У добу національного пробудження і змагань за волю та свою державність, що активізувалися на початку ХХ століття, перше українське військове формування постало в Галичині. Це були відомі галичанам «усуси» — Українські Січові Стрільці. Їх тут шанобливо згадують, стрілецькими піснями збадьорюють народні свята. Проте на Великій Україні мало що знають про них. Зрештою, як і про деякі інші тогочасні події у цьому західному краї.
Про декотрі не зайве нагадати, бо ж УСС виникли не на голому місці. Знана з європейської історії «Весна народів» сколихнула також Австрійську імперію. Революційного 1848 року національно свідома міська інтелігенція та духовенство створили у Львові Головну Руську Раду. Маніфест Ради починався так: «Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, що одною мовою говорить і лічить 15 мільйонів («русин», як відомо, було синонімом слова «українець». — Д.К. ). Цей нарід колись був самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою письменну мову, свої власні закони, своїх власних князів, — одним словом був у доброму побуті, заможний і сильний. Через неприязну долю і різні політичні нещастя розпався поволі цей великий нарід, втратив свою самостійність, своїх князів і прийшов під чужу владу...». Галичани не забували свою історію, пам’ятали, що великокняжу Київську Русь заступило Галицько- Волинське князівство.
Найпершим політичним постулатом Руської Ради стало ініціювання поділу підавстрійської Галичини на дві окремі частини: Східну – українську, і Західну – польську. Петиції в цій справі, як писав історик Іван Крип’якевич, мали 200 тисяч підписів. Зауважимо: галицькі поляки ще раніше створили Раду Народову, яка намагалася перетворити Східну, «руську» Галичину на польську провінцію, ширила свої впливи серед міського населення, організувала тут свою «національну гвардію». В цих умовах галицькі українці шукали підтримки у Відні (як хорвати у південній частині імперії проти угорців). Але цісарський уряд виявляв цю підтримку вельми обережно, керуючись власним політичним розрахунком: і неспокійним полякам не дати забагато прав, і «руський» сепаратизм гамувати...
Розворушене «Весною народів» національне життя галицьких українців розвивалося, набувало різних організаційних форм. На виборах до першого австрійського парламенту українці провели 39 депутатів з 96 послів від Галичини. У жовтні 1848 р. у Львові організовано перший з’їзд української інтелігенції («Собор руських учених»), того ж року почала виходити й перша українська газета «Зоря Галицька». У Львівському університеті засновано кафедру української мови і літератури, Народний Дім, що став одною з найвпливовіших культурно-освітніх установ того часу.
Але старе покоління («тверді русини»), чільним представником якого було духовенство, що мало найбільший вплив у Руській Раді, не підготувало широкої політичної програми, не вміло використовувати парламентську трибуну для захисту й зміцнення національних позицій. Національну справу консервативне духовенство трактувало однобоко, як обрядово-церковну, не відгукувалося на життєві потреби свого народу, обмежившись у світській діяльності створенням різних товариств, покладаючи надію на те, що «цісар зробить для нас усе потрібне». Врешті, консервативні кола відмовились від вимог галицько-української автономії. Проти табору консерваторів виступила молода генерація, що звала себе «народовцями» і об’єднувала молодші інтелігентні кола: гімназійних учителів, юристів, літераторів, студентів. Новою формою організації громадської роботи з 1860 р. стали різні товариства і клуби, що виникали на основі конституційних прав (Габсбурзька монархія перетворювалась у найліберальнішу, за визнанням істориків, державу тогочасної Європи).
Остаточно розійшовшись з консерваторами, галицькі «народовці», душею яких був юрист, економіст і талановитий публіцист Володимир Барвінський, у 1885 р. заснували свою політичну організацію — Народну Раду. Її гаслами стали поступ та ліберальна демократія, а в організації державного життя — засади федералізму. За обіцяну австрійській владі лояльність та примирення з поляками (з цією місією до Львова приїздив з Києва Володимир Антонович) Відень пішов на деякі поступки українцям в адміністрації, культурному, економічному житті, шкільництві. Відкрито було кафедру української історії у Львівському університеті, українцям надано концесію на створення кооперативного банку «Дністер», після чого пришвидшено розвинувся галицько-український кооперативний рух, виробничий та заготівельно-збутовий. Це сприяло організованості та підвищенню добробуту селянства і міщанства. Ще раніше у Львові виникли і стали широко відомими клуб «Руська Бесіда» (1861 р.) і знаменита «Просвіта» (1868 р.), що стала взірцевою для всієї України.
