«День» продовжує знайомити читачів із полемічною за своєю суттю темою, яка перебуває в центрі уваги громадськості з кінця 80-х років минулого століття, і через невирішеність якої потерпає, в першу чергу, сама держава. Сьогодні ми знову надаємо слово керівникові робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, доктору історичних наук, професорові Станіславу КУЛЬЧИЦЬКОМУ.
У минулому мені випадало брати участь у так званих «фестивалях дружби народів», які мали засвідчити появу в СРСР нової історичної спільноти — радянського народу. Вражало, наскільки ми різні: росіяни й естонці, українці й таджики. Всіх об’єднувала тільки інтелігенція, вихована в радянських школах і вузах. Тепер, беручи участь у дослідженні проблем ОУН-УПА, я згадав те давнє враження, тому що переконався, наскільки різні самі українці. Безумовно, друга половина ХХ століття ознаменувалася регенерацією тієї єдності, яку було втрачено за шість попередніх століть перебування в різних державах. Іще тісніше зблизили нас останні десять років життя в незалежній державі. Відмінності, однак, залишаються.
В умовах переходу до ринку ці відмінності в соціально-економічній сфері сталі навіть вагомішими. Бідність і багатство роз’єднують суспільство не тільки на індивідуальному рівні, але й у територіальному вимірі. Виступаючи на з’їзді промисловців і підприємців у березні, Л.Кучма підкреслив колосальний контраст між регіонами в обсягах промислової продукції на душу населення: в 14 разів! За винятком Львівщини, Західний регіон належить до найменш розвинутих, а це істотно впливає на доходи населення та рівень зайнятості. Держава ще не може, як це було в тоталітарну добу, нівелювати різницю в доходах, яка виникає через об’єктивні причини. Породжується відчуженість населення від влади, яка обертається в деяких громадян прагненням бути незалежними від Києва. Могутнім підживлювачем сепаратизму може стати нерозв’язана проблема ОУН-УПА.
Коротко нагадаю суть того, що криється за подвійною абревіатурою. Організація українських націоналістів виникла в Західній Україні 1929 року як підпільна партійно-військова структура, що боролася проти польського поневолення. Після загибелі першого вождя, Є.Коновальця, вона розкололася на ворогуючі між собою фракції, очолювані А.Мельником і С.Бандерою. З осені 1939 року вістря боротьби обох ОУН було перенацілено на радянські силові структури, хоча вони не «забували» й поляків. Навіть у часи, коли Гітлер і Сталін були в найтіснішій дружбі, оунівці вважали нацистів природними союзниками. Однак самовпевнені тоді німці не бажали озброювати «слов’янських недолюдків». Так у бандерівців з’явився і третій ворог. Щоб протистояти німцям, вони створили в тилу вермахту Українську повстанську армію. Коли повернулася Радянська армія, частину підрозділів УПА було розгромлено, частина пішла на Захід. Ті, що залишилися, чинили опір радянізації західних областей аж до середини 50-х років.
Боротьбу з ОУН і УПА московський центр провадив здебільшого руками вихідців зі східних областей УРСР, мобілізованих у силові структури та різні сфери господарства. Відраза до бандерівців прищеплювалася всьому населенню східних областей вихованням, пропагандою і масштабними чекістськими провокаціями. Наслідки такої політики відчутно й досі. Навпаки, населення західних областей розглядає бандерівців як героїв. Кожному зрозуміло, що без постійної підтримки народу партизани не вижили б у лісах та горах. Через цю армію пройшли сотні тисяч осіб. У місцевого населення виробився стійкий імунітет до чекістських провокацій із перевдяганням.
З 1991 року у борців із радянською владою з’явилася національна держава, про яку вони мріяли. Над українським парламентом майорить синьо-жовтий прапор, під яким вони воювали. Паспорти тепер із тризубом, який був неодмінною приналежністю форми бійця УПА. Однак ця держава, так само як і радянська, не надає ветеранам УПА пільг порівняно з тими, які мають ветерани Радянської армії, правоохоронних органів, афганської війни.
22 жовтня 1993 року Президент України підписав Закон «Про статус ветерана війни, гарантії їхнього соціального захисту». У ньому перелічено категорії осіб, визнаних учасниками бойових дій. Закон відносить до них «вояків Української повстанської армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941 — 1944 роках, які не скоїли злочинів проти світу і людства та реабілітовані відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Отже, існують два обмеження: за хронологією і за суттю.
Восени 1944 р. територію України було звільнено від гітлерівців. Ті, що стали бійцями УПА пізніше (аж до середини 50-х років), автоматично не визнаються учасниками бойових дій. Усупереч принципу презумпції невинності, чинний Закон України вимагає від бійця УПА довести, що він не коїв злочинів проти світу і людства. Безсумнівно, ця норма закладалася тими, кому з дитинства прищеплювалася ненависть до бандерівців.
