У суспільній дискусії останніх років яскраво представлена проблема діяльності ОУН-УПА, яка розглядається крізь призму боротьби з радянською системою у 1940—50-х роках. Утім, правильніше та логічніше було б вести мову про УВО-ОУН (Українську військову організацію та Організацію українських націоналістів), які перебувають між собою в стані організаційної спадковості. А для повноти висвітлення проблеми хронологічні рамки дискусії варто було б перенести на 20 років назад, охопивши 20—30 ті роки минулого століття.
І хоч на Львівському судовому процесі над керівниками ОУН у 1936 році Степан Бандера заявив, що «ні програмова, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками», сьогоднішній наш матеріал присвячений декільком (із 65) найгучнішим атентатам УВО-ОУН.
ЗАМАХ НА МАРШАЛА ЮЗЕФА ШЛСУДСЬКОГО
Замахом 25 вересня 1921 року на лідера Польщі Юзефа Пілсудського та львівського воєводу Казимира Грабовського розпочалася бойова діяльність Української військової організації.
УВО була створена в Празі у 1920 році колишніми офіцерами Українських січових стрільців та Української Галицької армії. Важко переживши поразку визвольних змагань 1917— 1920 років, військові відмовилися складати зброю і, залишаючись вірними присязі та своєму провіднику Євгену Коновальцю, вирішили продовжити боротьбу шляхом створення підпільної бойової організації.
У 1921 році Галичина, колишня австро-угорська провінція, за нормами міжнародного права формально перебувала під протекторатом країн-членів Антанти, та фактично була захоплена поляками. Замах на найвизначнішого в той час державного та військового діяча Польщі став формою протесту українців щодо польської окупації.
Знаменно, що замах виконав Степан Федак — син одного із найвідоміших та найшанованіших в Галичині українців. Степан Федак (старший) був адвокатом, директором страхового товариства «Дністер» та цілого ряду українських установ. Саме він, на момент виконання сином атентату, очолював український горожанський комітет — єдину українську репрезентаційну структуру перед польською владою.
Степан Федак (молодший), виконавець невдалого атентату, ще з 14-літнього віку перебував у складі січових стрільців, згодом навчався у Віденській військовій академії, воював у лавах Української галицької армії, але, переживши поранення та тиф, повернувся до цивільного життя. На момент замаху Федаку виповнився 21 рік.
Атентат відбувся у неділю, 25 вересня 1921 року — в час офіційного візиту до Львова маршала Пілсудського. Після святкового обіду, коли Пілсудський та львівський воєвода Грабовський йшли від ратуші до автомобіля, пролунало три постріли. Четвертим атентатник намагався позбавити себе життя.
Проте захист автомобіля, а ще той факт, що постріли спрямовувались із незручного місця, спричинили до невдачі (хоча воєвода Грабовський i отримав ряд поранень).
Як пізніше згадував Степан Федак, спочатку йому вдалося зайняти місце в першому ряді натовпу, але згодом його відтіснили і стріляти довелось над головами людей. Атентатника на місці було схоплено й жорстоко побито.
Судова розправа, яка почалася через рік після невдалого замаху, стала класичною для усіх наступних гучних процесів над членами УВО та ОУН: заяву на право бути оборонцями підсудних (на лаві перебували 12 членів УВО) подали усі найвідоміші українські адвокати, а сам процес став пропагандою українських визвольних ідей. Усі обвинувачені відмовились давати свідчення польською мовою і заявили, що не є громадянами Польщі, а тому протестують проти звинувачення в «державній зраді». Адвокат доктор Олесницький пішов ще далі в аргументації, що Галичина є особливою, у міжнародному відношенні, територією. Щоби довести, проти якої саме держави був скоєний злочин, Ярослав Олесницький вимагав, щоб трибунал звернувся до міністерства зовнішніх справ Польщі із вимогою надати юридично завірені копії Сан-Жерменських та Севрських угод (у яких згадувалося про протекторат Антанти над Галичиною), а також покликати в ролі свідків міністра закордонних справ Нарутовича та делегата Польщі до Ліги Націй професора Ашкеназого. І хоч ці вимоги не були задоволені, українцям вдалось успішно представити проблему Галичини у світових медіа.
Польська Феміда виявилася лояльною до обвинувачених. Як наслідок, Степан Федак отримав 6 років тюрми, а інші підсудні — й того менше.
Так закінчився перший бойовий чин Української військової організації. І хоч результат виявився незадовільним і назва самої організації жодного разу не була згадана, Україна і світ чи не вперше відчули, що на політичному полі з’являється нова українська сила.