Незабаром європейськи освічена частина «народовців», не без впливу «лівих» ідей Михайла Драгоманова, який перебував на еміграції, але з більшим виділенням національно- патріотичного елементу започаткувала нову, радикально-демократичну течію, втілену у створенні в жовтні 1890 р. Іваном Франком, Миколою Павликом, Кирилом Трильовським Радикальної партії — першої української політичної партії європейського зразка з програмою, масовою організацією та реєстрованим членством, опозиційної до уряду. Її ідеалом ставала соборна українська державність. Радикальні дії найактивніше підхоплювала молодь, студентство. Актуальним вважалося створення своїх спортивно-виховних товариств. Спочатку постає «Сокіл» (1894 р.), відтак один із лідерів Радикальної партії К.Трильовський засновує спортивно-патріотичну організацію «Січ» (згодом, у 1912 р. організовує у Львові Український Січовий Союз і стає його генеральним отаманом). У 1913 р. галицьких «Січей» було понад 900, що об’єднували близько 80 тисяч «січовиків». Їхні з’їзди проходили в Коломиї, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Снятині, Львові. Уже в часи УНР К.Трильовський був організатором перших «Січей» на Наддніпрянщині, спочатку у Вінниці, потім Кам’янці-Подільському.
Загострення відносин між Російською та Австро-Угорською імперіями, зокрема через намагання царської Росії посилити свої впливи на Балканах, що стало відчутним на початку 10-х рр. ХХ ст. під час Балканських війн, перед галицьким українством поставило питання: що це означає для ідеї здобуття української державності й хто може стати тимчасовим союзником у цій великій справі, а хто таким союзником не буде? Тим часом щораз більше зріло розуміння того, що за будь-яких обставин потрібна своя військово вишколена та політично вихована організована сила. І знову ж найбільш діяльною в цьому виявилася молодь. Старше покоління, включно з парламентськими представниками, було зайняте різними іншими турботами з цісарською владою, а до задумів і починань молодих людей, згуртованих у «Січі», ставилося доволі байдуже і з певною поблажливістю, дивлячись на їх «забаву в войну» як на нешкідливу річ.
У березні 1913 р. у Львові виникло Стрілецьке Товариство, в місті «січовики» почали організовувати маневри та військові вправи: молодь, передовсім студентська, старалася хоч теоретично набути військових знань. «Мілітарні» починання юнаків підтримало й львівське українське жіноцтво, яке на своїх зборах вибрало Виконавчий жіночий комітет, що кілька разів звертався до співвітчизників з відозвою, закликав до «збирання фонду для оборони прав України».
Галичани уважно стежили за життям українців у «підросійській» Україні, ставленням до них царської влади. Обурення викликала заява російського міністра внутрішніх справ Сазанова, який на порозі Першої світової війни сказав, що «тепер прийшла найкраща пора, щоб раз і назавжди покінчити з українством». Львівське жіноцтво, а одночасно й більшість галицьких політиків заявили, що у війні з царською Росією звертатимуть настрої мас у бік Австрії, але лише так довго, «як довго її інтереси згідні з інтересами й національною гідністю українського народу».
1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна Українська Рада, що взяла на себе справу створення Української добровольчої армії. Перша стрілецька сотня організувалася із «січовиків» під проводом сотника І. Чмоли, а вже 5 серпня вирушила з міста до поблизьких Гаїв. На початок вересня у військовій формації Українських Січових Стрільців було уже десять похідних сотень. Команду першого куреня доручено Михайлові Волошину, адвокату зі Львова, другого — Грицеві Коссаку з Бережан; ще дві сотник очолив львівський адвокат Степан Шухевич. Підрозділи УСС вирушили в Карпати, де мали зайняти бойові позиції. Коли прибули до Стрия, міська громада та селяни з ближчих сіл вітали їх як українське національне військо, що «почне писати нову сторінку історії України». «Усуси» не мали доброго обмундирування, озброєння і постачання, лише в 1916 року отримали таку ж зброю, кулемети і гармати, як австрійці та угорці, але бойовий дух їх був невичерпний!
Криваві оборонні та наступальні бої проти царського війська за гору Маківка біля Сколього, під Болеховом, над річками Золота Липа та Стрипа у Східній Галичині, біля села Семиківці, на горі Лисоні, височині Дикі лани і села Потурах між Бережанами та Рогатином — ось короткий перелік назв на жертовному бойовому шляху УСС до 1917 року. «Усуси» вирізнялися своєю освіченістю на патріотизмом. З-поміж них виросло багато здібних командирів, були свої поети, які складали маршові та ліричні пісні...
Вони вступили на Велику Україну після Брестського миру, за держави гетьмана Павла Скоропадського, були розміщені на Херсонщині, але союзне австро-німецьке командування усунуло їх від участі в українських справах, роботи серед місцевого населення, до якої поривалися. Звідти «усусів» перевели на Буковину. А 1 листопада 1918 року, коли було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (так званий «листопадовий чин») вони самочинно поспішали на захист Львова від польських військ новонародженої Речі Посполитої. Це було ще до Злуки з УНР.
Так «усуси» стали основою нової, Української Галицької Армії — славної УГА, якій випала важка і героїчна доля. Але то вже інша історія.