У добу М.Хрущова було реабілітовано сотні тисяч «ворогів народу». Підхід слідчих КДБ до формули звинувачення, яку вигадували їхні винахідливі попередники сталінської доби, був примітивний, але ефективний: цього не могло бути, тому що цього не могло бути ніколи». Але нині слідчі СБУ таким простим правилом не керуються. Закон вимагає конкретного розгляду карної справи. А як у ній відділити істину від неправди?
Колишній політв’язень К.Громик (Харцизьк) написав керівникам країни в березні цього року: «Усім нам уже за 70. Слава Богу, що все ж діждалися заповітної мети — незалежної України, за яку боролися і страждали. Багато з нас досі не реабілітовані, бо наші кати — спецслідчі й військові трибунали — постаралися добре, щоб навіки очорнити нас. Чого тільки в наших архівних справах нема?! Що ми і вороги народу, і помагачі фашистів (який цинізм!), і ще Бог знає що. Наші працівники СБУ, піднявши таку справу, відкладають її в чорну скриньку, повіривши тій безпардонній брехні, не вислухавши самої жертви та очевидців тих подій. Багато з нас хворіють, прикуті до ліжка, страждають від ран, а інвалідності оформити не можуть, бо не учасники бойових дій. У Донбасі працюють два шпиталі для ветеранів Великої Вітчизняної війни, але нам туди дорога закрита!».
Так, керуючись Законом України від 22 жовтня 1993 року, неможливо забезпечити потреби колишніх бійців УПА. Тому в червні минулого року Кабінет Міністрів дав доручення Міністерству юстиції підготувати проект нового закону. Працюючи над Законом «Про відновлення історичної справедливості в боротьбі за свободу і незалежність Української держави в період із 1939 року до середини 50-х років», Мін’юст звернувся до робочої групи, утвореної при Інституті історії України НАН України Урядовою комісією з вивчення діяльності ОУН-УПА. Робоча група ще не була готова сформулювати історичний висновок із порушеної проблеми (як не готова і тепер). Це не означало, однак, що вчені, які роками вивчали проблему, не мали цілісного і досить-таки повного уявлення про сукупність фактів. Втім, головне для нас — не висловити свій погляд, а розвіяти міфи, які десятиліттями створювалися навколо цієї проблеми. Історичний висновок має спиратися на комплекс перевірених, проаналізованих та опублікованих архівних документів. Ця трудомістка робота триватиме до 2003 р. включно.
Потреба Міністерства юстиції в документі, на який треба було спиратися під час розробки законопроекту, прискорила його написання. Документ було названо попереднім варіантом історичного висновку. У скороченому вигляді його опублікувала газета «День» (6 грудня 2000 р.), а в повному — журнал «Сучасність» (2001 р., Ч. 2). У засобах масової інформації вже з’явилося чимало відгуків. Ми згадаємо їх іншим разом, а тут хотілося б проаналізувати реакцію на законопроект Міністерства юстиції, розроблений з урахуванням попереднього варіанту історичного висновку щодо проблеми ОУН-УПА і надісланий громадським організаціям у вересні 2000 р. Усі відгуки концентрувалися в Кабінеті Міністрів і потім спрямовувалися в робочу групу істориків. Деякі з них друкувалися в пресі.
Тут я маю зробити відступ особистого характеру. Без нього просто не зможу відверто і точно висловитися щодо суті відгуків на законопроект. Мій батько був репресований ще до війни, в рік мого народження. Ветеран Великої Вітчизняної війни з’явився в нашій сім’ї тільки після мого одруження. Тесть Григорій Варежников, росіянин за національністю, воював із першого до останнього дня війни, демобілізувався інвалідом, але все життя працював. 37 років спілкування з ним істотно збагатили мене. Ми з ним часто сперечалися, але проблеми батьків і дітей не виникло. Я навчився добре розуміти людей його покоління, тим більше, що від наймолодших ветеранів мене відділяє лише десяток років. Тесть підбадьорював мене, коли його товариші надто гаряче картали мої шкільні підручники з вітчизняної історії. Його не шокували пропозиції надати пільги фронтовиків бійцям УПА. У кінці життя він не надавав вирішального значення різниці в політичних поглядах. Філософськи зауважував, що місця у військових шпиталях вистачить усім, адже кількість людей його покоління швидко зменшується.
Думаю, що треба виокремити ветеранів воєнної доби від їхніх керівників. Інтереси одних та других не завжди збігаються. Високий моральний авторитет учасників Великої Вітчизняної війни не може бути приватизований тими, для кого керівництво ветеранськими організаціями стало професією. Рада організації ветеранів України на чолі з генералом І.Герасимовим розгорнула кампанію критики законопроекту «Про відновлення історичної справедливості в боротьбі за свободу і незалежність Української держави в період із 1939 року до середини 50-х років». Президент України, Верховна Рада і Кабінет Міністрів почали одержувати десятки листів- резолюцій з усіх кінців України з нищівною його критикою.