Замах Степана Федака був дуже подібним на вдалий атентат українського студента Мирослава Січинського на польського намісника Анджея Потоцького, який відбувся у Львові в 1908 році. За таким же ж сценарієм було виконано невдалий замах на президента Польщі Войцеховського бойовиком УВО Ольшанським у 1924 році, після того як у 1923 році Рада амбасадорів передала Західну Україну Польщі. Це були останні бойові дії покоління, яке особисто брало участь в боротьбі за українську державу у Першiй світовій війні.
ШКІЛЬНИЙ КУРАТОР СТАНІСЛАВ СОБІНСЬКИЙ
Убивством шкільного куратора Собінського розпочинається нова епоха в бойовій діяльності УВО. Перш за все, атентат здійснили студенти, які в часи боротьби за незалежність у 1917— 1920 роках були ще дітьми. По- друге, жертвою атентату був не просто представник польської влади, але людина, яка безпосередньо відповідала за асиміляцію українців. Слід зауважити, що більшість наступних атентатів УВО і ОУН спрямовувались проти осіб, які особисто відповідали за ту чи іншу сферу державного будівництва, яка загрожувала українським інтересам.
Станіслав Собінський очолював Кураторію Львівської шкільної округи, до якої належали всі три воєводства Східної Галичини: Львівське, Тернопільське та Станіславівське (сучасна Івано- Франківщина). Після започаткування у 1924 році шкільної реформи почалася швидка полонізація шкіл національних меншин і, насамперед, українців.
За офіційними польськими даними (підготовлені Мирославою Папєржинською-Турек), кількість державних українських шкіл в Галичині, починаючи з 1922 року і по 1926 рік скоротилася більш як наполовину. У Львівському воєводстві з 974 шкіл у 1922 році залишилось 353 в 1926 році, у Станіславівському з 823 залишилось 365, у Тернопільському із 653 — 146. Найбільше втрат зазнало Волинське воєводство: з 442 шкіл у 1922 році збереглось у 1926 році лише дві.
Швидке знищення українських шкіл та гімназій безпосередньо загрожувало майбутньому українців в Галичині. Відтак, влітку 1926 року УВО приймає рішення вбити шкільного куратора і з цією метою відбувається підготовка бойовиків. Ними стали 19 літній Роман Шухевич та20 літній Богдан Підгайний.
На відміну від попередніх атентатів, цього разу замах готовився ретельно й чітко. Було організовано все, починаючи від стеження за Собінським, закінчуючи таємним викликом Підгайного за кордон, де він на той час навчався.
Замах відбувся ввечері 19 жовтня 1926 року у Львові. Куратора Собінського було вбито одним пострілом на безлюдній вулиці, коли він повертався із кіно (як виявилось згодом, пістолет Романа Шухевича не спрацював). Осіння мряка та швидка втеча атентатників не дозволила виявити жодного сліду вбивць, поза тим, поліція не знала й мотиву атентату: чи це була розправа українських націоналістів, а чи помста когось із вчителів, ображених шкільним куратором.
Лише на початку 1927 року через свій офіційний друкований орган «Сурма» Українська військова організація взяла відповідальність за вбивство польського чиновника. Це дозволило поліції сконцентруватись на арештованих, які мали стосунок до УВО. І лише через два роки було засуджено цілком непричетних до атентату членів УВО: Василя Атаманчука та Івана Вербицького. Вербицького було засуджено на кару смерті, а Атаманчука на 10-літнє ув’язнення. Згодом Вербицького було «уласкавлено» — шибеницю замінено на 15-літнє ув’язнення (сам атентатник заявляв, що він не винен, проте, якщо організація вважає, що він має сидіти — то він сидітиме).
Начальна Команда УВО якийсь час розглядала можливість переправлення Шухевича та Підгайного в одну із нейтральних країн і там оприлюднення дійсної правди про атентат. Утім, цей план не був реалізований і обидва засуджених мужньо відбули своє незаслужене покарання.
УБИВСТВО ПОЛЬСЬКОГО ПОСЛА ТАДЕУША ГОЛУФКА
У січні — лютому 1929 року у Відні відбулася знакова подія в українському націоналістичному русі — УВО і ряд інших націоналістичних, здебільшого студентських, структур об’єднались в Організацію українських націоналістів, яку очолив Євген Коновалець.
У реальному житті це означало створення структури, в рядах якої були не стільки військові, як широке коло української молоді. І хоч політичні вбивства не були основною діяльністю УВО, а для ОУН, яка масово включала студентство, тим більше, все ж атентати не тільки не припинились, але стали ще гострішими й зухвалішими.
