«Геніяльний твір Сервантеса вічно актуальний. Його постаті безсмертні, бо вони на протязі століть все відроджуються в кожнім новім поколінню европейських націй. Через цілу історію Европи йдуть поруч себе Дон Кіхот і Санчо Панса, як нерозривно зв’язані з собою символи ріжної в формах, але одноцільної в суті, старої европейської культури.
Ідеалізм і реалізм. Традиція і поступ. Минувшина і будуччина, зв’язані з собою. Глибока віра у витворене поколіннями своє власне розуміння життя і практичне, насущне використовування його реальних форм — ось дві сторони єдиної культури, що творять її цілість, що забезпечують їй сталість, міць і еволюціонізм навіть в революціях. Це та Европа, в якій практичний Санчо Панса реалізує ідеї романтика Дон Кіхота. Та Европа, що входить в нову еру зі збереженими пам’ятками минулих століть, зі захованими побожно творами людського духа, а не з tabula rasa покритого руїнами і попелищами степу...».
Так починається маловідома широкому загалу публіцистична стаття «Трагедія українського Санчо Панси (із записної книжки емігранта)» визначного українського мислителя, вченого, громадсько-політичного діяча й дипломата В’ячеслава Липинського (1882—1931). Ця стаття — одна з перших спроб безпосередніх учасників українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. проаналізувати причини поразки українців у боротьбі за власну державність. Написана у 1920 р., той самий рік, коли з’явилася і праця В. Винниченка «Відродження нації». Але на відміну від твору одного з провідників українського національно-демократичного руху, очільника Директорії В. Липинський не намагається перекласти відповідальність за поразку у визвольних змаганнях на політичних опонентів, звинуватити народ у тому, що він був не достойним своїх провідників. Навпаки, він шукає реальні причини політичної кризи, яка призвела до фактичної втрати незалежності, послаблення національного руху.
Тривалий час В’ячеслав Липинський працював над концепцією відродження української державності, яка стала ідейно-політичною платформою модерного українського консерватизму. На думку І. Лисяка-Рудницького, саме вона є найбільшим інтелектуальним внеском в українську суспільно-політичну думку новітньої доби. Час від часу його ім’я приваблювало багатьох інтелектуалів, воно ще не стало відомим широкому загалу в Україні. На жаль, широко цитоване гасло В. Липинського про безпосередню залежність здобуття й існування Української держави від бажання самих українців бути нацією досі не стало дороговказом для сучасної української еліти та більшості політиків в Україні.
Народницьке світосприйняття досі займає монопольні позиції у формуванні політичних орієнтирів українського громадянства. Це зрештою спричинилося до заперечення позитивної ролі національної аристократії в українському історичному процесі й утвердження натомість безоглядного «народолюбства» і задоволення насамперед т.зв. інтересів трудового народу. Зрештою, українська інтелігенція, піддавшись «ідейним соблазнам» соціалізму та радикалізму, сама сприяла деелітизації України, на відміну від Польщі й Росії, де процеси пошанування аристократії були складовою вивчення національного історичного процесу.
На відміну від більшості своїх ровесників, які були під впливом соціалістичних ідей, В. Липинський студіював історію України. Його світосприйняття значною мірою базувалося на глибокому зацікавленні історією України у поєднанні з європейською суспільною думкою, власному політичному досвіді, безпосередній участі в українських національно-визвольних змаганнях.
Констатуючи неспроможність Директорії УНР утвердити українську державність у 1919—1921 рр., В. Липинський підкреслював, що відсутність чіткої ідеї побудови держави в уенерівському середовищі («ідея держави була неясна і туманна»), а також «брак єдності між нашими провідниками» продемонстрували неготовність проводу УНР до творення самостійної України. Ця обставина могла знову стати на перешкоді відродженню національної державності й у нових, більш сприятливих для українців політичних умовах. «І всякий повинен знати, що така сварка і брак єдности погубить нас знов, як настане наше слідуюче політичне Різдво, — наголошував В. Липинський у листі Дмитрові Ґреголинському. — Як же зробити, щоб оцієї сварки і роз’єднання не було? Ось питання, над яким ми повинні думати повсякчас». Це занепокоєння часто звучить у його листах до багатьох відомих українських громадсько-політичних діячів. У листі до Дмитра Донцова 12 листопада 1919 р. В. Липинський писав: «Мені здається, що час наш ще прийде і до того моменту ми мусимо бути готові, а то проґавимо його так, як проґавили першу Гетьманщину (1918 р. — Т. О.)».
