттях та роль у ній князя О.Меншикова (Н.Петров «Интермедия с булавой»); стосунки між українським і російським націоналізмом у світлі концепції «общерусской нации» (А.Миллер «Конфликт «идеальных Отечеств»); заснування, видавці та видавнича діяльність журналу «Київська старовина» (С.Секиринский «Киевская старина»); формування кордону між УРСР та РРФСР у 20-х роках (Е.Борисенок «Волость за волостю, уезд за уездом»).

На окрему ж увагу заслуговує стаття П.Аптекаря «НКВД против расшитых сорочек». Нарешті на російському боці з’являються люди, які починають розуміти сутність і значимість боротьби ОУН-УПА. У визначенні бійців УПА автор використовує терміни «повстанцы, подполье». Дії УПА пан Павло вважає наслідком розчарування населення західних регіонів України соціалістичними експериментами Радянської влади та спротивом репресiям НКВС. Крім того, автор приходить до такої думки стосовно борців з «бандитами-бандеровцами»: «Согласитесь, довольно странное соотношение: убито и взято в плен 46 тыс. человек, а оружия захвачено максимум на 15 тыс. В борьбе с повстанцами за этот же период войска НКВД потеряли 210 человек убитыми, 383 — ранеными и 3 — пропавшими без вести. Таким образом, за одного убитого и раненого бойца с малиновыми погонами повстанцы платили, по меньшей мере, двадцатью жизнями. Это наводит на мысль, что многие «бандиты», были обыкновенными крестьянами, которых захватывали и убивали совершенно произвольно, либо данные о потерях УПА несколько преувеличены». Далі автор подає жахливий факт: у серпні 1947 року військам МВС було заборонено пускати «червоного півня» без виправданої потреби. Тобто «бійці з малиновыми погонами» до цього часу палили українські хати і без особливої потреби. Ось такі «визволителі»!

Стосовно ж усіх праць російських авторів можна зробити ще одне зауваження. Ряд статей написані фахівцями Центру україністики Інституту слов’янознавства РАН, в багатьох з них ідуть посилання на українських авторів, проте незважаючи на все це, всюди використовується визначення «на Украине» замість «в Украине». Тобто, на жаль, навіть фахівці, які займаються питанням України, ще не усвідомили того, що Україна це не назва окраїнних частин Російської імперії, а назва окремої, самостійної держави.

Огляд матеріалів російської сторони надрукованого в спецвипуску журналу «Родина» наводить на неоднозначні висновки. По-перше, все-таки російська сторона на рівні свідомості визнає і починає миритися з фактом існування такої державно-політичної одиниці, як Україна. На російському боці поволі починають усвідомлювати і обгрунтованість прагнень України до власного життя, на українську ж історію починають дивитись не лише з Поклонної гори, а й з дніпровських круч.

По-друге. Незважаючи на певні зрушення в українсько-російських вiдносинах, не треба забувати про пані Мяло та пана Булдакова, які, залишаючись на імперських позиціях, висловлюють не лише власні думки, а й думки певних керівних кіл Російської Федерації, що дають можливість їм друкуватися в урядовому виданні.

Олександр ЛЯШЕВ, смт Десна
Газета: 
Рубрика: