Iснує думка, що знання історії може застерегти від помилок і невдач, що сумний досвід попередників потрібно використати в повній мірі як наочну допомогу під час вирішення аналогічних проблем у теперішньому часі. Однак потрібно визнати, що насправді мало хто із сильних світу цього звертав увагу на історичні паралелі й не забивав собі голову аналізом подій минулого. Так, наприклад, ні поразка Наполеона 1812 року, ні крах Німеччини в Першій світовій, ні застереження Бісмарка не змінили рішення Гітлера розпочати війну з СРСР. Один із розробників плану Барбаросса Ф. Паулюс на зауваження одного з генералів про те, що Бісмарк не радив воювати з Росією, відповідав у тому дусі, що в Німеччині часів «залізного» канцлера крім кількох полків з іржавими рушницями й кавалерії п’яниці Зейдліца і військ не було, а в нас — танкові дивізії... І так далі, і тому подібне. Божевільні завжди знайдуть відмовку, щоб здійснити своє безумство.
Однак, якщо все ж вважати більшість людей на Землі психічно нормальними (будемо оптимістами), то зовсім незайве і досить цікаво буде поглянути вглиб історії на предмет вивчення актуальної й донині теми. Адже, погодимося, що просто слова завжди поступаються словам із реальними прикладами.
Узурпація влади... Напевно, скільки існує людство, стільки ж існує й бажання одних людей наказувати (керувати) іншим, і це прагнення іноді так гіпертрофується, що затьмарює в людини все інше.
Хто ж вони такі — узурпатори, тирани, диктатори? Чому саме їх доля піднесла на саму вершину? Придивимося до них уважніше. Усі вони різні. Різних національностей, віку і віросповідань. Їх об’єднує одне: одного разу, знехтувавши існуючий закон, вони силою захопили владу. І, зрештою, майже всі вони за це поплатилися. Майже всіх їх наздогнала відплата. У чому ж причина цієї послідовності: прагнення до влади — силове захоплення — узурпація влади — відплата? Як мені здається, найкраще на це питання відповів Моріс Дрюон. Це його висловлювання настільки всеосяжне, що його варто розвісити у всіх навчальних закладах, щоб відвернути слабких духом від поганих вчинків. Вчитаємося ж у нього уважніше: «Господові Богу зовсім не обов’язково втручатися в людські справи, щоб покарати клятвопорушників, і Всевишній спокійно може продовжувати мовчати. Погані душі в собі самих носять сім’я власних бід». Ось так. Усі, хто вчиняє зло, всі негідники й злочинці самі себе покарають, бо «погані душі носять сім’я власних бід». Це лише питання часу. До речі, Біблія і Коран говорять те саме: «У гріху злої людини — тенета для нього» (книга Притчей Соломонових. гл. 29;6); «Що осягло тебе з хорошого — те від Аллаха, що осягло з поганого, те — від самого себе» (4 тасура; 81-й аят).
Узурпацію влади можна порівняти з одруженням на легковажній красуні. Чекай неприємних сюрпризів. І не чекай вірності. Дуже багато бажаючих опинитися на місці щасливчика-жениха. Настане день, коли з’ясується, що в такої красуні кілька коханців у теперішньому часі й довгий «хвіст» коротких зв’язків у минулому. Відчай і розкаяння стане долею того, хто зв’язав із нею життя. А красуня розсміється своєю білозубою посмішкою і, похитуючи стегнами, піде до іншого. Так і влада, дуже багато бажаючих заволодіти нею. Можливо, таке порівняння комусь не сподобається, але, на мій погляд, воно тут цілком підходить.