Найбільший розголос навколо новоствореної ОУН спричинив атентат на відомого польського політика та дипломата Тадеуша Голуфка.
Вбивство відбулось 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець, де відпочивав Голуфко. Виконавці атентату, яких було двоє, потрапили в кімнату посла і трьома пострілами вбили польського високопосадовця. Зважаючи на сильну зливу, яка була того вечора, важко було виявити не лише сліди оунівців, але й відрізнити звуки пострілів від грому.
Атентат на Голуфка викликав гостру реакцію не лише польського суспільства, але й неоднозначне ставлення українців. Голуфко, який був заступником голови «Безпартійного блоку співпраці з урядом» — проурядової польської партії, що підтримувала політику Пілсудського, належав до тих ключових осіб, які намагалися налагодити співпрацю з українськими політичними колами.
Саме Тадеуш Голуфко презентував так званий «угодовський» напрямок переговорів між двома націями. Мова йшла про угоду, згідно з якою українці отримають певні права, а натомість засвідчать повну лояльність до польської держави. Однією із гострих тем, які обговорювалися на той час, стало питання відкликання українцями своєї скарги до Ліги націй відносно масових знущань польської влади над українцями в ході «пацифікації» («примирення», яке за допомогою військових та поліцейських відділів польська влада намагалася провести в українських селах).
Пізніше, 22 листопада 1935 року, під час суду над керівниками ОУН, одна із найпопулярніших британських газет «The Manchester Guardian» так напише про «пацифікацію»: «Українці витримували з подиву гідною пасивністю, аж поки дехто із радикальних кіл почав палити скирти польських господарів. У відповідь на це на села наїхали відділи польської кінноти та поліції, без розбору арештовували та били селян. Ці операції робились таємно, але для сучасної історії не було найменшого сумніву, що тут відбувся один із найбільших актів насильства, що його коли-небудь у новітні часи було організовано. Точно невідомо, скільки селян побито, але обережний підрахунок вказує приблизно на 10000 осіб, з яких майже всі були невинні».
Тадеушу Голуфкові відводилась роль примирювача між польськими та українськими політичними елітами. Проте в суспільстві існували й інші погляди на «угодовство» і саме цю сторону займала Організація українських націоналістів.
Рішення про вбивство Голуфка було прийнято надзвичайно оперативно, після того як член організації, який був сторожем в пансіонаті, заявив своїм керівникам про приїзд варшавського гостя до Трускавця. За збігом обставин, людина, яка відповідала за атентат — Зенон Коссак — була випадково арештована поліцією напередодні замаху на Голуфка. Тож поляки, незважаючи на свою агентурну сітку, яка була на той час і в рядах націоналістів, не могли натрапити на сліди вбивць.
І коли через два роки відбувся судовий процес, то на лаві підсудних перебував лише Олесь Буній — згаданий сторож пансіонату.
Вдалий атентат на Голуфка був справою зовсім нового покоління бойовиків. Тут вперше в ролі організатора з’являється постать майбутнього командира УПА Романа Шухевича, саме ж виконання атентату належало членам «дрогобицької п’ятірки» ОУН — Василю Біласу та Дмитру Данилишину, які через рік стали найлегендарнішими постатями на Галичині (про що йтиметься далі).
КОМІСАР ПОЛІЦІЇ ЧЕХОВСЬКИЙ
Станом на 1931 рік український націоналістичний рух поніс масові втрати. І хоча найбільші арешти будуть попереду, уже тоді перед ОУН виникло питання: яким чином заступитися за тисячі арештованих, які зазнавали постійних в’язничних знущань?
«Український відділ» у слідчій поліції львівського комісаріату очолював Еміліан Чеховський, який найбільше прославився на допитах в’язнів-націоналістів. Саме його вбивство спланував та організував тодішній бойовий референт ОУН Роман Шухевич. А тривале спостереження за комісаром здійснював рідний брат майбутньої дружини Шухевича — Юрко Березинський, якому й належало виконати атентат.
Убивство комісара готувалося з осені 1931 року, коли Березинський та одна із дівчат розвідувального відділу ОУН вели спостереження за Чеховським. Вранці 22 березня 1932 року бойовик ОУН одним пострілом вбиває комісара в час, коли останній iшов на роботу.
Незважаючи на всі вжиті заходи, поліції не вдалося знайти ні організаторів, ні виконавця атентату. Тож, тінь упала на одного з інформаторів комісара, який надавав інформацію про діяльність УВО-ОУН — Романа Барановського. Саме поліцейський агент, який був одним із провідних членів УВО (в 1929 році виключений з рядів організації, як підозріла особа), опинився на судовій лаві.