В. Липинський вважав, що суспільство чекає попереду довга й уперта боротьба не партійних програм, а головних засадничих напрямів: за Українську державу чи проти Української держави і визначення, на яких фундаментах вона має бути збудована. Він висуває тезу про необхідність групування політичних сил не в формі партій, а в формі політичних союзів чи блоків, для яких головним було б «мислити життя української нації не інакше, як тільки в формах власної Української Держави».
Серед низки проблем, які окреслив у своєму геніальному творі М. Сервантес і які В. Липинський означив на початку своєї статті «Трагедія українського Санчо Панси», вчений в алегоричній формі звертається насамперед до взаємин між провідною верствою ? Дон Кіхотом — і народом — Санчо Пансою. Одночасно він проаналізував взаємозв’язок реалізму та ідеалізму в українському та європейському суспільному житті та загалом підсумував наслідки політичної поведінки провідної верстви у добу українських національно-визвольних змагань початку ХХ ст.
Порівнюючи позиції західноєвропейської і вітчизняної еліт, В. Липинський зазначав, що в Європі Дон Кіхот — тобто уособлення аристократичної верстви, носій «традиційної віри предків..., лицарської традиції», культури, досвіду минулих поколінь — прагнув передати «цей скарб» Санчо Пансі — тобто новим поколінням прагматиків, позбавлених високих ідеалів, почуттів та помислів. За його словами, без Дон Кіхотів «не можна би було помислити собі існування модерної європейської нації». В. Липинський зауважував, що коли європейським недемократичним національним Дон Кіхотам повірив широкий загал — «примітивні Санчо Панси, і почали за ідею своєї нації класти своє життя, тоді повставали європейські нації, повставали ті складні духові людські колективи, котрих своїми реалістичними методами жоден новий Санчо Панса збагнути не в силі».
Натомість в Україні, на його думку, де українська еліта втратила свою національну духовність, «задержались тільки тілесні Дон Кіхоти, Дон Кіхоти без віри в себе, в свою культуру, в своє призначеня». Без української віри, без української культури українська еліта — «наші Дон Кіхоти» -йшли в чужі віри, ставали чужими Дон Кіхотами..., гинули за Польщу..., творили міць і силу Великої Російської Імперії». В. Липинський вважав, що національне відродження в Україні застало українських Дон Кіхотів, які трансформувалися в «кающіхся дворян і поповичів», непідготовленими. Замість того, щоб зберегти свою соціальну сутність і дати «провід і науку» решті суспільства, вони просили у Санчо Панси — селянства — вибачення за те, що належали до «поганого панського роду», якого «предки все Санчо Пансу кривдили...» і т. д.
Ця алегорія В. Липинського спрямована проти тієї категорії української аристократичної верстви, яка замість того, щоб стати міцною опорою народу, служити йому проводом, переклала на нього «непосильні завдання» шукати самостійний шлях. Однак без національного ідеалізму, носієм якого були верстви, що репрезентують національну традицію, відновити державність, на думку В. Липинського, не було жодної можливості. «Без свого Дон Кіхота, без віри в націю, без віри в національну ідею застала нашого Санчо Пансу година, коли нація повинна була сказати своє слово, — писав В.Липинський. — І в цю страшну годину, коли ні хвилини гаяти не можна — повторили Санчо Панси з кающимся дворянином і смиренним поповичем — всю пройдену вже ними дорогу».
В. Липинський критикував непослідовність української демократії, її автономізм, «залицяння» з російськими демократичними колами і апеляції до народу «за порадою». «Все це знов до нічого не довело, — зауважує він. — Скінчилось тим, з чого почалось, що Санчо Панса викинув за двері нікчемного Дон Кіхота, а сам пішов за вірою в сусіди-босяки, бо своєї власної у нього не стало, бо цієї віри йому свій Дон Кіхот не дав».
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «історія та Я»
