Про Радищева хоч щось чули багато хто або майже всі; але мало хто (крім фахівців) може сказати, що уважно читав його славнозвісну «Подорож з Петербурга в Москву» або, тим більше, філософські твори «першого російського революціонера» (до речі, це кліше давно і цілком затулило реальний, дуже непростий образ Радищева-людини). Коротше кажучи, його за інерцією шанують, але не читають.
Тим часом, якщо звикнути до своєрідного стилю цього автора (архаїчного, пишного, місцями дуже багатослівного — в дусі XVIII століття) і звертати більше уваги не на форму, а на суть радищевських ідей, то можна виявити напрочуд живе співзвуччя його думок і, головне, кола розроблюваних ним проблем тим питанням, які і нині, і в усі часи хвилювали мислячих людей: влада і закон, свавілля і гідність людини; щастя і гармонія природи; знання наукове і божественне, духовне... Все це турбувало Радищева до самої смерті. І йдучи з життя майже рівно 200 років тому, 11 вересня 1802 року, прийнявши отруту зі словами: «Нащадки за мене помстяться», цей не перший, але найзнаменитіший російський дисидент XVIII століття заповідав нам, мабуть, не помсту, а невпинні, чесні пошуки істини. Спробуємо так і зробити.
ПРОТЕСТ
Але спочатку відповімо на запитання: а чому про Радищева не зайвим буде згадати зараз (не тільки у зв’язку з річницею смерті) і нам, українцям? Стисло можемо відповісти так: із усіх російських письменників до Герцена саме Олександр Миколайович Радищев (1749-1802) ближче за всіх підійшов до запеклої шевченкової критики деспотизму, свавілля і тиранії в будь-якій оболонці. Досить порівняти відомі радищевські рядки: «Самодержавство є найпротивніший людському єству стан» і незабутні шевченкові: «О люди! Люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!». Гіркота і гнів обох авторів зараз декому можуть здатися наївними, але це та наївність, синонім якої — мудрість!
У чому джерела великого протесту Радищева (не забудьмо: все ж, на відміну від Кобзаря, вихідця із дворян), людини, яка мала можливість зробити кар’єру при дворі Катерини II і досить вдало робила її. Він служив не один рік в Комерцколегії, що відала в уряді питаннями торгівлі та промисловості, і завдяки своїм здібностям і чесності швидко просунувся. Очевидно, мотиви тут були не так політичні, як етичні.
«Я взглянул окрест меня — душа моя страданиями человечества уязвленна стала», — ці виразні ра дищевські слова дають своєрідний ключ до розуміння його духовної еволюції. Для нас же життєвий шлях російського письменника — це найяскравіший приклад того, яке значення може мати індивідуальний, особистий протест «усього лише» одного незгідного зі здійснюваним свавіллям. Воістину, крапля камінь точить... Адже навіть Пушкін, рішуче незгідний з радикалізмом ідей автора «Подорожі...», не міг не написати з відчуттям щирого захоплення: «Человек безо всякой власти, безо всякой опоры, дерзает вооружиться противу общего порядку, противу самодержавия, противу Екатерины!.. Радищев один. У него нет ни товарищей, ни соумышленников. В случае неуспеха — а какого успеху может он ждать? — он один отвечает за все, он один представляется жертвой закону.»
І дійсно, обставини виходу у світ головної книги Радищева досить драматичні (до речі, як і «Кобзар», вона багато десятиріч перебувала під найсуворішою забороною цензури і була опублікована повністю тільки в 1906 році!). Прочитавши твір невідомого автора з найжорстокішою критикою кріпосницького самодурства і поліцейського свавілля, Катерина II зрозуміла, які небезпечні для «ідейної непорочності» імперії ці зовні необразливі шляхові нотатки і наказала негайно встановити ім’я автора. Друкарню Радищев з обережності влаштував у себе вдома на Грязній вулиці в Санкт-Петербурзі. Одразу після арешту Радищева 30 червня 1790 року всі продані примірники «Подорожі» було знищено (і все ж протягом XIX століття приблизно 20 друкарських примірників книги, дивом врятованих, переходили з рук у руки; було створено сотні рукописних списків радищевського твору — свого роду «самвидав» імперської Росії!). За вільнодумство автора «Подорожі» було засуджено на смерть, що згодом «милостиво» замінили засланням до Сибіру. Коли ж Олександр I повернув письменника до Петербургу, то боротися вже не було сил (за іншими даними, Радищев дізнався про свою невиліковну хворобу). І він зважився на страшний вчинок — акт відчаю, або, якщо хочете, високої мужності...
СПОР
Однак у чому ж полягав предмет спору, в який вступив творець «Євгенія Онєгіна» з творцем «Подорожі...»? Щоб вникнути у це питання, нам потрібно уважно вчитатися в ті сторінки радищевських творів, де йдеться про прогрес, законність, права людини і природне право народу (в дусі ідей Жана-Жака Руссо, що прогриміли тоді на весь світ, та ще й зараз аж ніяк не стали надбанням архівної старовини).
«Если мы живем под властью законов, то сие не для того, что мы оное делать долженствуем неотменно — писав у притаманному йому і всій епосі неповторно-архаїчному стилі Олександр Миколайович, — но для того, что мы находим в оном выгоды. Если мы уделяем закону часть наших прав и нашея природныя власти, то дабы оная употребляема была в нашу пользу; о сем мы делаем с обществом безмолвный договор. Если он нарушен, то и мы освобождаемся от нашея обязанности. Неправосудие государя дает народу, его судии, то же и более над ним право, какое ему дает закон над преступниками. Государь есть первый гражданин народного общества» .
Звичайно, прийняти таку концепцію Пушкін-державник, Пушкін, що у своїх політичних поглядах ставав наприкінці життя дедалі консервативнішим, не міг. Ось його відповідь: «Конечно: должны еще произойти великие перемены; но не должно торопить времени, и без того уже довольно деятельного. Лучшие и прочнейшие изменения суть те, которые происходят от одного улучшения нравов, без насильственных потрясений политических, страшных для человечества» (стаття «Подорож з Москви до Петербургу», 1834 рік). Бо «благостостояние крестьян тесно связано с благосостоянием помещиков; это очевидно для всякого» (не дуже це було очевидно для тих «презавзятих патріотів», які спускали з мужика десять шкур, але натомість «вільнодумствовали в шинку», на зразок «годованого кабана» Павла Скоропадського — героя нищівної сатири Тараса Шевченка!).
Спор Пушкіна з Радищевим цікавий передусім тим, що, як видається, обидва мали слушність. Мав слушність Радищев, заявляючи, що правитель є нічим іншим, як першим громадянином, а інакше народ має право позбавити його влади. Мав слушність і його опонент: бунт, «безглуздий і нещадний», дійсно жахливий. Звідси випливає одне: саме політичні лідери, як ніхто інший, зобов’язані завжди «глядеть окрест», щоб їхня душа стражданнями співвітчизників (читай — соціальними проблемами) «уязвленна стала».
Читати Радищева сьогодні справді нелегко; заважає і стара манера, і незвичний нам образ мислення. Але читати варто, бо хіба не дають привід для міркувань такі, наприклад, його слова: «Не все рожденные в отечестве достойны величественного наименования сына отечества (патриота). Под игом рабства находящиеся недостойны украшаться сим именем» . Чи не ці вільнолюбні ідеї прагнули пробудити в нашому українському народі Тарас Шевченко та Іван Франко, Леся Українка та Борис Грінченко — всі, хто любив рідну землю?