«Якщо хтось захоче знайти зло в людській натурі, то він, напевно, його знайде». Великий гуманіст Авраам Лінкольн, мабуть, хотів сказати, що в будь-якій людині можна знайти негативні риси характеру й «темні» поштовхи, але краще все ж вірити, що доброго і «світлого» в душі кожного більше, ніж злого, і саме на це варто звертати увагу. На жаль, таку позицію важко застосувати до героїв нашого дослідження. Звичайний громадянин, як правило, помірно здійснює погані вчинки, задавлений рамками моралі й чинними законами. Але коли одна людина зосереджує у своїх руках неосяжну владу, то головним законом для нього стають його власні бажання, далеко не завжди гуманні. Що, наприклад, можна сказати хорошого про Наполеона або про Сталіна? Один хвалився, що для нього «угробити» мільйон людей — дрібниці, і все життя підтверджував це, інший проводив таку політику, що в мирний час людей гинуло чи не більше, ніж на війні.
Майже всі узурпатори і владолюбці підходять під висловлювання Джорджа Бернарда Шоу про Наполеона: «Я вважаю, що для людства було б краще, якби він узагалі не народився». Але, на жаль, з історії, як і з пісні, слів не викинеш. Розглянемо ж декілька характерних прикладів узурпації влади.
Для початку відвідаємо Англію як загальновизнану колиску демократії. Тут 1330 року парламент ухвалив смертний вирок серу Роджеру Мортімеру, який і привели у виконання відразу після оголошення. Історія лорда Мортімера типова для більшості узурпаторів. Скориставшись слабкістю діючої влади, він зібрав навколо себе всіх незадоволених, хто бажав змін у власному житті й просто негідників та авантюристів, після чого, накопичивши досить сил, скинув законного правителя. Захопивши владу, Мортімер наділив себе необмеженими повноваженнями й почав керувати країною як своїм родовим маєтком. Ось кілька рядків із вироку: «...вищезгаданий Роджер Мортімер, зневаживши волю парламенту, привласнив собі всю владу в державі й самовільно керував нию, за власним своїм розумінням знімав і призначав посадових осіб...»
Звичайно, матеріальних благ і відповідальних посад на всіх, хто вважав себе гідними них, не вистачило. Ось де, подібно смерті Кощеєвій, схованій у яйці, криється причина краху майже всіх узурпаторів — завжди знайдуться незадоволені, які надихнулися прикладом тирана: «Якщо в нього вийшло захопити владу, то може вийти і в нас, чим ми гірші?» Саме звідси постійна боязнь Йосифа Сталіна, що здається нам параноїдальною з висоти днів сьогоднішніх, опинитися на місці колишнього царя; він же чудово знав, що захопити владу — діло суто технічне, були б охочі. Взагалі, хто посіяв вітер — пожне бурю. Так і трапилося. Як тільки Мортімер внаслідок зухвалої і стрімкої операції опинився у в’язниці (до речі, його посадили в ту саму камеру в Тауері, де він сидів під час правління колишнього правителя як опозиціонер), друзів у нього відразу зменшилося. Вороги разом із колишніми соратниками пригадали йому всі образи, звинуватили його у всіх негараздах в державі й, не мудруючи лукаво, відправили на шибеницю.
Розглянемо ще один приклад узурпації, але цього разу не світської, а духовної влади. Цей епізод у світовій історії довгий час ретельно приховувався католицькою церквою, чому, стане зрозуміло з нижческазаного.
1415 року у вільному місті Констанці відбувся Всесвітній собор ієрархів католицької церкви. Сюди з’їхалися з усієї Європи кардинали, єпископи, вчені-богослови, а також правителі багатьох держав. Офіційно вони зібралися тут для того, щоб відзвітувати про пророблену роботу з порятунку християнських душ і поділитися думками, як краще будувати царство Боже. Але це був лише привід, щоб зібратися. Насправді всіх цих обтяжених титулами людей привела сюди єдина причина — бажання скинути одну людину, а саме — голову католицької церкви Папу Іоанна XXIII.
При народженні майбутній Папа отримав ім’я Балтазар. Він народився в Італії і під південним сонцем швидко змужнів. Уже в тринадцять років він разом зі своїм братом, капітаном корабля, виходить у море. Піратство тоді було в моді серед бажаючих швидко розбагатіти, і Балтазару відразу прийшлося до душі його нове заняття. Звичайно, такий спосіб життя в такому юному віці наклав свій відбиток на характер Балтазара Косси (саме так звучало його повне ім’я). Далі йде такий неймовірний набір пригод, що можна тільки дивуватися, як одна людина могла все це зробити. Тут і смілива втеча з в’язниці, і зухвалий напад на каземат інквізиції з метою звільнення своєї коханої, і керівництво цілою піратською флотилією, що переривалося на кілька років навчанням в університеті, і ведення слідства (!) над єпископами. Саме за останню послугу тогочасний Папа Урбан наближає Балтазара Коссу до себе, і його кар’єра починає стрімко летіти вгору. Незабаром він уже кардинал, а після смерті Папи — папський легат у найбагатшому районі Італії — Романьї. Але, як уже зазначалося, бурхливі події молодості не минули дарма, і душа, загартована солоними морськими бризками й лихими абордажами, вимагала нових випробувань.
Коли 1410 року раптово помер Папа Олександр V і на порядку денному піднялося питання, кому бути новим Папою, Балтазар Косса зрозумів, що настав його зоряний час. Як і прийнято, була зібрана кардинальська рада — конклав, і кардинали почали обговорювати нові кандидатури. Колишній розбійник не бачив конкурентів серед пасторів, які роздобріли на поданнях прихожан та й ніколи не тримали в руках криву піратську шаблю, і проводив із ними велику роз’яснювальну роботу (у нас у парламенті це назвали б нарадою у фракціях). Гроші й погрози розсипалися однаково щедро. Так, наприклад, одному з кардиналів Косса заявив без зайвих сентиментів: «Ти голосуватимеш за мене. Якщо ти цього не зробиш, нарікай на себе. Я вбив сімдесят дві людини (звідки така точність? — А.Р. ) і для мене не важко прибрати ще одного». Не дивно, що після такого «промивання» мозку кардинали в єдиному пориві вибрали головою всіх християн найгіднішого з усіх рабів Божих.
Обравшись Папою і взявши собі покірливе ім’я Іоанн, Косса зі властивою йому енергією й діловою хваткою взявся перекроювати весь устрій у ввіреному йому департаменті. Заробляння грошей було поставлене на таку широку ногу, що всі відомі світу багатії здавалися жалюгідними невдахами в порівнянні з комерційним розмахом нового голови церкви. Організація власного банку з одночасним закриттям усіх інших конкуруючих банків, продавання індульгенцій у всіх містах Європи, а також торгівля церковними посадами та санами (причому одна й та сама посада продавалася кільком особам одночасно)... Але й цього заповзятливому Папі здається мало. Коли комерційні ідеї почали вичерпуватися в його світлій голові, то він, не довго думаючи, вирішує продати останки (!) святого Іоанна за суто символічну ціну в 50 000 золотих флоринів. Важко навіть уявити, що ще міг вигадати Папа, який генерує такі ідеї, якби всі інші ієрархи нарешті не жахнулися від його «апетитів», і, об’єднані цим почуттям, єдиною колоною не виступили проти Косси. Кардинали, які із заздрістю поглядали на незчисленні багатства Косси, звинуватили його у всіх смертних гріхах, оголосили «опорою нечестивців» та «уособленням зла» і запроторили до в’язниці.
А тепер розглянемо ще два приклади, що ближчі нам за часом і, напевно, найточніше відображають усі перипетії боротьби за владу та наслідки узурпації.
Російський цар Олександр I і Наполеон Бонапарт. Обидва вони прийшли до влади внаслідок силового захоплення, але якщо Наполеона штовхнуло до цього непомірне прагнення влади, то Олександр, єдиний з усіх узурпаторів, керувався піднесеним мотивом: він прагнув зробити життя свого народу кращим, ніж воно була до цього. Але незважаючи на різні мотиви й цілі цих правителів, вони не уникли долі інших узурпаторів. Розглянемо спочатку більш характерного героя.
Виходець із занепалого дворянського роду, голова численного сімейства, адвокат Карло Буонопарте, напевно, дуже сильно здивувався, якби йому хто-небудь сказав, що його син стане імператором французів, а інші діти розділять між собою майже всі престоли Європи. Батько Наполеона не дожив до тріумфу свого сина й помер у спокійному незнанні. Життя не балувало майбутнього імператора. Бідність, невдача, виверти, щоб якось зводити кінці з кінцями, догани на службі й загроза звільнення з армії — все це супроводжувало його довгий час і привчило сподіватися лише на себе. Роки випробувань продемонстрували Бонапарту, що таким як він життя не дає нічого в подарунок, за все потрібно боротися й брати силою та відвагою.
Слава, повага французів і впевненість у власних силах прийшли до нього не відразу. Навіть ставши генералом за вдале придушення заколоту в Тулоні, Бонапарт не вселяє трепету своїм солдатам. «Lе реtit сароrаl» (маленький капрал) — називають вони його. У Наполеона один вихід — бути таланливим. Він у становищі бездомного бродяги, який з останньою десяткою опинився в казино і ставить усі гроші на кін. Нова влада, Директорія, вручивши Бонапарту армію, продовжила традицію старої влади, а саме: солдатам грошей не платити, нехай харчуються підніжним кормом. Наполеон як великий психолог, навіть з цього витягує для себе користь. Перемахнувши з армією через Альпи, він говорить своїм одягнутим у лахміття солдатам: «Мужності й патріотизму вам достатньо, але у вас немає грошей, немає мундирів і з їжею досить туго. В Італії усього цього вдосталь, і ще там є слава для відданої армії, що очолює генерал, який розглядає грабіж як природне право солдата. Я — саме такий генерал. Уперед, діти мої!» У Джека Лондона є опис сутички зголоднілої зграї індіанських собак із їздовими собаками та золотошукачами. У індіанських собак від голоду не було м’яса на тілі, один скелет, обтягнутий шкірою. І цих доходяг неможливо було примусити відступити, їх можна було лише вбити. Так само — і французька армія в Італії. Якби їм довелося відступити перед австрійцями, то велика частина просто не дійшла б додому, вмерши з голоду. І вони не відступали. Так солдати-обідранці запалили на політичному і військовому «небокраї» нову зірку — зірку Наполеона.
Бонапарт, відчувши в руках успіх, міцно схопив його за «хвіст» і дуже довго потім не випускав, підіймаючись усе вище й вище сходинками влади. Незабаром він — перший консул, а з 18 травня 1804 року — імператор французів «у ім’я слави й благоденства Республіки», як сказано в сенатус-консульті — постанові сенату. Варто зазначити, що любов до нього в народу народилася не на порожньому місці. Вдалі військові походи плюс продумана внутрішня політика — ось секрет його популярності. Він не був бездумним тираном. Для свого ж блага Наполеон піклувався, щоб його народ був задоволений і ситий. Ось головна ідея його внутрішньої політики: «Голодна людина думає одне, а після обіду говорить інше: в цьому й полягає велика правда влади над людьми. Хто з верховних істот не усвідомив цієї безглуздої істини, той загине».
Після кількох перемог Наполеон відчув себе невразливим і вирішив підкорити ще одну країну — Росію. Це стало початком його кінця. Подальші події добре відомі: перехід через Німан, Бородинська битва, битва народів під Лейпцигом, втеча з Ельби, Ватерлоо і, нарешті, ув’язнення на о. Св. Єлени. Перейдемо до нашого другого героя.
Олександр став імператором у ніч на 12 березня 1801 року, коли змовники відправили на той світ його батька — імператора Павла. Дізнавшись про це від графа Палени, майбутній самодержець ледь не втратив свідомість, відчувши на собі весь вантаж відповідальності за цей злочин. «Скажуть, що я вбивця», — такими були його перші слова. У когось могло скластися враження, що змова сталася без участі Олександра, але це не так. Він знав про нього, сам умовляв тих, хто вагався, прилучитися до змовників, як, наприклад, плац-майора Михайлівського палацу Аргамакова, заявивши йому, що «просить не за себе, а за Росію» . І ось коли все здійснилося, мужність залишила цю людину. Жорсткий окрик Палени: «Досить бути хлопчиськом! Прошу царювати!» повернув Олександра до дійсності.
Порівнюючи Наполеона та Олександра, ми виразно бачимо, якими несхожими можуть бути мотиви захоплення влади. Одному влада потрібна була заради неї самої, заради задоволення непомірного бажання бути першим, щоб виділитися з натовпу, керувати долями. Іншому ж, навпаки, стати самодержцем означало мати можливість зробити багато корисних і потрібних справ, але не для себе, а для людей. Таким був Олександр. Узурпувавши владу, він думав так: «Зроблю життя мого народу гідним і піду на спокій, поїду в село...» Повний ентузіазму, новий государ почав рішуче: відразу вийшла низка указів, що полегшили життя обивателів, скасовується Таємна експедиція, з Петропавлівської фортеці звільнили більшість ув’язнених, а із заслання повернули вільнодумців. Було дозволене ввезення книг з-за кордону, емігрантам оголосили амністію, шибениці, що стояли на площах, були прибрані. Особливе розпорядження поліції «не завдавати нікому ніяких кривд» увінчало цю серію людинолюбних нововведень.
Але це все прелюдія до головної дії. Серйозні реформи потрібно було грунтовно підготувати. Усе, що недавно бачилося таким простим і зрозумілим, раптом виявилося повним протиріч і проблем. Готуючи маніфест про звільнення селян, Олександр приходить до висновку, що свободу й конституцію країні потрібно давати тоді, коли до цього буде готовий весь народ. Із цього моменту й почалося його розчарування у своїй самодержавній долі. Те, заради чого він погодився посісти престол — звільнення селян і прийняття конституції — було неможливе, на його думку, при тогочасному становищі справ. «Російські мужики — неорганізована напівдика маса, якщо їм дати трохи свободи, чи не захочуть вони повної вольниці, без царів і поміщиків?» — приблизно так міг думати Олександр у той час. Перед очима в нього був живий приклад — Франція, яку слабка монархія привела в такий хаос, що пролилися ріки крові та сліз. Чи правий був Олександр? Швидше за все — так. Слабка влада — майже завжди нещастя для народу.
Виступаючи на Варшавському сеймі, Олександр натякає, що після польської конституції з’явиться і російська. «Таким чином, ви мені подали засіб, — говорить він, — дати моїй вітчизні те, що вже здавна я їй готую й чим вона скористається, як тільки- но початки для такої важливої справи досягнуть належної зрілості» Ось так. А щоб народ швидше досягнув «належної зрілості», Олександр вирішив зробити підготовчий етап — ввести військові поселення. Привчити мужиків до дисципліни, до прусського порядку й чистоти, а вже потім звільнити їх — такою була мета створення поселень. Ідею швидко втілили в життя. У Новгородській губернії ціла волость була перетворена у військове селище. Батраки стали солдатами; а солдати — батраками. Старі хати з кособоким огорожами знесли, на їхньому місці вибудували однакові нові будиночки. Мужикам давали позики, пільги, корів і коней, загалом, всіляко старалися заохотити до нового життя. Але новації «забуксували», почалися хвилювання. Очевидно, у мужиків був свій погляд на життя. І не було діла цим «темним» селянам до державної доцільності.
Загалом, ідея поселень зазнала повного краху. А разом із нею зник сенс царювання й для Олександра.
Як ми бачимо, узурпація влади, незалежно від намірів владоможця, завжди веде до негативних наслідків. Чи варто говорити, що й цих двох правителів осягла та сама доля, що й інших подібних ним володарів? Наполеон, замкнений на острові Св. Єлени, скотившись з висот світової влади до самого низу, самотній і тяжкохворий, зізнається незадовго до смерті: «Я не можу пригадати жодного дня, коли я був щасливий». Олександр, який до кінця свого царювання мучиться розкаяннями совісті від минулих гріхів і невиконаних завдань, украй зруйнує своє здоров’я, втратить будь-який інтерес до життя, захворівши — відмовиться лікуватися й помре, незрозумілий і неоцінений сучасниками.