Аналіз листів засвідчує, що в усіх відгуках (винятків не спостерігалося) йшлося тільки про період Великої Вітчизняної війни. Керівники ветеранських організацій майже не торкалися протистояння УПА і радянської влади у післявоєнний період. У центрі всіх резолюцій — вимога не прирівнювати «бандерівських недобитків» до фронтовиків і не надавати їм відповідних пільг.
Ця масова кампанія увінчалася успіхом. Дивним чином ніхто з керівників держави не звернув уваги на те, що вістря критики радянських ветеранських організацій спрямоване на проблему, яка вже знайшла законодавче розв’язання. Адже бійців УПА воєнної доби визнано учасниками бойових дій Законом України від 22 жовтня 1993 року, багато з них користуються пільгами.
Незручно казати, але неможливо й обминути увагою непрофесіоналізм офіційних документів ветеранських організацій. У них є навіть вирази, на кшталт «бандерівці Мельника» (в листі радянських ветеранів Тернополя, переданому народним депутатом України В.Симоновим Адміністрації Президента України 22 березня 2001 року). Червоною ниткою в листах проходить теза про засудження українських націоналістів Нюрнберзьким міжнародним трибуналом. Зокрема, в надрукованому в газеті «Комуніст» (1 березня 2001 року) зверненні до керівників держави голова Ради організації ветеранів України І.Герасимов, голова Міжнародної української спілки учасників війни В.Бакушин, голова ради Київської міської організації ветеранів війни В.Анастасіїв і голова Київської організації ветеранів Г.Кушніров пишуть: «Международный трибунал, состоявшийся в Нюрнберге, со всей определенностью установил, что главари ОУН находились в преступном сговоре с властями фашистской Германии, целью которого являлось порабощение славянских народов, в том числе украинского, установление режима нацистского гетто на завоеванных землях, предполагавшего уничтожение большинства населения России, Украины и Белоруссии. Документально доказано, что вся преступная деятельность ОУН-УПА осуществлялась в сотрудничестве со спецслужбами рейха, в частности, абвера и гестапо».
У відповідь на це можна сказати, що перед утворенням УПА українські націоналісти, справді, докладали зусиль, щоб знайти спільну мову з ворогами комуністичної Росії — нацистами. Надати існуючим документам позачасовий характер шляхом штучного прив’язування їх до Нюрнберзького процесу — це вдалий пропагандистський хід. Насправді, однак, УПА не фігурує в його матеріалах. Усе, що процитовано у вищенаведеному зверненні, — неправда.
Нюрнберзький процес мав трьох режисерів, які мали відмінні політичні цілі, але узгоджували між собою дії. Насамперед, організатори домовилися про виключення з розгляду неприйнятних сюжетів. Для Сталіна таким був, наприклад, період радянсько-німецьких відносин від 23 серпня 1939 року до 22 червня 1941 року. По-друге, домовилися про те, що трибунал зосередиться на діяльності верхівки Третього рейху. Мабуть, радянська сторона могла б уключити в процес сюжети з «бандерівськими недобитками», але політичної потреби в цьому тоді не було. Цікаво, що за післявоєнний період матеріали Нюрнберзького процесу видавалися в СРСР тричі. Останнє видання 80-х років було найповнішим, але й воно містило в собі не більше як третину матеріалів із багатотомного англомовного серіалу 40-х років, надрукованого в Нюрнберзі.
На закінчення хотілося б зупинитися на одному пасажі з передмови до завершального тому «Книги Пам’яті України», який вийшов у світ 2000 року під назвою «Безсмертя». Передмова готувалася від імені Головної редакційної колегії історико-меморіального серіалу, очолюваної І.Герасимовим. Називаючи українських націоналістів «купкою мерзенних виродків» (не від свого імені, а вжиттям цитати з документа 1942 року), Головна редколегія далі повідомляла: «У величезному масиві документальної і дослідницької літератури, як вітчизняної, так і зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної Урядової комісії із цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму». Мені невідомо, що це за «спеціальне дослідження». Серед трьох десятків книг, виданих із 1998 року робочою групою при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, такого дослідження нема. Отже, і це — неправда.
Проте вона якась боязка, ця неправда... 19 червня в Києві відбулася Міжнародна наукова конференція, присвячена 60-річчю від початку Великої Вітчизняної війни. В аудиторії, де зібралися учасники конференції, було розгорнуто виставку їхніх останніх праць. Коли канадський дослідник Роман Сербін узяв слово, він підійшов до стенда, взяв у руки книгу «Безсмертя», розкрив передмову на останній, восьмій сторінці і порівняв із власним примірником, купленим за кордоном. Текст був той самий, але три абзаци про українських націоналістів десь зникли. Що б це означало?
