Однією з найстрашніших і найважчих для розуміння сторінкою історії Другої світової війни є загибель Південно-Західного фронту Червоної Армії в другій половині вересня 1941 року. Після 73 днів героїчної оборони 19 вересня Київ було залишено частинами РСЧА.
Війська Південно-Західного фронту отримали наказ Ставки Верховного головнокомандування будь-якою ціною утримувати столицю України — третє за значенням місто Радянського Союзу. Але долю міста з майже мільйонним населенням, а також могутнім угрупованням радянських військ (близько 1 млн. солдатів та офіцерів) було вирішено наперед: головна загроза була із флангів оборони виступу, в центрі якого був розміщений плацдарм на правому березі Дніпра. 22 серпня Гітлер віддав секретний наказ про знищення київського угруповання РСЧА. Операцію зі стратегічного погляду було продумано блискуче. Знявши з підступів до Києва останні танкові частини, німці стали планомірно готувати плацдарми для ударів з усіх боків. До кінця серпня 1941 року 1-й танковій групі вермахту вдалося захопити великий плацдарм на лівому березі Дніпра, біля Кременчука. На північному фланзі київського виступу становище стало небезпечним після розгрому сил Брянського фронту і виходу 2-ї армії і 2-ї танкової групи Гудеріана в район Новозибкова й Трубчевська. 25 серпня німці почали наступ у південному напрямку в бік Ніжина й Конотопа. У майже двотижневих боях вони зуміли відтіснити залишки нечисленних радянських сухопутних частин (танкові частини дислокувалися біля Києва) за Десну.
Маршал Георгій Жуков іще в середині серпня попереджав про катастрофу, що насувається, — можливе оточення сил Південно-Західного фронту. Але зловісна магія Сталіна викликала в керівництва фронту (командуючий — генерал-полковник Михайло Кирпонос) і Ставки стан заціпеніння. Верховний головнокомандувач вважав, що залишати столицю України заради стратегічних інтересів не можна; на його думку, ця втрата негативно позначилася б на бойовому дусі радянських воїнів. Наполегливі вимоги Г. Жукова починати евакуацію, коштували йому посади начальника Генерального штабу і переведення до Ленінграда, де також склалася загрозлива обстановка. А М. Кирпонос уперто продовжував обороняти Київ (німці з кінця серпня тільки імітували активність біля його околиць), iз явним небажанням відправивши назустріч танкам (!) частину артилерії та кавалерійський корпус.
Великі резерви радянських військ (необстріляні маршові частини), майже без підтримки бронетехніки, намагалися зупинити рух танків Гудеріана. Але, на жаль, нiмцями було захоплено Конотоп — великий залізничний вузол, що з’єднував Київ із Москвою, і дорогоцінний час для виведення з оточення, яке намічалося, було втрачено.
10 вересня з району Кременчука на північ назустріч Гудеріану вирушило ще одне могутнє угруповання німців. 1-ша танкова група і 17-та армія ворога зламали опір нечисленних радянських частин і вже 16 вересня поблизу Лохвиці на Полтавщині остаточно замкнули кільце оточення. Таким чином, утворився найбільший «котел» Другої світової війни. Для порівняння: під Сталінградом радянськими військами було оточено німецьке угруповання в кількості 330 тисяч чоловік, тобто втричі менше.
Досвіду в знищенні «котлів» німцям було не позичати. Утримувати Київ у такій ситуації не було ніякого сенсу. Сталін віддав нарешті наказ залишити місто, заздалегідь висадивши в повітря мости через Дніпро і знищивши плавзасоби. 19 вересня майже всі частини Південно- Західного фронту, здійснивши вибухи дніпровських мостів радіокерованими фугасами, переправилися в Дарницю. За вказівкою партійного й військового керівництва міські крамниці і склади вранці 19 вересня були віддані на відкуп місцевим жителям. У столиці України настав страшний хаос, утім, дуже скоро на вулицях міста з’явилися німецькі мотоциклісти з передових частин. Усього через кілька днів, 24 вересня, в центрі Києва почалися вибухи й пожежі, організовані радянськими саперами й підпільниками, — горів Хрещатик і прилеглі до нього вулиці. Історичний центр столиці України протягом тижня перетворився на суцільні руїни.
Величезна кількість людей і техніка розпочали рух на схід, командування й штаб фронту втратили всі важелі управління. Дуже ясна погода допомагала німецькій авіації буквально «прасувати» в степових просторах Київщини й Полтавщини розрізнені групи відступаючих військ, які залишали на полях десятки тисяч одиниць озброєння й техніки. Сили 2-го та 4-го німецьких повітряних флотів діяли послідовними хвилями, постійно підтримуючи танки й піхоту. Спроби свіжих, але погано навчених резервних дивізій із Далекого Сходу та кавалерійських корпусів, які очолив сам маршал Семен Будьонний, прорвати ззовні кільце оточення були безуспішними. Вся система матеріально-технічного забезпечення та внутрішні комунікації Південно-Західного фронту опинилися в руках ворога. Відступ часто перетворювався на безладну втечу, але окремі групи солдатів та офіцерів намагалися організовано прорватися на схід; загинули зi зброєю в руках М. Кирпонос і начальник штабу фронту генерал-лейтенант В. Тупиков. Картина розгрому була страшною. До кінця вересня «Київський котел» було розчленовано на окремі частини.
Престиж на вагах керівництва Ставки означав куди більше, примарні ідеологічні дивіденди були важливіші за людські долі. Результат відомий: у докладному зведенні німецького верховного головнокомандування повідомлялося про взяття в полон 665 тисяч осіб, захоплення 3718 гармат і 884 танків. Ці цифри наводить Курт фон Тіппельскірх у своїй «Історії Другої світової війни» (Москва, 1956 р.). Радянські дані 1960 року — «відлига» була в самому розпалі — свідчать про втрати полонених майже в кількості 335 тисяч осіб і стільки ж убитими. Десятки тисяч червоноармійців і командирів здавалися в полон, сподіваючись, що їм вдасться вирватися з нього, вижити. Спочатку німці, явно збентежені такою кількістю полонених, дозволяли родичам (багато хто з воїнiв був призваний з найближчих до місця бойових дій районів) забирати їх додому, але дуже скоро вони переглянули свої «гуманні погляди», і багатотисячні натовпи голодних радянських солдатів потяглися на захід, на зустріч смерті та новим випробуванням.
Великий парадокс: мабуть, найстрашніша поразка в степах на схід від Києва стала віддаленим передвісником загальної перемоги Радянського Союзу в цій війні. У той же час на Західному фронті йшли позиційні бої, Москва була ще у відносній безпеці. Мобільні танкові частини вермахту загрузли на лівому березі Дніпра, і наближалася зима. Час для проведення бліцкригу було втрачено.
Але як же змиритися з відчуттям, що Перемога була здобута через приниження, трагедію відступу і «котлів», через біль полону мільйонів наших співвітчизників? Дослідники називають різні цифри: від 4,5 до 6,4 млн. радянських воїнів пройшли через пекло нацистської неволі.
У цій війні керівництво СРСР ішло на страшні жертви, не думаючи про те, наскільки великими були масштаби морального зламу в душах людей. «Колос на глиняних ногах» вистояв. Лише ціна Великої Перемоги виявилася незрівнянно високою. І трагедія, яка розгорнулася на схід від Києва рівно 60 років тому, є ще одним підтвердженням цього.