Свідчення Барановського справили надзвичайно гнітюче враження на українське суспільство, і навіть ті, хто зовсім не співчував діяльності націоналістів, були прикро вражені показами поліцейського інформатора. Незважаючи на те, що поляки теж не помилували Барановського і присудили йому 10 років тюрми, батьки Романа Барановського виступили із заявою в українській пресі: «Заявляємо оцим, що раз і назавжди вирікаємося нашого сина Романа і не хочемо ні ми, ні наші діти мати з ким жодних взаємин, а це тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров’я не одного українця. Його поступки негідні не то українця, але ніякої чесної людини. — Дорогів, 27 вересня 1933, Володимир і Мальвіна Барановські, разом з дітьми» («Свобода» №243, 19 жовтня 1933).
Трагічно закінчилося й життя 20-літнього Юрка Березинського — через 8 місяців, у листопаді 1932 року, він застрілив себе при невдалій спробі пограбування пошти у Городку. Слід сказати, що «екси» (експропріаційні акти) було досить поширеними в діяльності УВО та ОУН. Вони були одним із надійних джерел фінансування організації. Разом із Березинським в Городку «засвітились» i Білас та Данилишин. Їх було зловлено і після надзвичайно швидкого для польського судочинства процесу страчено через повішення.
Василю Біласу та Дмитру Данилишину довелося стати символами націоналістичної боротьби свого часу, їхня героїчна поведінка під час судового процесу і страти справила надзвичайне враження на українців, а завдяки пропагандивній реферантурі ОУН в усіх селах Галичини 23 грудня 1932 року о 6 годині ранку (час страти бойовиків) дзвонили церковні дзвони, і кожен українець знав, що в цей момент «вішають наших хлопців».
МІНІСТР ВНУТРІШНІХ СПРАВ БРОНІСЛАВ ПЄРАЦЬКИЙ
Останнім із великих та гучних атентатів ОУН є вбивство 15 червня 1934 року міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Особливість полягає не тільки в особі вбитого — міністра уряду, але й те, що замах відбувся у столиці Польщі — Варшаві.
Виконати атентат, під час якого слід було підірвати себе та міністра, погодилося троє бойовиків, але вибiр зупинився на Григорові Мацейкові — «Гонті». Він двічі зустрічався з провідником Бандерою, а далі був переправлений у Варшаву, де уже довший час перебували Микола Лебідь та Дарія Гнатківська, які готували атентат.
15 червня 1934 року, в обідню пору, Мацейко з’явився поблизу «Товариського клубу», де зазвичай обідав міністр. Коли кинута бомба не спрацювала, бойовик з пістолета застрілив міністра та, незважаючи на переслідування, зумів втекти з Варшави. Згодом різними конспіративними шляхами його було переправлено до Аргентини, де він й прожив усе подальше життя.
Незважаючи на явний успіх атентату, фортуна виявилась не сприятливою для ОУН. За день перед вбивством міністра у Кракові поліція вийшла на сліди таємної організаційної лабораторії, де було виготовлено бомбу. Але ще сильнішого удару було нанесено виявленням у Празі «архіву Сеника» — архіву ОУН, який перебував під наглядом члена Проводу Омеляна Сеника. Звідсіля польська поліція дізналась більше, ніж знали про діяльність організації окремі високопоставлені члени ОУН.
Великі показові судові процеси у Варшаві та Львові над ОУН стали найбільшою подією тих років як для українців, так і для поляків, адже на лаві підсудних перебував фактично весь Крайовий провід на чолі із 27-літнім провідником Степаном Бандерою.
На Варшавському та Львівському процесах над «Степаном Бандерою та товаришами» (так журналісти назвали політичні процеси, які відбулись протягом кількох місяців), було обвинувачено 29 осіб. У підсумку обвинувачені були засуджені на 214 років в’язниці, 4 довічні ув’язнення, 3 смертні вироки (які теж за амністією були замінені довічними термінами), двоє були виправдані.
Загалом же, без врахування Варшавського та Львівського процесу, за 6 років діяльності ОУН (1929—1934) було засуджено 1024 українці на 2020,5 року тюрми, присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.
Це були лише перші роки протистояння націоналістів польській окупаційній владі. Попереду буде значно важча кількадесятилітня боротьба проти інших політичних сил та держав, але як сказано в першій точці Декалогу (закону) українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї».
